Віктор Суворов залишається одним із найбільш магнетичних військових істориків. Одного разу підірвавши науку новою концепцією війни, він не тільки нажив ворогів серед радянсько-російських історіографів, а й міцно увійшов у життя будь-якої мислячої людини. Більше того, його оцінки як історика та аналітика розходяться сотнями електронних видань. Зараз він гостріше, ніж будь-коли в житті, відчуває свій зв’язок з Україною.
espreso.tv
УСПІХИ УКРАЇНИ У ВІЙНІ ВИДНО АБСОЛЮТНО ВИРАЗНО
— Чи бачите ви прогрес у тому, як народжується наша армія?
— Я підтримую постійний контакт з деякими учасниками, не хочу використовувати цю назву — Антитерористична операція, тому що, на мій погляд, це неправильна назва, йде війна, і ми повинні в цьому собі зізнатися, йде війна за незалежність України.
Другий момент — це очисна війна. Якщо хтось пам’ятає гімн Радянського Союзу, то там перші рядки були такі: "Союз нерушимый республик свободных сплотила навеки великая Русь". Так от, цей друга рядок, він дуже правильний — "сплотила навеки великая Русь".
Ось ця очисна, визвольна війна, яку нав’язав Путін українському народові, згуртовує український народ. Напевно, ніколи такої єдності українського народу не було. І успіхи в боротьбі ми можемо бачити зовсім чітко. Ну, не дійшли вони до Харкова, не взяли вони Маріуполь, а для них, як для будь-якого агресора, затяжна війна — смертельна, для них потрібен лише бліцкриг. І цього бліцкригу українська армія і добровольці не допустили, вони зупинили, і зараз щури побігли з корабля.
ГОЛОВНІ ЯКОСТІ РОЗВІДНИКА: ПОЧУТТЯ СПРАВЕДЛИВОСТІ Й ЛОГІКА
— Дуже багато структур армії та спецслужб зараз проходять фактично рестарт, своє нове становлення. Як готувати розвідників і контррозвідників?
— Існує два дуже важливі моменти для будь-якого розвідника. Не скажу про контррозвідників, бо я ніколи не був у контррозвідці й не беруся про неї судити. Але все ж, це два боки однієї медалі, розвідник і контррозвідник — близнюки-брати, хоча й антагоністи. Так от, я думаю, що в розвідника існує два основоположних начала. Насамперед, почуття справедливості повинно в ньому жити, і друге — це наявність логіки. Якщо в ньому немає логіки, то ніякого розвідника ніколи ви не зробите з нього.
А почуття справедливості ми повинні спостерігти вже в школі. От є якийсь пройдисвіт у класі, і він не дає всім жити, і ось є маленький, тендітний якийсь хлопчина, який виступає проти нього, — от це кандидат у розвідку. Ось цих хлопчиків київським, черкаським, вінницьким школам потрібно примічати, і дівчаток теж, до речі. Я знаю одну таку.
— Героїня роману "Контроль", ваша друга половинка?
— Так. Отже, має бути передусім почуття справедливості й логіка. Логіку ми можемо визначати дуже просто: якщо людина може пояснити на словах, так би мовити на пальцях, найскладнішу проблему – отже, у неї є логіка. Коли людина не може пояснити якихось речей. Наприклад, якщо інженер-електрик сам знає, але іншим пояснити не може, як влаштований електродвигун, отже — у нього в голові каша. Уміння вникнути в якісь складні речі й просто їх пояснити — це найголовніше для розвідника і контррозвідника.
Ну, і третє, звичайно, — це пам’ять, повинна пам’ять вироблятися. Мені дуже образливо і прикро, що в наших школах не було уроків розвитку пам’яті, вважалося — ось дітки, ось диктант, і так далі, але не було методик, як розвивати пам’ять. І ще не було в нас методик, як розвивати емоції, а емоції, ось це емоційне багатство людської душі, воно має розвиватися. Є безліч різних методів, один з них дуже простий — розвиток пам’яті та емоцій — дається школярам (перший-другий-третій клас), даються дуже великі, потужні шматки віршів, поем, і вони повинні вчити їх напам’ять. Це розвиток мови, це розвиток емоцій. І вони мусять читати перед усім класом емоційно: "Не расскажешь, не опишешь, что за жизнь, когда в бою, за чужим огнем расслышишь артиллерию свою". Це "Василий Теркин". Поема на 212 сторінок. Я її колись знав.
