У 2020 українську армію треба боронити від сивох, медведчуків і часто Головнокомандувача, які уперто не хочуть бачити війни. Бо перший просто хоче в Донецьк, у іншого є таке завдання від кума, а третій просто дуже розслабився у владному джакузі.
Тиждень тому президент Володимир Зеленський брав під особистий контроль ситуацію з убивством військового медика Миколи Ільїна та поранення розвідника-морпіха Ярослава Журавля. Прискіплива увага Володимира Олександровича обернулася тим, що він поїхав на відпочинок на “дачу Хрущова” в Запорізькій області, а окупанти вирізали із тіла медика Ільїна уражені органи і кістки — аби в української армії не було доказів, із чого саме розстрілювали людину в білому шоломі. Куди гірше “контроль” обернувся із пораненим розвідником, штабу ООС довелося лиш звітувати про відмови ОБСЄ сприяти вивезенню пораненого та регулярні обстріли. А далі — країна дізналася про подробиці того, як герой Мар’їнки, авдіївськоі “промки”, Трьохізбенки та Гранітного спливав кров’ю під пекучим сонцем Донбасу.
Здавалось би — воєнний злочин Російської Федерації зафіксований усіма і у всіх мерзенних подробицях. Але за тиждень ніхто так і не почув нічого від Володимира Зеленського про діяння окупантів на території України, про ганебний розстріл вояків в обхід домовленостей в гірших традиціях Іловайська. А ще не було слів підтримки армії, для якої події під Зайцевим стали моральним шоком. Ми ж своїх не кидаємо, еге ж? І це чи не найбільше відрізняє Нас від Них.
“Я досі не розумію, як мені пояснювати такі історії своїм курсантам. Бо особистий контроль для мене від президента мав виглядати так — президент приїздить на передову і каже, що сам піде забирати пораненого. І тут уже ОБСЄ та РФ були б посаджені на виделку — не стріляти ж у главу держави”, — ділиться своїми роздумами ветеран російсько-української війни на Донбасі, який викладає в академії Міністерства оборони.
Замість того, щоб кричати світу про воєнні злочини РФ — наш гарант не знайшов кращого аби на зустрічі із президенткою Швейцарії Симонеттою Соммаругою показати їй “найкращу ожину” Луганщини та показати шмат дороги із проекту “Велике будівництво”.
Часу, щоби розповісти подробиці про наругу над мертвим громадянином ЄС Ільїним та загибель розвідника Журавля у гаранта не знайшлось. Бо ж питаннями миру у нас донині — навіть після ганебного звільнення із позаштатних радників голови РНБО займається КВНщик Сергій Сивохо. В унісон із моторошними подробицями про смерть трьох героїв — донецький ватник, який утік від русского мира, але хоче його уперто тут — зрадів новим обставинам перемир’я, за якими українську армію хочуть позбавити розвідувальної діяльності, снайперів, артилерії та безпілотників. Порушників лякають штрафами і доганами. В перекладі людською мовою — росіяни та їхні локальні товариші сивохи страшно хочуть перетворити зміцнілу армію на сліпих кошенят — десь на те, що було у 2010 році, коли вояки будували дачі генералам і махали біля них мітлами замість двірників.
Авторка цієї статті запитала у воїнів з передової, як вони ставляться до цих “переможних” реляцій Сивохо та Зеленського. Відповідь була очевидна: “Прес-служба Зеленського розганяє це як великий прорив, щоб довести, що стратегія “просто перестать стрелять” працює, а Зеленський не такий дятел, який він є”.
Між іншим армії треба допомагати і далі. Але уже не шоломами і прицілами, а гавкати усім суспільством, аби попри рішення “великих замирювачів” з Банкової наш фронт стояв і все працювало. Бо Кирило Тимошенко і Андрій Єрмак не вічні на своїх посадах, а суверенітет і незалежність то є наша основа. Зеленський має бодай посмертно засвідчити шану героям, які загинули внаслідок воєнного злочину під Зайцевим. Маємо активізувати зусилля, щоби Дмитро Красногрудь, Ярослав Журавель та Микола Ільїн посмертно отримали державні нагороди.
Це дозволить підняти моральний дух українського війська, а ще відкине бруд, який почали лити балакучі той-тер‘єри Медведчука в особі пропагандиста із ОРДЛО на 112 каналі Дениса Жаркіх, який дозволяє собі пасажі в стилі, що Микола Ільїн сам винен у своїй смерті, бо приїхав із Естонії на “гражданскую войну”.
Друга історія — це боротися за ветерана Олександра Погребиського, якому заборонили виїзд із Києва до 21 вересня, бо той невдало проходив повз замазаних у зеленку ватників “Слуги народу” Євгенія Шевченка та члена ОПЗЖ Олега Волошина. Сепаратизм має бути покараний, а герой і ветеран 95-ї бригади має не сісти у тюрму на 5 років лише через те, що офіційна влада боїться називати речі своїми іменами.
І ще одна мораль. Володимир Зеленський на словах так бореться за життя кожного громадянина, що не знайшов часу ані для того, щоб стулити пельку Олегу Волошину, що призвело до сплеску вуличної агресії. Так само не вистачило у нього сил особисто набрати керівника місії ОБСЄ та поговорити, щоби бійця Журавля забрали на лікування бодай вурдалаки ДНР. Щоб у перспективі обміняти на свого головоріза.
Головнокомандувач заблукав у термінах “Росія” чи “та сторона”, “цинічні бандити” чи “воєнізовані угрупування фінансовані Росією”, “катастрофа літака” чи “російський БУК збив МН17”. Іронія в тому, що підміна понять не звільнить українську територію від російськоі окупації, рейтинг Зеленського не виросте на тих, кому начхати на усе. Навіть українська армія вистоїть — бо не зуміли її добити ані Кузьмук, ані Ющенко, ані Янукович. Сивохо і Зеленський з кожним своїми намаганням переламати країну через коліно — роблять гірше лиш собі. Я їм не заздрю.
