Саме завдяки таким висерам остаточно марґіналізуються маніпуляції в мовному дискурсі на військових тощо.
Гній поступово виходить на поверхню з усіх перевзутих, перефарбованих та нащадків завезених чекістів. Бо перевзутися і переосмислити — різні речі, які часто плутають.
Коли українське суспільство почало масово тверезіти 24 лютого від русского міра, і всі почали масово переходити на українську мову, часто — навіть несвідомо — як захист (!), про такі жалюгідні насмішки й образи, які зараз дозволяють собі «свідєтєлі Арєстовіча» і не йшлося.
Та й сам Арєстовіч так мурчав українською, шо аж гай шумів.
А тепер вони активізувалися — «включілісь в работу» — і знову намагаються де-не-де підлити отрути у воду чи відверто сцяти в очі.
Травмованому (сторіччями!) українському народу додалися після 24 лютого нові травми, що по-живому ріжуть. Адепти русского міра в Україні це чудово розуміють і відчувають, і давлять на ці травми — свідомо.
Якось, незадовго до початку великої війни, в дискусії про зросійщення і травми одна українська журналістка написала мені: «а я не вважаю себе травмованою». Я тоді не стала їй щось доводити, бо це дуже тонкі речі, які варто пропрацьовувати якось колективно і в ідеалі — з дитинства (без смєшаріков).
Бо, насправді, ми всі — хто говорили з дитинства російською — тяжко травмовані. Як дуже точно каже пані Забужко: «Треба усвідомити, що ми («російськомовні українці») народилися в російськомовних сімʼях тому, що колись із нашими предками — не в такому й далекому коліні — дідусями, прадідусями і батьками — зробили щось дуже погане, і ця трансґенераційна травма потребує колективної психотерапії проговорювання».
Ну, або: ваших предків завезли сюди з росії (щоб зросійщувати наших), як батьків Булгакова чи Бабкіна. Тоді у вас цієї травми, звісно, нема. Але тоді ви не маєте морального права нам — українцям, яких і досі хочуть знищити разом з мовою (залишити, хіба що, сало й банош) — давити на наші травми.