ЄДИНА МОЖЛИВІСТЬ ВИЖИТИ В РОЗВІДЦІ — НЕ РОБИТИ ПОМИЛОК ПСИХОЛОГІЧНИХ І ЛОГІЧНИХ
— Це була навчальна вправа?
— Це дуже потужна вправа — напам’ять вчити величезні шматки. А наші діти, онуки сидять і натискають на кнопки своїх комп’ютерів, у них немає досвіду спілкування з людьми, а цей досвід повинен постійно розвиватися. Підсумовуючи: почуття справедливості, логіка, емоції. А коли ми говоримо про фізичні дані розвідника, то я знав хлопців, що ніякими особливими властивостями, такими ось фізичними, абсолютно не володіли. Я скажу навіть більше, що я прийшов у стратегічну розвідку з оперативної розвідки, там, де, припустимо, сили спеціального призначення в нас. А коли приходиш на найвищий рівень, то кажуть: "Хлопці, ви там десь у розвідбатах були, ротах спеціального призначення тощо, так от, все це забудьте зараз".
Бо помічено давно психологами — працюють на висоті монтажники-висотники, всі вони повинні мати пояс безпеки на собі, так от професіонали, які працюють довго і успішно, які ніколи з висоти не падають, за інструкцією вони мають пояс, але ним на висоті ніколи не користуються, а от новачок, який користується цим поясом, він падає. Чому? Бо знає, що він у безпеці, пристебнутий, а одного разу він не пристебнувся, забув — і падає. А професіонал знає завжди: я не пристебнутий, пояс на мені, але я не пристебнутий — він ніколи не падає.
Ось саме так розвідник, це в кіно він стріляє з пістолета, стрибає з хмарочосів тощо, а нас учили, що є лише одна можливість вижити у розвідці — це не робити помилок психологічних і логічних. Якщо ти зробив таку помилку — пістолетик тобі не допоможе, забудь про нього, це твій пояс безпеки, викинь його. У тебе — тільки твої мізки. Тому коли говоримо про стратегічну розвідку, то ми про якісь особливі фізичні дані не говоримо. Людина повинна бути здоровою, повинна ходити, дихати свіжим повітрям, багато думати, підтримувати себе в нормальній фізичній формі, але вона не супермен, у жодному разі.
— Але ваша героїня, вона ж супержінка. Подивіться, які вона долала перешкоди…
— Це я з натури писав, вона справді така. І ще один є момент виховання розвідника. Я про військову історію.
Була одна людина, яку звали Наполеон Бонапарт. Людина була абсолютно геніальна. Йому просто не дозволили свою геніальність віддати людству. Він був змушений воювати все своє життя, у тому числі й проти агресивної Росії, яка його постійно обманювала. Тобто, він укладав мир із Росією, а Росія обманювала його знову і знову, і тоді він змушений був усе-таки на неї напасти. Якби цій людині дали можливість мати кілька мирних років, він би змінив усю Європу.
Так от, Наполеон Бонапарт — видатний полководець, який виграв стільки битв, як ніхто інший, вважав, що існує лише один спосіб стати полководцем — це вивчення військової історії. Вивчення військової історії — ключ до всього, все інше — неважливо. Це вивчення нашого минулого, а все воно — військове.
Тому не хочу давати жодних порад, але військову історію потрібно викладати дітям з ранніх класів, це історія боротьби народу за своє існування. Хто цю історію забував, хто не вчив її, до того ж не парадну її версію, як ось у нас — ой, 70 років Великої Перемоги, тра-ля-ля, ой, ми перемогли! Нісенітниця, потрібно вивчати гіркі уроки історії: де нас били, за що нас били, яких ми припустилися помилок.
От якщо не буде вивчення хоча б помилок Іловайського котла — хто винен, хто допустив це, які були прорахунки командування і всіх інших — якщо цього не буде, то битимуть і далі, і далі. Повторюю: вивчення військової історії має стати необхідним елементом виживання нації в цьому страшному світі, який змінюється, який стає все більш звірячим.
— У нас є серйозна суспільна дискусія. У нас є добровольчий рух, багато батальйонів, більшість включено до системи армії та МВС, але центральна влада їх побоюється, бо справді серед них — багато непокірних, вони часто неконтрольовані. Крім того, радикали часом поводяться дуже погано, іноді їхній настрій ретранслюється: все, нас зрадили, Порошенко — бізнесмен, це перемир’я погане, і таке інше. Як ви вважаєте, як повинна поводитися влада, чи мають після такого компромату добровольчі батальйони право на існування не як регулярні частини, чи все-таки їхня доля — увійти до армії без зайвих розмов?
