В 14-му в нас не було нічого: ні грошей, ні армії. Але було велике бажання захистити свою країну і вектор руху на захід. І нам вдалося. Всією країною. І в нас була Армія!
За минулих п‘ять років країна зробила великий стрибок. Вона відродила своє військо, повернула собі свою церкву, отримала безвіз, заручилася підтримкою світової спільноти, а головне — боролася з ворогом. І народ повірив у свої сили.
Здавалося, ще трошки, ще п‘ять років, і ми закріпимо ці здобутки назавжди. І нове покоління, яке виросте в іншій Україні, точно знатиме, що росія — ворог. І ні в кого не буде сумнівів, куди рухатися: в мордор чи в західний світ.
Як так сталося, що ми пустили до влади людей, які вилізли нізвідки і які п‘ять років принижували країну в своєму дебільному кварталі? Вони сміялися з фундаментальних принципів державності — армії, мови і віри. Сміялися з українців. Разом з ними сміявся й здебілений народ.
Він перестав чути і розуміти, що війну може закінчити тільки росія, бо саме вона захопила українські землі і має тваринне бажання знищити українську державу.
Україна може тільки битися. Битися до тих пір, поки росія не відмовиться від посягань на українську державність. За це, на жаль, велика плата — тисячі покладених життів.
Або Україна може капітулювати. За це розплатимось майбутнім своїх нащадків.
100 років тому це вже було. Народ продався за шмат гнилої ковбаси й обіцянки більшовиків, а міг побудувати державу. Тоді ніхто й подумати не міг, що житниця Європи буде пухнути від голоду, працювати за трудодень і зникати в гулагах.
І думається мені: чим цього разу український народ заплатить за своє зрадництво? Що буде в майбутньому, якщо ми знову просто віддамо свою країну?
Сьогодні ми вже маємо наступ на армію і мову, а на черзі й віра. Ми не маємо права здатися. Тому й надалі боремось. Навіть якщо часом здається, що все пропало.
Так, світ впливає на нас, але своїми діями і ми впливаємо на світ.
Я — продовжуватиму.