Окупований Севастополь російські пропагандисти люблять називати "містом російської слави". Цьому гучному визначенню не заважає той факт, що військова історія Севастополя — це історія поразок, а не перемог.
Концерт в Севастополе
Але в минулому захисники Севастополя хоча б пручалися ворогові. Чого не скажеш про його сучасних мешканців.
Сьогодні на центральній площі міста пройде концерт гурту "Ласковый май". Відбудеться це свято мистецтва якраз в роковини загибелі підводного човна "Курськ". Для севастопольців це завжди була траурна дата. Серед загиблих були і їхні земляки. Те, що в день, який в Севастополі завжди відзначався як траурний, на центральній площі будуть співати і танцювати — ганьба для кожного мешканця міста. І ці люди будуть продовжувати називати Севастополь "містом російських моряків"?
Російські ЗМІ стверджують, що причина концерту — бажання окупаційного губернатора Сергія Меняйла та його оточення запобігти проведенню мітингу проти політики місцевої влади. Але заступник Меняйла Євген Дубовик про мітинг і не згадав. "12 серпня точно ще хтось помре, кожен день хтось помирає, не скасовувати ж через це концерти", — сказав він журналістам.
І справа — саме в цьому. Не в мітингу. В "Курську". Загибель підводного човна стала однією з найганебніших сторінок в політичній біографії Володимира Путіна. Вона продемонструвала всьому світу некомпетентність нового російського президента і його оточення. Вона стала символом демонстративної байдужості до власних воїнів. Путін засмагав, поки підводники задихалися. А коли вони загинули, він флегматично відреагував на запитання про долю підводного човна своєї знаменитою фразою "вона потонула". "Вона потонула", севастопольці, якщо ви це ще не зрозуміли. І ви самі потонули разом з "Курськом", бо живете під російською окупацією. А в Росії не прийнято згадувати про "Курськ". А ось плювати на своїх солдатів — прийнято. Якщо не вірите, запитайте у російських полонених, які зараз перебувають в Україні. Вони вам все розкажуть.
Так що вшановувати пам’ять загиблих підводників в Севастополі будуть вже після закінчення російської окупації міста та усього Криму. І ніяких концертів заїжджих мерзотників, готових за невеликі гроші танцювати на кістках. Це я мешканцям Севастополя обіцяю.
Віталій Портников
P.S.
15 лет назад мне было всего 11 лет. Я очень хорошо помню, как вся наша семья припадала к экранам телевизора во время выпусков новостей: наши умы и сердца были скованы судьбой моряков "Курска".
Тогда в самом начале нам казалось, что моряки еще живы. Во всяком случае, мы все надеялись, что те подводные звуки, о которых говорил журналист с экрана, являются подтверждением наших желаний. И мы смотрели. И ждали. И каждый выпуск разрывал сердце на части.
Мы все пытались представить, что чувствуют эти мужественные люди на самом дне, запертые в консервной банке. Что чувствуют больше ста мужчин. И это было страшно. Даже просто думать о том, как они в полном мраке царапают на металле последние слова. С каждым днем шансов на спасение этих людей становилось все меньше.
Им дали умереть. Дождались, пока каждый из 118 мужчин задохнется или захлебнется ледяной водой. Потом, когда все стало ясно, Владимир Путин попросил международной помощи. Помощь оказали. Но помогать было уже некому. Слишком поздно. Слишком долго гордость русского мира трескалась под толщей высокомерия. Даже мы, находясь в Украине, понимали, что спасать уже некого. Моряков убили.
Я вспоминаю свои мысли и чувства тогда. Россия 15 лет назад вызывала по меньшей мере сострадание. Спустя годы — после удара в спину, после аннексии Крыма, войны против нас — я больше ничего не чувствую.
Если сегодня утонет лодка с российскими моряками — я не буду переживать. Как не переживаю после каждого из падений российских самолетов, которые в пылу кремлевского маразма валятся сейчас еженедельно. Мне безразлично. Я больше ничего не чувствую к этим людям. Но не потому, что мне не жаль человеческую жизнь. Ее я ценю превыше всего.
Но спустя 15 лет пора делать выводы. Это не Путин убил экипаж "Курска". Это не Путин убил пассажиров MH17. Это не Путин. Каждое массовое убийство Кремля — это коллективное убийство. Групповое изнасилование. Сговор по согласованию с народом. 15 лет назад они простили ему своих моряков. Теперь они прощают ему своих безымянных солдат в Донбассе.
Но почему же я не чувствую сострадания? Не потому, что они не научились говорить ему "хватит убивать русских людей". Я ничего не чувствую, потому что они научились другому: прощать ему убийство людей в другой стране. Убийство чужих детей, сыновей и отцов. Русский мир пропитался кровью десятков стран. И, наблюдая за тем, как деграданты этой кровью умываются, возникает лишь чувство глубокого омерзения да капля презрения. Они в этой крови утонули вместе с "Курском".
"Трудно быть человеком — и это сущая правда" (с) Борис Стругацкий.