— Я вважаю, що морального права відповідати на це питання у мене нема. От якби я, кинувши все, поїхав туди, на Донбас, повоював би сам, тоді в мене було би право судити, хто правий, хто винуватий, як повинен вчинити президент. Але дивлячись із «прекрасного далека» на ситуацію, коли ллється кров, коли воюють бійці і армії, і добровольчих батальйонів, коли уряд намагається врятувати Україну, і ось, перебуваючи в цілковитій безпеці, попиваючи гарне бельгійське пивце, давати поради здалеку, я вважаю, було б неправильно. Будь-ласка, цю відповідь так і напишіть.
— Кажуть, зараз на фронті бійці в непростій ситуації, бо воювати — не воюють, у них такий вимушений простій. Начебто не мир, але перемир’я, що затяглося. Як організовувати якесь їхнє життя так, щоб не було в них розчарування нинішньою ситуацією?
— Існує тільки один спосіб — воювати. Як розважати солдатів на фронті? Лише боєм. Розумієте, знову ж таки, відволікаючись від позиції української, я звернуся до військової історії, до першої Світової війни, яку я рекомендую всім ґрунтовно вивчати. Невоююча армія розкладається, сидячи в окопах, це дуже страшно. Люди хочуть до бою, а вони сидять і годують вошей в окопах, після цього стається вибух: вибух революційний, анархістський і будь-який інший.
Тому тривале перебування армії в бездіяльності призводять до дуже сумних результатів, тобто вважаймо, що я нікому не даю порад, а просто згадав історичний приклад. Це одного разу скінчилося катастрофою Російської імперії та колосальною, страшною громадянською війною, яка забрала більше людських життів, ніж уся Перша світова, яка за собою вже спричинила всі наслідки. І Голодомор, і колективізація, і Друга світова війна з цього всього виростала. Повторюю ще раз: сидіння в траншеях без бойових дій дуже небезпечне і для армії, і для уряду, і для всієї країни.
— Тобто їх треба частіше відпускати чи воювати?
— Або воювати, або зараз підписувати мир, або будувати стіну зараз там, на кордоні. Ось ця стіна, ось тут ходять прикордонники, і нікого сюди не пускати. Але ситуація "ні війни ні миру" — це найстрашніша ситуація для армії. Людина рветься до бою, її туди не пускають.
— Росія, ви кажете, видихається, але вона ще у Сирії ось вступила у війну. Мені здається, їм не шкода людського ресурсу, у них повно народу, який реалізується таким чином, і якось розраховувати, що їхній кінець близький, наразі все-таки складно?
— Ми подивимося. Стосовно цього я повинен сказати: дурням закон не писаний, якщо писаний, то не читаний, якщо читаний, то не зрозумілий, якщо зрозумілий, то не так. Ось їм Грузії було мало, їм України було мало, вони ще полізли до Сирії. Все це добром не закінчиться. Рано чи пізно, я думаю, рано, усе це завершиться страшним крахом.
Уже в Москві мусульмани в більшості, я ось повісив у Фейсбуці відеофрагмент. Там виступає мусульманин і каже, що Москву побудували не росіяни, вони до цього стосунку не мали. Йому запитання: "А хто ж побудував Москву?" Він каже: "Це Аллах, і Аллаху розпоряджатися, кому де жити". От і все.
Тобто поки вони там воюють, Росія вже платить данину чеченцям, не чеченцям, а кримінальному чеченському клану, який тримає Чечню під своїм контролем. Росія віддає свою територію китайцям. Росія вже ізгой, вже з цим, так би мовити, президентом ніхто не хоче сидіти поруч, я не буду використовувати якісь нелітературні порівняння в цьому випадку, але в цьому випадку ніхто сидіти не хоче в буквальному сенсі.
Так от, Росія — в ізоляції, а її ще потягло кудись воювати за моря, якщо навіть немає спільного кордону. З Афганом хоч був спільний кордон, розумієте, можна винести поранених, можна привезти боєприпаси. А як ви будете возити до Сирії? Це безумство, це агонія режиму і, цілком можливо, агонія країни та її народу.
— Ми у Фейсбуці нещодавно сперечалися, чи надовго ми розійшлися з російським народом. Я вірю в їхнє каяття, а скептики кажуть, що ми розійшлися назавжди. От які ваші прогнози?
— Жодних прогнозів, тільки почуття, а почуття віддзеркалюються знову ж таки у віршах: "Никогда мы не будем братьями". Ніколи.
Лана Самохвалова
