Збільшення мінімальної зарплатні до 5000 грн, яким нині захоплено хвалиться ЗЕкоманда ніяк не призведе до поліпшення життя українців. Навпаки. Все станеться за приказкою – найбільш багаті стануть ще більш багатими, а бідні – іще біднішими. Аби у цьому переконатися достатньо переглянути цифри.
Свіжі дані Державної служби статистики відкрили дивовижний факт – в Україні зникли багаті люди! Жарти геть, дві третини опитаних українців заявили що вони – бідні (65,3%) і ще третина українців віднесли себе вже не до бідних, але й не до представників середнього класу (33,6%). Решта 1,1% — себе вважають середнім класом. Все. Очевидно, такі особи як Коломойський, Боголюбов та Пінчук в опитування участі не брали, але думаю, що навіть сукупно всі вони не дотягнули б і до 1% від населення України.
Інформація Держстату не виглядає фантастикою, якщо пригадати, що 65,3% українців – це ті хто за тим самим Держстатом існують на зарплатні від прожиткового мінімуму до 15 тисяч грн. Тобто, приблизно до $546 на місяць. Держстат наводить і більш разючі дані. 2,8% українців не вдається собі забезпечити достатнє харчування, а відмовляти собі у різних необхідних речах примушені 36,7% опитаних. Грошей для накопичення вистачає лише 11,2% наших громадян. Про все це повідомила державна установа, яку вже точно не запідозриш у симпатіях до опозиції.
Дані Держстату сильно відрізняються від даних уряду, за якими кількість бідних в Україні не перевищує 41,4% Чому така різниця у висновках? Певно – тому що поняття «бідність» для Держстату і для керівників країни виглядає принципово по-різному. Не можу втриматися від цитати: «Здається, оцінюються всі люди, які отримуватимуть 5-6 тисяч гривень. І вони вважають, що вони бідні. Так – це дуже маленька зарплата у порівнянні з європейськими чи американськими стандартами. У них 250 дол — це мізерні зарплати. У нас — це теж маленька зарплата, але не є бідністю». Автор цих рядків – президент України Володимир Зеленський. Щойно Верховна Рада підняла мінімальну зарплатню до згаданих 5000 грн, й відтак проблема бідності за Заленським мусить зникнути сама собою.
Очевидно лише – пересічний громадянин з цим твердженням не погодиться, і дані Держстату – підтвердження. Але якби все обмежувалося лише розмірами зарплатні…
Справа в тому, що навіть такі зарплатні на тлі зростання цін українці НЕ отримують. За даними того ж Держстату в Україні росте заборгованість по зарплатнях. На 1 серпня 2020 р. сукупний борг склав 3,4 мільярди грн (!) тобто став на 8,1% більше проти боргу на 1 липня 2020 р. При чому на економічно-активних підприємствах борг по зарплатні на 1 серпня складав 2,2 мільярди грн, проти 1,8 мільярда у травні. Якщо ж порівнювати із січнем 2020 р. то картина виходить взагалі карколомна – борги по зарплатнях зростають практично у всіх галузях економіки. У сільському господарстві борг зріс на 75,9%, на транспорті – на 47,3%, тощо й тощо.
Жахає інше. На 49,6% зросли борги у освітян і на 159,4% — у медиків. Хто там що нам казав про зростання захворюваності? Ситуація на голову не налазить – МОЗ лякає нас посиленням карантину, з фонду боротьби з КОВІД гроші забирають на будівництво доріг, а у той самий час уряд не має чим розрахуватися з медиками. Про часи президента Порошенка, коли зарплатні не те що виплачували – їх добряче підвищували (військовим) уже навіть пригадувати незручно.
Все це означає, що уряд сміливо може підвищувати мінімальну зарплатню і до 7, і до 10 тисяч грн. Бо підвищити з/п і виплатити її – речі принципово різні. Натомість з підприємців гроші візьмуть як годиться – бо разом з мінімальною зарплатнею виросте обсяг єдиного соцвнеску та інших податків. А платити підприємцям вже зараз нема з чого – через відсутність грошей на руках у громадян, у підприємців і так падають доходи. І процесу цьому – кінця-краю не видно.
Найбільш багаті стануть багатшими, а бідні – ще біднішими. Навіть не сумнівайтеся.
Рівно рік тому уряд бариг передав новим ліцам середню зарплату по країні — 10 971 грн, або 435 доларів.
Сьогодні середня зарплата за даними Держстату склала — 11 804 гривні. Або 429 доларів.
Поздоровляю всіх нас з ще одним втраченим роком у розвитку країни. Через тупий вибір овець ми не тільки не закінчили епоху бідності — за рік після призначення у владу профанів в економіці, клоунів з вітром в голові і випускників трускавецьких університетів ми стали жити бідніше.
