За минулі п’ять років нам вдалося справді змінити українську культуру. Почав працювати зкон про державну підтримку кінематографа і почали зніматися українські фільми, які захопили українських глядачів, українські кінозали та телеканали.
Почав працювати прийнятий закон про українську мову і у багатьох людей відродилася надія вільно спілкуватися своєю мовою у своїй країні. Ми почали відчувати, що Україна буде сильною європейською країною. Європейською не тільки в мові, в кіно, а й з точки зору тих цінностей, які ми відстоюємо. І тут Інститут національної пам’яті, яким керував Володимир В’ятрович, зробив надзвичайно багато.
Що відбувається зараз. Ми навіть не помічаємо, як фактично знищуємо все те, що було збудовано за останні п’ять років. Є така хвороба, яка називається гепатит С. Лікарі називають цю хворобу «лагідним убивцею». Чому лагідним? Тому що тобі стає все гірше і гірше, і ти не відчуваєш, як помираєш. Мені здається, що щось схоже відбувається і в культурі.
Спочатку громадські активісти, політики, культурні, політичні діячі почали звертати увагу на те, що дуже довго не призначається уповноважений з захисту української мови. Його і досі не призначено, а кандидатури, які запропонували органи виконавчої влади, м’яко кажучи викликають сумніви. Ми очікуємо – хто очолить Інститут національної пам’яті. Очікуємо теж з великим занепокоєнням, тому що серед кандидатів на посаду керівника цього Інститут є і такі, хто відверто підтримували антиукраїнські ініціативи.
І от остання новина. Держкіно мала очолити Юлія Сінкевич – людина, причетна до створення Одеського кінофестивалю, одного з провідних у галузі, і перемога якої у конкурсі викликала у багатьох надію, що українське кіно і далі буде розвиватися, українські кінематографісти, актори, режисери матимуть можливість творчої реалізації у власній країні. І от вже після того як Юля конкурс виграла, було зроблено все, щоб заблокувати її призначення на посаду. Кінематографічна громадськість обурена. Я підтримую це обурення.
Ми не знаємо, хто буде займатися питаннями релігії в нашій країні. Є велика небезпека того, що на чолі цих процесів стануть люди, які не сприймають Українську церкву, які робитимуть усе, щоб Українська церква не мала тої міжнародної підтримки, яку має зараз.
Серед гуманітарних ініціатив є й інші. Одна з них стосується покарання за так звані фейки, а насправді – введення цензури. Я знаю, що таке цензура. Бо пам’ятаю, як проти мене, ще в далекому 1992 році, порушувалась справа за наклеп на тодішнього президента Леоніда Кравчука. У той час це була стаття, яка могла потягти за собою кримінальну відповідальність. Лише солідарність, міжнародна підтримка, а потім і тверезий розум Леоніда Макаровича, зробили все, щоб ця справа не мала продовження. Потім законодавчо переслідування за неправдиву інформацію було скасовано. Якщо ж хтось справді розповів щось, що не відповідає дійсності або когось ображає, ти міг абсолютно спокійно піти до суду, довести свою правоту і покарати того, хто тебе кривдив, або того, хто вигадав проти тебе неправдиву інформацію, чи поширив наклеп. Теперішня влада пропонує інакше. Фактично вона пропонує через кримінальну відповідальність переслідувати журналістів, працівників ЗМІ.
Це речі неприпустимі. Усе це свідчить про нищення української гуманітарної політики. Українська гуманітарна політика – це те, що тримає нашу державу, наш народ. Це те, що було настільки важливе для нас на Майдані, що люди вірили, що завдяки цій гуманітарній політиці ми справді побудуємо нову, сучасну європейську Україну. Тому спостерігаємо за всім, що відбувається, з великим острахом. І давайте робити все, щоб не допустити розвалу і знищення цих наших серйозних здобутків у побудові і посиленні української культури і української держави.
