Президент РФ Володимир Путін бреше про НАТО, щоб виправдати агресію Кремля проти України, – і це сигнал для всіх нас у Європі. Про це у статті пише міністр оборони Великої Британії Бен Воллес (оригінал – тут). Напередодні Британія вирішила передати Україні партію зброї для стримування воєнної агресії РФ – і тепер зрозуміло, на чому базується це рішення.
«Вже безліч разів останнім часом мені доводилося пояснювати значення англійського терміну straw man («солом’яна людина», але тут – у значенні «підміна тез») своїм європейським союзникам. Тому що найкращий, живий приклад «підміни тез» на сьогодні – це заява Кремля, що НАТО, мовляв, загрожує Росії.
Заяви російського міністра оборони, які пролунали кілька тижнів тому, – що «США готують провокації із застосуванням хімічної зброї на сході України», – зробили підміну тез навіть суттєвішою.
Звісно, Кремль хотів би, щоб ми реагували на цей фальшивий закид замість того, щоб звернути увагу на дії президента Російської Федерації. Детальне вивчення фактів «спалює» будь-які звинувачення у бік НАТО.
По-перше, блок НАТО – оборонний за своєю суттю. В основі організації лежить 5 стаття (Північноатлантичного договору. – Ред.), яка зобов’язує всіх членів прийти на допомогу союзникам, якщо вони зазнають нападу. Без жодних додаткових умов. Взаємна самооборона є наріжним каменем НАТО. Цей обов’язок захищає всіх нас.
Союзники з таких віддалених країн, як Туреччина та Норвегія, або з таких близьких, як Латвія та Польща, – всі мають цей привілей, але мають і обов’язки. Це справді оборонний союз.
По-друге, колишні радянські республіки ніхто не «зараховував» до складу НАТО, вони вступили туди за своїм бажанням. Кремль намагається зобразити НАТО як західну «змову», мета якої – захопити російські території. Але насправді розширення Альянсу є природною відповіддю цих держав на загрозу.
Якщо визначення слова «оточити» — це 6% вашого периметра, то, безсумнівно, сміливі люди, які воювали під Арнемом чи Ленінградом у Другій світовій війні, могли б щось сказати щодо цього.
Насправді Кремлю загрожує не диспозиція сил НАТО, а прийнятність його цінностей. Так само ми знаємо, що дії Кремля, справді, є відображенням того, як президент Путін інтерпретує історію та якими є його власні амбіції щодо України.
Ми знаємо це, бо минулого літа він опублікував на офіційному урядовому сайті власну статтю «Про історичну єдність росіян та українців». Я закликаю вас прочитати її, якщо у вас є час, тому що – хоча вона і наповнена даними, які відображають світобачення Путіна — стаття неточна і має багато суперечливих моментів.
Ми всі маємо хвилюватися, адже те, що вийшло з-під пера самого президента Путіна — це есе на 7000 слів, яке ставить у центр його амбіцій етнонаціоналізм. Він дає перекручену та вибіркову аргументацію, щоб у кращому разі виправдати напад на Україну, а в гіршому — примусово приєднати суверенну державу.
Стаття президента Путіна повністю ігнорує бажання громадян України, але водночас відроджує той самий тип етнонаціоналізму, який існував у Європі протягом століть і який все ще має потенціал пробудити ці руйнівні сили давньої ненависті. Читачі будуть не тільки шоковані тоном статті, але й здивовані тим, як мало в ній автор згадує про НАТО. Зрештою, хіба «експансіонізм» НАТО не є джерелом усіх турбот Кремля? Фактично, лише один абзац присвячений НАТО.
Есе містить три твердження. Перше: що Захід прагне розділяти, щоб «керувати» Росією. Друге: що все, окрім єдиної нації Великоросії, Малоросії та Білоросії у форматі 17 століття, є штучною конструкцією і суперечить бажанням одного народу, з єдиною мовою і церквою. Третє: кожен, хто не згоден, робить це через ненависть чи фобії щодо Росії.
