Ціна росіянина для російської держави – нуль. Ціна колишнього українця – негативна величина. Менше, ніж нуль.
Між "Гіві", якого тільки-то зарили у землю у закритій труні, та "Моторолою", якого ліквідували трохи раніше, є одна ключова різниця (окрім методів ліквідації, звичайно).
"Моторола" – окупант. "Гіві" – українець, що зрадив. І до того ж він ідіот, тому що не розумів: для Росії він ніхто. Для Росії, в цілому, усі ніхто, не виключаючи власних громадян, але перебіжчики особливо. У "Мотороли" ще був шанс повернутися у Чіту, чи Рязань, чи звідки там вилізла ця огидна харя, принишкнути на років п’ять – і був би живий. "Гіві" було приречено історією. Заздалегідь. Росія завжди жере союзників.
Це німці, щоб урятувати свого жалюгідного союзника, біглого занзибарського султана Халіда ібн Баргаша, який програв війну Британії за 38 хвилин (!), організували цілу операцію із переносом султана по вулиці у німецькій шлюпці на плечах матросів – тому що шлюпка, як частина німецького корабля, вважалася за міжнародними законами екстериторіальною, а британські вояки, котрі оточили шлюпку, не наважились порушувати ключові закони дипломатії.
Тому що для німців, як і для усіх цивілізованих країн, союзник – це союзник. Навіть коли від нього шкоди і проблем більше, ніж користі. "Союзник" для нормальних країн – це не тільки слово, це одне з базових понять світобудови.
Але ж це мова йшла про нормальні країни. У Росії усе інакше. Українець, який виступив проти України, не стає для Росії росіянином. Він стає колишнім українцем. Ціна росіянина для російської держави – нуль. Ціна колишнього українця – негативна величина. Менше, ніж нуль. Людина зі знаком мінус.
Наразі ми живемо у часи, які історики майбутнього назвуть "Третіми визвольними змаганнями". Перші відбувалися у 1917-21 роках, другі – під час Другої світової. Наші теперішні, треті змагання, ідуть поки що оптимістичніше, ніж попередні. Набагато оптимістичніше. Але все тільки починається…
…Змагання – на те і змагання: змагалися всі із усіма, кожен – за якусь свою Україну. Найбільш показовими у цьому сенсі є саме перші визвольні змагання, які ще називають Українською Революцією. Більшовики воювали за Україну під керівництвом Москви, без "буржуєв", але із розстрілами , червоними прапорами та утопічними лозунгами. "Білі" – за Україну як колонію Росії. Державники – за незалежність. "Зелені повстанці" – за свої невеличкі України, яких вони не могли уявити, але неодмінно знали, що саме вони повинні ними керувати.
І кожному з них хоч раз, але спадала думка: а що буде, якщо домовитись із Москвою? Якщо стати союзниками, знищити за допомоги "білих" чи "червоних" власних конкурентів, а там… А там подивимось.
І ті, хто був занадто дурний, хто не знав історії, не знав росіян – таки домовлялися. Ставали союзниками Москви. А потім, коли вони переставали бути корисними, Москва просто ліквідовувала їх. Як непотріб.
Про це зраднику української військової присяги "Гіві" міг би розказати Нестор Махно. Махно домовлявся із Москвою двічі. Першого разу вислизнув. Другого разу відразу після спільного (і переможного) штурму Перекопу "червоними" та "махновцями" загін Махна було оточено і залито кулеметним вогнем. Сам Махно ще декілька місяців тікав від колишніх союзників Україною, доки його люди власною кров’ю платили за його зраду. Він таки втік у Румунію, і навіть прожив ще з десяток років у Європі. Махну пощастило більше, ніж його заступникові Льву Зіньковському, більше відомому як Льова Задов. Колишній голова махновської контррозвідки, який перейшов на службу Москві і став чекістом, був розстріляний у 1937-му році.
У пеклі колишній українець "Гіві" зустрінеться із керівниками українських радянських республік того часу – а їх було декілька, і всі вони, як зараз "ДНР" та "ЛНР", керувалися із Росії. Там у котлі горить колишній українець Володимир Антонов-Овсієнко, колишній головнокомандувач об’єднаної армії Української, Одеської, Донецько-Криворізької та Таврійської радянських республік. Його було страчено у 1938 році на розстрільному полігоні НКВС "Комунарка", там же і зарито. Розстріляно під час "чисток" першого керівника ЦК Компарії України Георгія П’ятакова. Така ж доля спіткала подолянина Володимира Затонського, який очолював Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку.
Поруч із ними, мабуть, булькає у казані син класика української літератури Михайла Коцюбинського – Юрій. Він командував армією першої радянської республіки на території України – Української Народної республіки Рад (УНРР). Розстріляний НКВС, на відміну від свого друга та колеги по керівництву УНРР із гучним прізвищем Шахрай. Той в якийсь момент почав відхилятися від "лінії партії" і тоді ж отримав завдання: працювати в підпіллі у зайнятому денікінцями кубанському місті Єкатеринодар (нині Краснодар). Прибувши на місце, Шахрай зрозумів, що всі отримані ним від керівництва явки та паролі не існують у природі. От просто не існують, і все. Підозрілого громадянина швидко схопили і розстріляли білогвардійці.
Відомий одеський бандит, а потім відомий більшовик Григорій Котовський, був застрілений неподалік свого помешкання. До його вбивці влада поставилася напрочуд лагідно: він отримав десять років тюрми, але не відсидів і трьох років, до того ж мав право вільного виходу із тюрми у місто. Невдовзі після звільнення вбивцю також ліквідували, а троє "ліквідаторів", імена яких всі знали, не було навіть заарештовано.
Реактивних вогнеметів "Джміль" тоді ще не винайшли. Ліфтів теж було небагато. Але росіяни, як бачимо, знаходили виходи із ситуацій.
Неважливо, де столиця Росії – у Москві чи Петрограді. Неважливо, як звуть головного росіянина – Ленін, Сталін чи Путін. Росія ніколи не зраджує собі – союзників потрібно використати та ліквідувати. Колишній українець не стає росіянином, скільки б він не заподіяв шкоди Україні і скільки б не приніс користі Росії. Він – менш ніж нуль. Він – менш ніж ніхто. Він – шматок туалетного паперу, який можна використати та забути.
Але місце використаного туалетного паперу – у смітнику. А місце колишнього українця – у пеклі. Не забувайте про це, зрадники України.
І… хто там наступний?
Юрій Гудименко