— Не встанем, мамо! Не встанем! Умрём, а не встанем! — кричали запорожцы.
М. Гоголь. «Ніч перед Різдвом»
Поля соняшнику (На створення картини словацького художника Радо Явора надихнула реальна сцена танкового тарану молодого українського командира танка Артема Абрамовича.Обидва танки були знищені, але при цьому молодий танкіст загинув. Пізніше він був нагороджений орденом «Народний Герой України». )
Дуже довго російська література, а потім і кінематограф вкупі з засобами масової інформації культивували в їхньому суспільстві образ хохла-малороса: тупуватого, боягузливого, подекуди кумедного, але загалом — добродушного і беззлобного селюка. Любителя сала, горілки та тужливих народних пісень. Якщо він уже й брався за шаблю/ціп/косу — то винятково задля боротьби проти абстрактних «ляхів» і «бусурманів» та заради єдності з «братнім російським народом».
Навіть в часи СРСР, коли, принаймні на словах, здійснювалося формування «нової етнічної спільності — радянського народу», цей шовіністичний підхід зостався практично незмінним. Штамповано-стереотипні шаровари, вишиванки, віночки зі стрічками, бандури і сало з горілкою (без них — ну ніяк).
В фільмах про війну українець, як правило, або «хлопець, що помре першим», або зрадник-поліцай у вишиванці та з пишними козацькими вусами. Поодинокі винятки типу творінь Леоніда Бикова — лише підкреслюють загальне правило. А після розпаду совка взагалі виявилося, що клятих фошиздів Росія перемогла б одним махом, якби під ногами не плуталися кляті хохли та ще американці з їхнім ленд-лізом. І взагалі — «Ви наш газ варуєте і єшьо за Сєвастопаль атвєтітє!»
Під час подій Революції гідності більшість «старших братів», у кращому разі, тихцем глузувала з «майданутих кастрюлеголових», а особливо стурбовані відверто закликали тодішню українську владу до розправи з протестуючими, славословили «Беркут» і аплодували смертям Небесної сотні. Коли ж розпочалася прихована гаслами «руской вєсни» агресія на нашу землю з боку РФ, всі 85% путінського електорату, плюс значна частина їхніх же «опозиціонерів», давлячись слиною, чекали, що Україна от-от зникне з карти світу, поглинена «встающєй с калєн» чи хоча б буде поділена на шматки сусідніми державами. А «бандерівці» поховаються до своїх «карпатських схронів», як про це російським онукам розповідали їх НКВДєди.
Але далі у запоребрикових стався просто розрив шаблону з приводу того, що шароварні хохли, зненацька, виявилися злючими укропами та, виявляється, уміють стріляти й битися навіть в умовах, коли диванні експерти з Ольгіно пророкували їм екстермінатус в найближчі години, а лугандонські стратеги грозилися за 2 дні дійти чи то до Києва, чи то до Ла-Маншу.
Найбільше ж шаблон росіян тріснув від факту, що навіть російськомовні, «вічно пригноблені та утиснені» злими бандерівцями, українці повелися в цій ситуації не як колаборанти, а як громадяни своєї Вітчизни. Що «перша столиця савєцкой Украіни» Харків, «іконно рускій город» Одеса і не менш «іконно рускій» Дніпро виявляться для чергової хвилі «асвабадітєлєй» таким же твердим горішком, як, приміром, Львів, медалі за взяття котрого завбачливо поспішили відчеканити на теренах Снігерії.
Словом, образ українця, що плекався десятиліттями імперською пропагандою, виявився самообманом. Але визнати, що це був самообман, у кремлівської братії та її підданих не вистачає чи то клепки, чи то адекватності. Тому російській спільноті й потрібні сьогодні казочки про «легіони НАТО», без яких «київська хунта» давно б уже впала під натиском праведного народного гніву. А ще — про «шахтарів і трактористів», котрі на Донбасі спопеляють карателів цієї ж хунти «віджатими» у них же «градами», танками й гаубицями. Ну в крайньому разі їм ще у шляхетній справі «собіранія рускіх зємєль» допомагають самородки на кшталт автомийника Павлова-Мотороли, грози бродячих собак Мільчакова, безликого бурятського танкіста та капітана Єрофєєва, котрий звільнився з лав збройних сил РФ рівно за секунду до того, як підняв руки, здаючись в полон «укровоякам».
В умовах тотальної пропаганди, помноженої на зловживання скломийними засобами, наш ворог, підлатавши тріснутий шаблон, продовжує вірити в плачучих корів, розіп’ятих хлопчиків, смажених снігурів, зґвалтованих монтажною піною епілептичок, всесильність візиток Яроша та той факт, що пасажирський боїнг було збито українським штурмовиком, що мав на озброєнні ракету класу «земля-повітря».
А найцікавіше, що жодних висновків із усього вищесказаного російське суспільство, схоже, робити й не збирається. Слово «свідомий» там залишається лайливим, агресія до сусідньої держави вперто іменується «громадянською війною», революція Гідності — «антиконституційним переворотом за гроші держдепу», а прагнення українців відстояти свободу й незалежність — «русофобією» і «нас рассорілі амєріканци». Окремі голоси здорового глузду неодмінно потопають у дружному хорі патріотичних гасел і мантр, а за плакати на кшталт «Ні війні!» людей під загальний одобрямс кидають до буцегарні.
При цьому, цілковито ігноруються очевидні факти: що замість «невеликої переможної війни» путінська недосупердержава в сухому залишку отримала перспективу затяжного конфлікту з незрозумілими наслідками. Замість страху й поваги — політичну ізоляцію та економічні санкції. Замість очікуваної «Новоросії» від Харкова до Одеси — кілька анклавів із невизначеним статусом. Словом, кордон «руського міра», який у Кремлі хотіли б бачити якщо не по Ельбі, то, принаймні, по Дніпру, поки що скромненько проходить десь по Кальміусу та Авдіївській промзоні. А міфічні «війська НАТО у Севастополі» перетворилися на цілком реальні — в країнах Балтії, Польщі і т. д.
Нас із вами недооцінили, дорогі громадяни України. Так недооцінили, що інколи стає аж образливо. Але не настільки образливо як тим, хто стільки часу малювали нас у вигляді карикатурної химери, що й самі в неї повірили. Нехай продовжують вірити. Чим довше це триватиме — тим більше тіл наших ворогів пропливе поверхнею ріки часу.
Олександр ДЕРКАЧ
