МОСКОВСТВО. БЕЗБОЖНИЦТВО І РОЗПУСТА МОСКВИНА-І

165

Початок — тут

Годится — молиться.

Не годится — горшки накрывать.

Московська приказка

Людині черево найважливіше.

Все ж бо життя людини з черева виходить.

М. Горький

Набоженство (релігія) народу творять ті самі чинники, що формують і всю його духовність. Нема нічого випадкового в тому, що китайці мають буддизм, а не що інше. Іслам (магометанство) не випадково поширився серед кочовиків-семітів. Завжди легко сприймається те, що духовно споріднене. Українці досить легко і скоро перейшли з свого поганства на християнство з цієї ж причини. Набоженство, що не споріднене духовності народу, він або цілковито не сприймає, як, наприклад, не сприйняли християнство семіти — араби та євреї, або змінює, пристосовує до своєї духовності, як москвини — християнство.

Іронія історії накинула (руками українців) москвинам набоженство, яке цілковито заперечувало всю духовність москвина. Тим то москвини — простий народ, інтелігенція і навіть священики та єпископи від ХІІ ст. і досі московщили і змосковщили цілковито своє «християнство», переробили його на своє національне поганство. Московський історик пише: «Міфологія фіннів (предків москвинів) не виросла до антропоморфізму. Сили та предмети природи вони мали не за символи чи вияв божества, але за саме божество; звідси — дикунський фетишизм. В московських переказах про життя їхніх святих є відлуння обожнювання дерева, каменю, прикриті християнською формою. «В лесу родился — пню молился», — записав етнограф В. Даль. Поганство і християнство в Московщині змішалися. Поганські боги, одержавши християнське ім’я «бесы», знайшли місце в московському християнському культі. Християнство і поганство не стали в Московщині двома протиставними релігіями. Навпаки, частинами одного московського набоженства. Доповнюючи одна іншу, кожна частина діяла у своїй царині: християнська в небесній, а поганська в земній. Ще в ХХ ст. були в Московщині села, де молилися поганським богам перед християнським образом із засвіченими лампадами. Християнство не стало для москвинів виходом з темряви до світла, а лише переходом з-під влади богів нижчих під владу богів вищих, бо ж старих поганських богів москвин не викинув із свідомості, а визнавав їх надалі, надавши їм нижчого ступеню»[52].

Москвини і тепер вірять, що чаклунами опікуються чорти. На весілля завжди запрошують «колдуна» (чаклуна) і частують його найбільше, щоб його опікун — «леший» (чорт) обороняв молодих. Так і співають у весільних піснях, пояснюючи: мовляв, Бог на небі і не почує, а чорт тут, на землі, і напевно почує.

Згаданий проф. В. Даль записав такі релігійні погляди москвинів: молючись, треба черес (пояс) спускати нижче пупа, а ноги не розчепірювати, бо чорт проскочить. Чай, кава, картопля, тютюн — викляті Вселенським собором (горілка — ні). Дар Божий гріх колоти (себто брати виделкою). Гріх їздити возом, що має дишло (а не голоблі), бо антихрист має дишлову колісницю. Державне тавро на вагових гирях — це печатка антихриста. Щеплення віспи — запродаж дияволові. Статистика робиться, щоб і на тому світі платити податки і т. п. Він записав, наприклад, такі народні приказки: «Какой бог, такая ему и свечка», «Годится — молиться; не годится — горшки накрывать» (це про ікони). На церковній дзвіниці москвини ставили поганського боввана. Попові та місцевому поліцаєві давали хабара, щоб вони не перешкоджали приносити жертви поганським богам та молитися в поганських капищах, захованих у лісі[53]. Таких капищ знайдено 1931 р. чимало в Московщині. Москвини мали секту «діромолів». Ті сектанти просвердлювали в хатній стіні дірку і крізь неї кричали: «Изба моя, дыра моя, спаси меня»[54].

Датський дипломат, що був у Московщині, пише: «Московський митрополит дає за добрі гроші дозвіл продавати біля церкви горілку. Люди біля церкви пиячать, співають сороміцьких пісень і розпуствують»[55]. «При московських церквах існували т. зв. «братчины», щоб спільно святкувати церковні свята. На тих святкуваннях москвини напивалися так, що билися і навіть убивали. Жінки не відставали від чоловіків. Священики пиячили і билися не менше за свою паству. Пиячили і жебраки, сліпці, каліки. На вулицях валялося десятки і сотні п’яних, що часто замерзали на смерть. До того всі жахливо матюкалися. Взагалі в Московщині всі матюкаються, навіть жінки, дівчата і діти, простолюд і аристократія. Матюкаються навіть у церкві; навіть священики і ченці[56].

Московську «побожність» задокументовано офіційно в їхньому збірнику церковних законів «Стоглаве», де читаємо: «Священики завжди п’яні, і в церкві сваряться найогиднішими лайками; навіть б’ються в церкві. А на них і люди рівняються: стоять у церкві в шапках, служби Божої не слухають, навіть глузують з неї; розмовляють між собою голосно, сваряться, вживаючи сороміцьких лайок». Та як же слухати службу Божу, коли (щоб її прискорити) священик «возглашає», диякон промовляє єктен’ю, дячок читає псалми, і це всі три водночас, не турбуючись, чи люди щось розуміють, чи чують. Московські священики ніяких казань не виголошували.

Т. Шевченко у своєму «Щоденнику» пише: «Чеснотні уральці, а надто уралки не дадуть води напитися «нестароверу». «Староверы» — московські церковні фанатики, що не визнавали церковної реформи патр. Нікона. За це московський уряд виселив їх на Урал, а їхніх священиків «расстригал», себто відбирав сан і права священицькі та карав. На Уралі найліпше удавати попа-розстригу. Тоді, мов у казці, з’являється перед вами все, разом із «свальным грехом». Тоді мати сама запропонує святому страднику «за вєру» свою дочку на нічну «розвагу».

