Начальник ГУР МО України Кирило Буданов прийняв пропозицію Президента Володимира Зеленського та очолив Офіс Президента України, назвавши нову посаду ще одним рубежем відповідальності перед державою в історичний для країни час.
Про це Буданов повідомив в телеграмі.
Прийняв пропозицію Президента України Володимира Зеленського очолити Офіс Глави держави», — написав він.
«Продовжую служити Україні. Вважаю посаду керівника Офісу Президента як ще один рубіж відповідальності перед країною. Для мене це честь і відповідальність – в історичний для України час зосередитись на критично важливих питаннях стратегічної безпеки нашої держави.
Дякую за довіру!», — наголосив Буданов
Також очільник ГУР подякував усім бойовим побратимам та всій команді ГУР МО України за спільну роботу.
«Нам далі робити своє – бити ворога, захищати Україну та працювати задля досягнення справедливого миру. Продовжуємо разом боротися за вільне та безпечне майбутнє України! Вистоїмо!», — зазначив Буданов.
Шановні, давайте нарешті зафіксуємо реальність, а не міфи з телеграм-каналів.
В Україні посада голови Офісу президента — це канцелярська посада. Людина, яка відповідає за графік президента, документообіг, організацію роботи апарату. Умовно — за скріпки, папери, приймальню і таймінг. Так, це секретар президента. Не більше. І не менше.
І ні — це не державний секретар, як у США. Не треба підміняти поняття. У Сполучених Штатах державний секретар — це чітко визначена законом посада з конкретними повноваженнями, фактично рівень премʼєр-міністра або віцепремʼєра. Це зовнішня політика, стратегія, відповідальність, система стримувань і противаг.
В Україні ж посада голови ОП взагалі не прописана в законодавстві як політична. Вона не має власних повноважень. Вона не є виборною. Вона не є державною владою в класичному розумінні. Це апаратна функція, канцелярія, сервіс.
Але в нас відбулося інше.
Посаду, яка за своєю природою є допоміжною, наділили неформальною владою. Без закону. Без мандата. Без відповідальності.
І вийшло щось на кшталт «властелина перснів»: людина без формальних повноважень, але з фактичним контролем над процесами.
І от тут ключове питання не до конкретних прізвищ.
Питання до системи, яка дозволила секретаріату перетворитись на центр ухвалення рішень.
А це вже не демократія. Це адміністративна узурпація, замаскована під «ефективний менеджмент».
Називати це інакше — означає свідомо брехати собі.
Тепер буде кава в офісі, замість в Криму.
Так от яке » доленосне » рішення анонсував ЗЕленський 1 січня 2026 року.
Гогішфілі сплачецься наніц.
Для мене маркер як Буданов «захищав» Червінського!! 100 відсотковий показник відсутності порядності!
І хто памятає що воно натворило з Чаусом той розуміє що це за людина…
З призначенням Буданова справжня диктатура тільки починається. Не ідеалізуймо вчергове чергового проє*б@лі піськограя.
Не думаю, що російська операція «преемник» може відбутись в Україні. Знесуть і «преемника», і спадкоємця.
У команді Зеленського не було , немає і не буде випадкових людей, лише свої дєрмакоміндічі , відібрані, перевірені часом…
Перше і головне – Буданов, це СИЛОВИЙ ресурс проти НАБУ і САП. Ні для кого не секрет, куди тягнуться ниточки від справи Міндіча. І ні для кого не секрет, куди тягнуться ниточки від справи Слуг Народу, які організували систему голосування за гроші у Верховній Раді.
Тому перше і головне, що забезпечив Зеленський призначенням Буданова – свою ОСОБИСТУ безпеку.
За допомогою Буданова репресії тільки посиляться.
«Доручив підготувати та оперативно направити на розгляд Верховної Ради України пропозиції про оновлення Державного бюро розслідувань. Очікую, що президентський законопроєкт буде напрацьований уже в січні і невідкладно внесений до парламенту.» В.О.Зеленський.
