Що може мотивувати Путіна відкрити новий фронт проти України.
Екс-міністр закордонних справ Павло Клімкін недавно зробив заяву, що, попри кремлівську риторику на користь мирного повернення ОРДіЛО Україні, надалі зберігається висока ймовірність військового удару Росії на Півдні України саме під час розведення військ. Свідченням цього слід вважати, зокрема, перекидання військ і бойової техніки до Ростовської області та окупованого Криму.
На думку екс-урядовця, Кремль цілком може спробувати розширити нинішню зону окупації на Донбасі до кордонів Донецької і Луганської областей (програма-мінімум), а також вирішити ще низку важливих для себе завдань. Реальним є удар, якому передуватиме широка пропагандистська кампанія щодо «об’єднання всього Донбасу» поряд із добровільно-примусовою паспортизацією ОРДіЛО та навіть видачею паспортів громадянам України, що мешкають на підконтрольній частині Донбасу. Певні елементи такого сценарію ми вже спостерігаємо, тобто Кремль цілком свідомо й централізовано діє саме в цьому напрямку.
На думку військових експертів, удар на Півдні може бути коротким і завдаватиметься з кількох напрямків. За класикою жанру гібридної війни, дії російських військ, щонайменше на першому етапі операції, видаватимуться за дії формувань «ДНР». Далі залежно від розвитку подій може бути рішення про часткове визнання Москвою участі в бойових діях підрозділів ЗС РФ. Але з цим у Кремлі тягнутимуть максимально довго, розуміючи всі потенційні ризики такого кроку. Адже статус країни, що воює, обіцяє Росії нові неприємності та санкції. Отже, навіщо це Путіну й чому саме зараз?
Насамперед для очільника Кремля особисто дуже привабливим є варіант одним ударом, так би мовити, вполювати двох і більше зайців. Тобто вирішити силовим шляхом у слушний для нього момент одразу кілька завдань. Передусім зупинити падіння власного рейтингу, адже, за всіма оцінками, нині він його втрачає. Наступне — черговою хвилею штучно створеного воєнного психозу під «патріотичним» соусом придушити невдоволення всередині самої РФ, що набуває дедалі більших масштабів. Звісно ж, Путін може спробувати остаточно захопити українське узбережжя Азовського моря з портами Бердянськ і Маріуполь тощо. Не без того, що навіть із виходом на Дніпро (розблокування постачання води до окупованого Криму) і встановленням зв’язку з півостровом суходолом.
Дехто з експертів розглядає варіант просування російських військ ще далі зі встановленням сполучення з російським угрупованням у Придністров’ї, створенням такої собі «квазі-Новоросії» та відрізанням України від морів узагалі (програма-максимум). Втім, це вже буде надто ризиковано для Путіна, який нині не має достатньої кількості військ для окупації такої величезної території з вороже налаштованим населенням і великою кількістю зброї. Та й на легку окупацію Кремль, певне, не сподівається, попри всі шапкозакидальні заяви російської пропаганди. Адже українське військо зразка 2019 року якісно відмінне від того, яке було у 2014-му. Тому найреальнішою можна вважати загрозу, пов’язану зі спробою захоплення Маріуполя та виходом противника на кордони Донбасу з витісненням ЗСУ за їхні межі.
Є фактори, про які широкому загалу мало що відомо. Йдеться про родовища стратегічних матеріалів для оборонної промисловості та енергетики, що містяться саме поблизу Маріуполя і становлять неабиякий інтерес для російського ВПК. Це поклади руди, урану, торію, титану, берилію, бору, цирконію, гафнію тощо. Наявні величезні запаси торію, літію, берилію та інших рідкісних металів в Україні поки що не розробляються в промислових масштабах і чекають на своїх інвесторів. Як відомо, попит на ці матеріали, без яких промисловість, особливо оборонна, не обходиться, постійно зростає. Відповідно, за оцінками експертів Центру досліджень армії, конверсії і роззброєння (ЦДАКР) Віталія Бегми та Володимира Шемаєва, «прагнення контролю джерел цієї української сировини й надалі можуть стати підставою для чергової російської збройної агресії».
На думку експертів, постійна ескалація напруження на Азовському морі з боку РФ та загроза ймовірної морської операції на азовському узбережжі пов’язані не лише з бажанням агресора захопити порт Маріуполь або «пробити» коридор до Криму, а й із наміром отримати доступ до розташованих саме в передмістях Маріуполя найбільших у Європі родовищ рідкоземельної сировини для військової та атомної промисловості. Ідеться про неробочі наразі родовища Азовське та Мазурівське, які містять пісок торію. До відома: у Росії взагалі немає більш-менш значних родовищ природного торію, що змушує Москву вирішувати проблему через імпорт дефіцитної сировини з Індії та інших країн. З огляду на зазначене дешевшою альтернативою такому рішенню для Кремля могло б стати захоплення українського Маріуполя або ж його передмість. Тож українська сторона має звернути особливу увагу на цей момент, зробивши все для безпечного розвитку ситуації на Донбасі загалом і в районі Маріуполя зокрема. Поряд із суто військовими заходами важливим фактором має бути пошук стратегічного іноземного інвестора, прихід якого став би важливим запобіжником реалізації Росією негативного сценарію.
