— Які проблеми в секторі безпеки висвітили події в Криму, на Сході та Півдні України? Коли і як саме варто їх вирішувати?
Валентин Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння
Перше, це те, що ми побачили, що наш сектор безпеки або «військова машина» – можна називати будь-як – фактично виявилася не налагодженою і такою, що не здатна вести війну. Побачили ми в цьому і декілька причин: військово-політичне керівництво не приділяло уваги сектору безпеки і будівництву національного війська. Всі президенти, особливо Леонід Кучма, а за ним вже і Віктор Ющенко, і понад усе Віктор Янукович йшли шляхом знищення і руйнування того потенціалу, який залишився від Радянського Союзу.
Я почав з Кучми, тому що він, вирішуючи питання «кольчужного» скандалу, питання прориву своєї політичної ізоляції, здійснив такий крок: у травні 2002 року було внесено в Воєнну доктрину, поправку на те, що Україна має на меті бути членом Північно-Атлантичного Альянсу. І армія, і весь сектор безпеки почали готуватися фактично до вступу до НАТО, але пізніше, після подій біля Тузли, замість того, щоб будувати сектор безпеки і посилювати армію і військові формування, Кучма просто виключив цей пункт із Воєнної доктрини, і армія знову опинилася без орієнтирів. Я навів лише один приклад. Але такі речі дуже сильно били по можливостям і підготовці усіх формувань, особливо національного війська.
Потім, звичайно, коли прийшла команда Віктора Ющенка, вона туди внесла той пункт і ми знову прагнули йти до НАТО, але внутрішньополітичні протиріччя, внутрішньополітичні скандали не дозволили Ющенкові зосередитися на головних безпекових питаннях держави, і тому Україна ще більше втратила.
А коли вже прийшов до влади Віктор Янукович, українським військово-політичним керівництвом, фактично, керували із Кремля. І, звісно, все було зруйновано. Цей політичний момент показав, що необхідно будувати державу послідовно і налаштовувати сектор безпеки зі всіма військовими формуваннями, з усіма силовими структурами. Власне кажучи, в такому режимі, щоб не відбувалося коливань, щоб був обраний один єдиний шлях, і якщо ми йдемо до Європи, то маємо орієнтуватися саме на європейські цінності і на європейські принципи роботи в секторі безпеки.
Другий момент, який ми побачили і який тривав щонайменше до червня цього року, що у нас армія втратила авторитет порівняно з армією Радянського Союзу. Армія, яка підійшла до війни в 2014 році вона була фактично позбавлена авторитету, і треба дуже багато працювати на ідеологічному фронті, щоб його повернути. І тут головне не лише питання пропаганди і чогось подібного, тут головне питання соціального забезпечення людей у погонах. Я не кажу виключно армійців, а всіх, починаючи від солдатів, сержантів офіцерів Збройних Сил України, і завершуючи елітними підрозділами – такими, як «Альфа» Служби Безпеки, як спецназ Головного управління розвідки Міністерства оборони, НГУ і Державної прикордонної служби. І таке інше.
Тут потрібна розробка мотиваційного пакету. Йдеться не лише про грошове забезпечення, оскільки держава не може собі сьогодні дозволити підняти грошове забезпечення до рівня, скажімо, європейських країн, але держава може включати свій адміністративний ресурс, наприклад, розбудувати житлову програму, де кожен офіцер-контрактник буде отримувати державний сертифікат, який відповідатиме певному фінансовому еквіваленту, пов`язаному із кількістю років служби, наявності і кількості дітей, і місцем служби – або в мирний час, або беруть участь у бойових діях. Далі у такий саме спосіб мають бути розроблені освітні програми для того, щоб вирішити питання безкоштовної освіти. Тут мають бути і питання медичного і медично-курортного забезпечення, різноманітних пільг саме для людей в погонах – для того, щоб відновити авторитет армії. Сьогодні у нас створилися унікальні умови для того, щоб відновити і розбудувати нову армію, армію сучасного типу. Як кажуть, наново заснувати і державу, і армію.
Потрібно посилити такі структури як розвідувальні органи. Потрібен зв`язок безпосередньо між оборонною промисловістю і силовими структурами, які потрібно оснащувати, і для цього потрібно відновити Комітет з питань розвідки при президентові України. З іншого боку, потрібно відновити роботу Державної комісії з питань оборонно-промислового комплексу, на яку покласти функції не тільки виконання державного оборонного замовлення для усіх силових структур, а і черговість: що важливіше сьогодні, озброїти «Альфу» чи армійський спецназ та інші подібні питання. Потім, у який саме спосіб озброювати: у своїх підприємств замовляти чи закупити якісь імпортні системи. Отже, це має вирішувати Державна комісія з питань оборонного комплексу, і статус керівника державної комісії має бути на рівні, я гадаю, віце-прем’єр-міністра, тоді це буде можливо.