Щоб казати про доленосні для України речі,потрібно бути Президентом!!!! А у нас сьомий рік реаліті- шоу блаЗЕня з 95 кварталу «хоть поржем». І пародія на «гаранта».
2 січня 2026 року Зеленський зробив крок, який легко продати як “посилення держави”, але набагато важче — як посилення республіки: він оголосив про призначення Кирила Буданова керівником Офісу Президента, мотивуючи це потребою більшого фокусу на безпеці, обороні та переговорах. І саме в цій формулі — “безпека, оборона, переговори” — закладено головну проблему, бо вона звучить не як план інституційного державотворення під час війни, а як виправдання старої звички: підміняти державу Банковою, уряд — нарадами в ОП, парламент — телефонним правом, а відповідальність — “особливим періодом”.
Це призначення не є просто кадровою ротацією. Це вибір моделі управління, яку Зеленський вперто тиражує з року в рік: Офіс як надурядовий центр, що концентрує в собі кадрові рішення, дипломатичну вертикаль, інформаційні потоки й розподіл доступу до першої особи — і який при цьому, на відміну від Кабміну, не несе ані процедурної, ані політичної відповідальності в нормальному демократичному сенсі. Reuters прямо описує логіку цього кроку як зсув у бік безпеки/дипломатії на тлі тиску навколо переговорів і потреби відновлювати довіру після токсичного періоду навколо Єрмака. Але якщо “відновлення довіри” відбувається не через зміну правил гри, а через заміну таблички на дверях і підбір більш “шанованого” обличчя, то це не реформа — це косметика для системи, яка продовжує працювати так само: ручне управління, імпровізація замість політики, “свої” замість компетентних, комунікаційний театр замість прозорості.
Заміна Єрмака Будановим — це не розрив із моделлю “ОП як держава”, а її ескалація. Єрмак був цивільним політичним брокером, який уособлював непрозорість, кулуарність і надмірну концентрацію впливу. Буданов — силовик і розвідник, і це означає, що тепер ту саму концентрацію впливу підсилюють не політичними, а спецслужбовими рефлексами: закритість як норма, операція як інструмент, “результат” як виправдання, таємниця як універсальна відповідь на будь-які запитання. Така логіка може бути корисною у вузьких тактичних задачах, але в стратегічному управлінні державою вона продукує один і той самий наслідок: інституції деградують, бо реальні рішення ухвалюються не в процедурі, а в кабінеті; і в якийсь момент країна виявляє, що воювала за свободу, але поступово перейшла на режим, де свобода розглядається як проблема, яку треба “менеджерити”.
Окремо варто сказати те, що багатьом незручно вимовляти вголос: суспільство переоцінює Буданова. Не як офіцера чи керівника розвідки в умовах війни — там він точно є помітною фігурою, — а як символ “чистої альтернативи” до єрмаківського ОП. Буданов не є антиподом токсичності автоматично лише тому, що він у формі й говорить короткими фразами. У відкритих джерелах зафіксовано, що Буданов підтверджував використання народного депутата Євгена Шевченка як каналу комунікації з Лукашенком; і незалежно від того, як це пояснювати тактично, політичний ефект таких “каналів” незмінний: вони легітимізують токсичних посередників і нормалізують транзакційну мораль у державному управлінні. У спецслужбовій логіці це може називатися “ефективністю”, але в логіці держави це називається простіше: розмивання кордонів допустимого. І саме цю логіку тепер впускають у самий центр політичного управління.
Тепер — про Зеленського. Це призначення не можна читати як “державницьке прозріння”. Його слід читати як інстинктивний хід слабкої влади, яка звикла рятуватися не інституціями, а конфігурацією лояльностей. Коли Єрмак став токсичним — після корупційних ударів, інформаційних провалів, конфліктів довіри — Банкова не розібрала Офіс як надуряд, не повернула повноваження Кабміну, не ввімкнула парламентський контроль і не перезібрала модель відповідальності. Вона просто зробила те, що робить завжди: поставила новий “бренд” на стару конструкцію. І Буданов у цій логіці — ідеальний: публічно — герой війни, зовні — сигнал “тепер у нас security-first”, всередині — зручний інструмент для посилення вертикалі, а при потребі — зручний громовідвід, на який можна скинути майбутні скандали й переговорні компроміси.