Вівці, дайтє єму єщо сто днєй закончіть епоху бєдності Коломойського!
Сегодня у меня наболело. И я вам про инвестиции расскажу. Которые закончились, не успев особо начаться. Капитальные инвестиции обвалились. Не сократились, не «переживаем трудный период в связи с мировым кризисом и пандемией». Нет
Капитальные инвестиции накрылись тем, что нам на Софиевкой Могилевская показывала. Старой морщинистой вагиной.
Я понимаю, что 2020 год был сложным, високосным и таил в себе массу неприятных неожиданностей. Особенно для нашего новоизбранного преЗедента и его молодой и не очень команды оху*ительных (или оху*евших?) специалистов.
Год настолько непростой, что первая леди ушла в себя, стала болеть и заработала депрессию на всё грустное лицо.
Но обвалить в первом же полугодии капитальные инвестиции вдвое? Это нужно уметь. Особенно когда речь идёт о сельском хозяйстве. Ладно, там какая-то промышленность может потерпать, потому что спрос упал. Но ведь жрать-то все всегда хотят, карантин там, или не карантин. Меньше жрут в ресторанах — больше жрут дома, потому что порции не взвешивают.
На 44,2% упал объём, если в точных цифрах и сравнивать его с теми же показателями первого полугодия 2019-го года.
Это значительно хуже спада инвестиций в экономику в целом. Хотя там тоже спад нехилый такой — треть, что бы вы понимали.
-Ууууу, пандемия жи, карантин… — скажете вы. Ну понятно, какие там могут быть инвестиции, когда весь мир бьётся в истерике?
Но нет.
Наш обвал с пандемией и всякими там ковидами особо не связан. Если посмотреть внимательно на данные Госстата, а они там реальные, пока ещё, то можно увидеть такую интересную закономерность — спад инвестиций во втором квартале этого года, сравнительно с соответствующим периодом 2019 года, особо не отличается от спада в 1 квартале. А ведь первый квартал у нас был относительно спокойный и 2 месяца из трёх прошли в нём без карантина и каких либо потрясений.
О чём же нам говорят эти волшебные цифры? А о том, что мы достаточно быстро летим в жопу. И наша проблема — не пандемия. Наша проблема — клоун в президентском кресле, олигархи у власти, шапито в парламенте и правительство долбоё*бов, 2 штуки.
Экономическая политика у них такая, видите ли. Великие строители, бля*дь.
Все годы войны в активной фазе у нас в агросекторе был динамический рост капитальных инвестиций. В цифрах это выглядело так — 26,1% в 2015-том, 51,4% в 2016-том, 31,2% в 2017-том годах. А в общем в 2018-том году капитальные инвестиции в агросектор превысили аналогичный показатель 2014 года в 2,7 раза. Почти втрое.
Но тут простому народу надоело есть вареники и оливье. Выбрали клована. Штош, посмотрим, почём зиму будем зимовать…
Поки всі зайняті місцевими виборами — висловлю крамольну думку.
Перемагати Зеленського і зелених його ж методами — безмістовно.
Коментувати постійно його дії — ще гірша затія. Кількість помилок команди Зеленського знищує сенс аналізу кожної з них. Бо кожна з них — окрема сенсація на рік. А якщо їх по 3-5 щодня, як зазвичай?
Він — пустий вітер, який з легкістю змінює напрям, обіцяє і бреше без зупину.
Гра на підвищення ставок брехні теж нічого не дасть, бо навіть брехня має межу.
Складні процеси, пояснення алгоритмів функціонування штучного бюрократичного механізму — нудно і незрозуміло для пересічного виборця. І я десь його розумію: для чого йому знати, про що говорив Іван Іванович з Дмитром Опанасовичем, яка йому різниця, якій колір спідньої білизни в політика, якщо цей політик не Олег Винник чи Тіна Кароль?
Цій безглуздій, безпорадній владі необхідно нав’язувати свій порядок дня.
Щоденні прості запитання:
— де гроші?
— де зарплати?
— де пенсія?
— де програма дій?
— чому триває «ні миру, ні війни?»
— де економічний ріст?
— чому медики голі і босі?
— чому тарифи високі, а якість послуг низька?
— де покращення життя?
— чому не сидить Єрмак і чим займається Шефір?
— де велосипед?
Питання не повинні бути надрозумні, але очевидні для кожного.
Бо поки ми в суперечці, коли було краще До чи Після, проходить життя кожного з 42 млн українців. Проходить в безнадійному очікуванні, як 29, 290, 1000 років до того.
Україна вже з другої половини 2018 у стані національних виборів. 2,5 роки! Це надто важко для економіки передових країн світу і катастрофічно для країни у війні.
А якщо ця спільнота, об’єднана спільним порядком денним, ще й сформулює формулу простих і швидких рішень — можна сміливо йти на будь-які чергові чи дострокові вибори.