І. Прижов назбирав у ХІХ ст. у московських селах тисячі безбожницьких оповідань[57]. І. Родінов — безліч таких жахливих оповідань, що коли видав окремою книжкою[58], то уряд оголосив його божевільним.

Московський письменник пише: «На Великдень 1908 р. я зустрів у Петербурзі на головній вулиці гурт п’яних, що йшли вулицею і кричали: «Христос воскрес … его мать!»[59]. Це було за 10 років перед ленінською безбожницькою пропагандою.

Темний народ? Той же Д. Мережковський пише, що мати московського вельможі захворіла на пістряк. Перше вона молилася, просила Бога, щоб Він уздоровив її. Коли ж переконалася, що молитва не помогла, то роззлостилася, наказала порубати образи і викинути їх на смітник. Як бачимо, народну приказку «Годится — молиться, не годится — горшки накрывать» визнавали й аристократи. Окремий випадок? «У московських монастирях панували пиятицькі оргії, розпуста і бійки»[60]. «У московських монастирях чоловічих і жіночих було багато всіляких злочинців, які там ховалися під чернечою рясою. Там панували пиятика і розпуста»[61]. В. Розанов свідчить, що 1913 р. в одній лише губернії (Нижегородській) кілька жіночих монастирів «радели». Московське «радение» — це збочене «релігійне» захоплення, що кінчалося розпусницькою оргією всіх учасників. Учасники-мужчини називалися «бугаями», а жінки — «богородицами». Те «радение» було поширене і серед московської аристократії у ХІХ столітті. Олександр І брав у них активну участь. У ХХ ст. московська аристократія разом з царицею «радели» з Г. Распутіним. Ніяких сект (навіть і незбоченських) ніколи не було в Україні. Були 2–3 протестантські секти, але їх творили і ними керували німці та москвини. З українців до них приставали лише ті, хто не міг витримати морального бруду попів-москвинів, що їх московський уряд оселював в Україні як своїх шпигунів та агентів. З усієї України до тих сект належало лише кількасот українців.

«Петро І заснував був «Сумасброднейший, Всешутейший и Всепьянейший Собор». Він був організацією найбільших пияків. Мав свого «патріарха» (сенатор Н. Зотов), 12 «кардиналів», «єпископів», «священиків» з такими титулами, що їх жодний цензор не дозволить друкувати. Та «братія» одягала церковні ризи, митри і з хрестами відправляла свою «богослужбу», тобто співали найбрудніші, сороміцькі та блюзнірські пісні, і «причащались», упиваючись до безтями. До того «собору» належали також і «всешутейшие» матері-ігумені і архірейші. У великі свята той «собор» (близко 200 люду) на кількадесятьох санях гасали, як навіжені, по столиці всю ніч на чолі зі своїм «патріархом»; він — у повному патріаршому одязі, з патерицею, митрою, а решта — в єпископських і священицьких ризах. Їздячи, вони на весь голос викрикували свою «богослужбу». Потім заїздили до домів московської аристократії і разом з господарями закінчували жахливою пиятицькою та розпусницькою оргією. Петро І брав активну участь, лише мав скромний титул «протодьякона». Він сам уклав статут і приписник того «собору». Читаючи їх, найрозпусніший розпусник засоромиться, зашаріється»[62].

У Богословській академії в Москві існувала у ХІХ–ХХ столітті студентська «всепьянейшая, всешутейшая иерархия». Щороку на храмове свято академічної церкви студенти-богослови влаштовували пиятицьку блюзнірську оргію з блюзнірським «богослуженням», з усім Петровим сороміцьким брудом. Це робилося в мурах Троїцько-Сергієвої Лаври, і про це знали ректор Академії і все начальство[63]. Подібне діялося і в богословських школах (семінаріях)[64]. Саме таких «богословів» призначав московський уряд до 1917 року і пізніше на патріархів, митрополитів, єпископів. Наприклад, запеклого україножера архиєпископа Антонія Храповецького. Він навіть у пристойному товаристві не міг витримати й півгодини, щоб не оповісти якогось сороміцького анекдоту.

«Петро І часто влаштовував бенкети. Гвардійці носили у великих відрах горілку, а гвардійські офіцери пильнували, щоб ніхто не ухилився випити за здоров’я царя. Лише попів не треба було пильнувати. Чужинці дивувалися, що на тих пиятиках найп’янішими були саме священики та ченці[65]. Московський письменник пише: «У Московщині піп є символом ненажерства, скнарості, безсоромності, неуцтва і підлабузництва[66]. На їхнє неуцтво вказує те, що вони й у ХVІІІ столітті заперечували, що наша планета — куля й обертається.

Павло Штепа

[52]

В. Ключевський, там же.

[53]

В. Даль. Полное собрание сочинений.

[54]

С. Соловйов. «История России».

[55]

А. Оlearius. «Voyages faits en Moscovie».

[56]

М. Костомаров. Полное собрание сочинений. – Т. ХІХ.

[57]

М. Альтман. «І. Прижов».

[58]

І. Родінов. «Наше преступление».

[59]

Д. Мережковський. «В тихом омуте».

[60]

В. Мельников-Печерський. «На горах».

[61]

М. Салтиков-Щедрін. «Следствие о раскольниках».

[62]

В. Ключевський, там же.

[63]

Г. Ващенко. «Спогади».

[64]

А. Помяловський. «Очерки бурсы».

[65]

В. Ключевський, там же.

[66]

В. Бєлінський у листі до М. Гоголя 1847 р.

Поделиться:
Загрузка...