На думку експертів, треба використати досвід інших держав у сфері збереження сировинного сегмента, наприклад тієї ж таки Естонії. Свого часу там спромоглися знайти стратегічного інвестора для збереження розташованого в російськомовному регіоні поблизу Нарви естонського підприємства з виробництва рідкісних металів Silmet, найбільшого в колишньому СРСР. Таким чином естонці випередили Кремль і запобігли розвитку негативного сценарію. Інакше цей завод придбав би офшорний капітал російського походження, а російськомовний екстремізм у Нарві та Естонії загалом отримав би потужну фінансову підтримку з усіма негативними для Естонії трагічними наслідками.
Певний досвід є і в Україні з продажем Миколаївського глиноземного заводу (МГЗ), що належав російській компанії «РосАл» (власник — олігарх Олєґ Дєріпаска). У 2017 році активи МГЗ придбала швейцарська компанія Glencore International. У сучасних умовах, що склалися, виходом щодо питання покладів торію може бути залучення американського стратегічного інвестора в межах військово-технічної співпраці України та Сполучених Штатів з урахуванням інтересів останніх у галузі стратегічних матеріалів.
До того ж є всі підстави казати про постійно зростаючу залежність РФ від України у сфері стратегічних матеріалів. Ця залежність, за експертними оцінками, «приречена на зростання» і небезпідставно може розглядатися як один зі стимулів потенційного російського удару на Півдні. Водночас правильно побудована політика у сфері військово-технічної співпраці України зі США навіть сьогодні, в умовах передвиборчих скандалів у Вашингтоні, матиме для нас чітко визначений стратегічний інтерес. Залучення і навіть, на думку експертів, інтеграція інтересів США та України дасть нам змогу відстояти власні позиції.
Не менш важливо, що такий сценарій змусить Росію імпортувати руду рідкісних металів для потреб свого ВПК не з України, а зі значно віддаленіших регіонів, зокрема з країн Африки або Індії. Крім того, вважають експерти ЦДАКР, такий імпорт поступово призведе до збитковості цілих секторів російської економіки, насамперед пов’язаних із випуском зброї. Саме тому Україні слід домогтися підтримки США в цій сфері. Зокрема, йдеться про збільшення кількості родовищ, що розробляються, і впровадження на них найвищих технологічних щаблів переробки українських стратегічних матеріалів і сировини. Відповідно без чіткої інтеграції зі США відстояти українські інтереси в цій сфері буде дуже складно. Тож українській дипломатії слід зважати на зацікавленість саме США у виконанні запроваджених проти РФ санкцій та блокаді поставок російської зброї до зон конфліктів.
На особливу увагу заслуговує активізація співпраці зі Сполученими Штатами у сфері видобутку стратегічних матеріалів для потреб оборони та енергетики. Чому тоді Україні не запропонувати співпрацю з американським бізнесом також у сфері виробництва титану й не поламати тіньові схеми опального олігарха Дмитра Фірташа, що до останнього часу давали можливість окупанту отримувати з материкової України (Іршанський ГОК, що у Житомирської області) сировину для розташованого в тимчасово окупованому Криму підприємства «Кримський титан»?
Навіть попри екологічну катастрофу, яку цей завод спричинив у 2018 році, він і далі працює і залишається найбільшим виробником діоксину титану в Східній Європі (90% якого йде на експорт). Окрім цього, там виробляють низку інших матеріалів, як-от червоний залізоокисний пігмент, сірчана кислота, мінеральні добрива тощо.
Незважаючи на ту обставину, що формально у 2015-му завод змінив назву в українській юрисдикції на Ukrainian Chemical Products, його основна діяльність здійснюється через зареєстроване у Москві ТОВ «Титановые инвестиции», що належить одному з бізнес-партнерів того ж таки Фірташа. На думку депутата Європейського парламенту Пятраса Ауштрявичюса, діяльність цієї компанії порушує санкційний режим, запроваджений проти РФ.
Павло Клімкін має рацію, коли каже про потенційний удар РФ саме на Півдні. Для цього Путін сьогодні має все необхідне: війська, сприятливу міжнародну ситуацію, розбіжності всередині НАТО та ЄС, а також між США та ЄС, зокрема щодо України, тощо. Про те, коли агресор наважиться на такий удар, якщо наважиться, залишається лише здогадуватися. Але в тому, що він шукатиме таку можливість і майже напевно її використає, сумнівів дедалі менше.
Не останню роль у цьому відіграє і безсистемна нинішня політика самої України, очолюваної новою і здебільшого недосвідченою командою, якій бракує досвіду в багатьох сферах. Саме це може використати у своїх планах Кремль, який зазвичай говорить одне, а робить зовсім інше.