Найгірше в цій історії навіть не те, що ОП знову перетворюється на “військовий кабінет”. Найгірше — що Зеленський цим рішенням фактично визнає свою управлінську межу: він не здатний витягнути країну в режим інституційної дисципліни, тому переводить державу в режим “оперативного штабу”, де ключове слово — не “політика”, не “економіка”, не “право”, не “відповідальність”, а “контур”. Це дуже зручне слово, бо “контури” завжди можна закрити, розширити, перемкнути, сховати; а от державу — ні, держава потребує правил, які діють навіть проти тих, хто при владі. Саме тому “військовий кабінет” у мирний час завжди стає проблемою, а під час війни — стає спокусою, що нищить майбутнє: війна рано чи пізно закінчується, а звичка керувати “вручну” лишається, після чого країна отримує не республіку, а режим.
У перспективі 6–18 місяців це рішення закладає цілий ряд системних ризиків. По-перше, політизація розвідки: коли керівник розвідки очолює ОП, будь-який політичний конфлікт автоматично тягне за собою силовий шлейф, а будь-яка операційна помилка стає політичним аргументом. По-друге, конфлікти між силовими контурами: СБУ, МВС, військове командування, контррозвідка — усе це почне конкурувати за вплив на Банкову ще жорсткіше, бо центр ухвалення рішень фактично очолює один із силових гравців. По-третє, переговорний трек буде ще закритішим, а значить — ще токсичнішим: непопулярні рішення, компроміси й “пакетні формули” простіше проштовхувати там, де все оголошується держтаємницею й “воєнною необхідністю”, а не предметом публічного контролю. Reuters прямо пов’язує призначення з переговорним контекстом; тобто мова не лише про управління війною, а й про управління угодами.
І нарешті — головне. Це призначення небезпечне тим, що воно працює не на перемогу України як держави, а на виживання Банкової як режиму. Держава перемагає тоді, коли її інституції стають сильнішими за персоналії. Режим виживає тоді, коли персоналії стають сильнішими за інституції. Призначення Буданова в ОП — це саме другий шлях: перевести політичний центр у силову логіку, прикрити кризу довіри авторитетом війни, “зашити” управління в ручний кабінет, а потім пояснювати будь-яку критику тим, що “не час” і “війна”.
Якщо Зеленський справді хоче посилити країну, а не власну вертикаль, він має зробити протилежне: повернути уряду реальну суб’єктність, відновити парламентський контроль над ключовими рішеннями, вивести ОП із ролі надуряду, публічно зафіксувати межі компетенцій силового блоку і припинити перетворювати “безпеку” на універсальну відмичку для безвідповідальності. Бо інакше Україна ризикує виграти окремі бої — і програти інституційну війну за свою республіку: перемогти Росію на фронті, але програти Україні в тилу, перетворивши державу на спецоперацію, яка тримається на одному кабінеті.
І це — найцинічніший парадокс: країна, що воює за свободу, не може дозволити собі владу, яка керує свободою як загрозою. Призначення Буданова керівником ОП у нинішній логіці Зеленського — це не “перезбір держави”, а перезбір контролю. І якщо суспільство знову проковтне цю підміну, то наступного разу “військовий кабінет” перестане бути тимчасовим — і стане формою правління.
І наостанок: це призначення буде виконувати функцію кооптації і нейтралізації потенційного кандидата. Перенесення силовика з “героїчної” позиції ГУР у політично токсичний вузол Банкової робить його співвідповідальним за компроміси, скандали й непопулярні рішення; це або “спалює” рейтинг, або прив’язує його до Зеленського, зменшуючи простір для самостійної кампанії.