Ми можемо обійтися без першого звинувачення. Ніхто не хоче керувати Росією. Він констатує очевидне, що громадяни кожної країни самі визначають своє майбутнє. Власні уроки, які Росія винесла з таких конфліктів, як Чеченська війна, безсумнівно, полягають у тому, що етнічні та релігійні зіткнення коштують тисяч невинних життів, а сторони втягуються у десятиліття ворожнечі.
Щодо України, то сама Росія визнала її суверенітет як незалежної держави та гарантувала її територіальну цілісність, підписавши не лише Будапештський меморандум 1994 року, а й договір про дружбу з самою Україною 1997 року. Але це Кремль, а не Захід, пропагує поділ у цій країні та кількох інших країнах Європи.
Мабуть, найбільш важливе твердження про те, що Україна — це Росія, а Росія – це Україна, представлене не зовсім так, як є насправді. Україна існувала окремо від Росії набагато довше у своїй історії, ніж разом.
Друге – це пасаж про те, що народи Білорусі, Росії та України є нащадками «Давньої Русі» і тому так чи інакше є «росіянами».
Насправді, як стверджує історик, професор Ендрю Вілсон у своєму чудовому есе для RUSI під назвою «Росія та Україна: «Єдиний народ», як стверджує Путін?», вони у кращому разі «близькі, але не ті самі люди». Так само Британія близько 900 року нашої ери складалася з Мерсії, Вессекса, Йорка, Стратклайда та інших королівств домодерну, але це була громадянська нація багатьох народів, різних за походженням етнічних груп, які врешті-решт утворили Сполучене Королівство.
Якщо подивитися на російську історію між 1654 і 1917 роками, можна сфабрикувати аргументи за більшу експансивність Росії, можливо, керуючись девізом російського царя: «Государ всієї Русі: Великої, Малої та Білої» – Росії, України та Білорусі відповідно. Але ви маєте забути будь-які «до» і «після» в історії. Маєте ігнорувати існування Радянського Союзу, розрив договору про російсько-українську дружбу, окупацію Криму. Впевнений, ви погодитесь: це набагато більше, ніж «примітки на полях» історії.
За іронією долі, сам президент Путін у своєму есе визнає: «Все змінюється: країни та громади не є винятком. Звичайно, якась частина народу в процесі свого розвитку під впливом низки причин та історичних обставин може у певний момент усвідомити себе окремою нацією. Як ми маємо до цього ставитися? Відповідь лише одна: з повагою!» Однак потім він відкидає деякі з цих «історичних обставин», щоб все збіглося з його вимогами.
М’яко кажучи, сумнівний погляд, який жодним чином не виправдовує окупацію Криму (так само як Росія окупувала Крим 1783 року всупереч російсько-турецькому Кючук-Кайнарджийському договору 1774 року), чи будь-яке подальше вторгнення в сучасну Україну як в незалежну і суверенну державу.
Останнє звинувачення Заходу з боку багатьох представників російського уряду полягає в тому, що ті, хто не згоден з Кремлем, так чи інакше є русофобами.
Росія та Велика Британія мають давню історію. Наші альянси допомогли остаточно перемогти Наполеона, а потім і Гітлера. Поза конфліктами, протягом століть ми ділилися технологіями, медициною та культурою. У 18 столітті Росія і Британія були глибоко пов’язані. У період з 1704 до 1854 року, від Петра Великого до Катерини Великої й аж до 19 століття британці були адміралами, генералами, хірургами та архітекторами на службі російського двору. Батько російського флоту – Семюел Грейг – народився в Інверкайтингу.
Ця взаємна зацікавленість актуальна і сьогодні. Британський уряд не конфліктує з Росією та російським народом – це далеко не так, але він не може погодитись із зловмисною діяльністю Кремля.
Отже, якщо однієї холодної січневої чи лютневої ночі російські військові сили знову увійдуть на територію суверенної України, ігноруйте розмови про «солом’яну людину» та фальшиві історії про «агресію НАТО» і згадайте слова президента Росії з того торішнього есе. Згадайте це і запитайте себе, що це означає не тільки для України, а й для всіх нас у Європі. Що це означатиме наступного разу…»
liga.net