От так все це має виглядати, якщо, звичайно, малювати картину окремими мазками. Цілісно створити все це дуже складно, але починати треба, звісно, з люстрації і притягнення до відповідальності тих, хто був пов`язаний зі знищенням оборонного потенціалу держави. А а з іншого боку, паралельно потрібно будувати нові засади, прийняти нові головні документи, тобто нову Воєнну доктрину, нову Стратегію національної безпеки, і визначити там не тільки принципи, а й основні критерії майбутньої армії і акценти військового будівництва.
Зокрема, як версію, ми пропонуємо два великих акценти: перший – створити ракетний щит стримування, а підстави є, бо Україна є ракетно-будівною державою і сьогодні майже створений експериментальний зразок крилатої ракети, тому це цілком можливо. І другий акцент – це численні підрозділи спеціального призначення, різні за своїм функціями і можливостями. Тут має бути і глибинний армійський підрозділ спеціального призначення, який діяв би на глибину всього театру військових дій – до 300, а може і 500 км. Потрібні спецпризначенці в армії, на яких будуть покладатися в майбутньому питання знищення розвідувально-диверсійних груп, які будуть заходити з боку Росії, через кордони. Отже, тут дуже багато чого треба вирішити у питаннях військ спеціального призначення. В рамках роботи над створенням нової армії – це сили спеціальних операцій, які підтримує нинішній Міністр оборони, – їх треба створювати. Якщо брати національну гвардію, то це сили негайного реагування, це окремі частини по 500–700 людей, про що вже заявило керівництво національної гвардії. Якщо брати, наприклад, СБУ, то це, звісно, підрозділ «Альфа» і таке інше.
— Чи існує сьогодні прийнятна для України модель збройних сил?
Сьогодні багато хто каже про те, що потрібен великий ресурс, – я не можу не погодитися з тим, що ресурс потрібен, але я переконаний, що Україні потрібне змішане укомплектування армії. На мій погляд, і ми це прораховували ще в 2002 році, на цих засадах потрібні: професійна армія, – військо чисельністю до 120 тисяч людей, і це військо має посилюватися певними військовими формуваннями національної гвардії, спецпідрозділами інших структур, а в якості мобільного ресурсу – потрібно залучати модель змішану.
Багато хто каже про швейцарську модель армії, але вона насправді не перевірена. І я, насправді, вважаю, що вона не є життєздатною. Мені здається, для мобілізаційного ресурсу потрібно, щоб людина проходила різноманітні збори, але більш тривалі, ніж 2 тижні, як це прийнято в Швейцарії. Тобто, треба вибудовувати професіональне військо, яке буде невелике за чисельністю і матиме сучасне озброєння, а друге, – потрібна підтримка мобілізаційного ресурсу за рахунок залучення людей певних вікових категорій, напевно, що від 18 до, скажімо, 40 чи 50 років, по-різному до цього можна підходити. Щоб вони на зборах отримували загальну підготовку, не дуже специфічну, не спеціалізовану. Тобто, це не оператори зенітно-ракетних систем, це не пілоти літаків чи гелікоптерів – це ті військові, які виконують ті функції, які зараз покладені на підрозділи швидко набраних добровільних спецбатальйонів, які знаходяться в зоні бойових дій на Сході України.
— Допомога народу сьогодні формує справді народну армію. Багато батальйонів – це добровольці, яким люди допомагають купити захист, їжу і таке інше. Чи можна в цьому всьому розгледіти майбутнє приватних армій?
Треба розуміти, що ці батальйони з’явилися внаслідок певної загрози державі, і коли буде знятий цей військовий стан, я кажу де-факто, тому що офіційно він не введений, тому коли ми зможемо сказати, що активна фаза війни завершилася, то потрібно буде чітко вирішити питання майбутнього цих батальйонів. Якщо це буде національна гвардія, нехай так і буде. Шляхом залучення людей і проведення зборів частина громадян буде отримувати підготовку для ведення бойових дій у небезпечних регіонах – щодо блокування, ліквідації, охорони територій і таке інше. Все це може бути, але всі деталі мають бути вирішені на законодавчому рівні.
— Однак, часто відчувається протидія цьому процесу з боку політиків, «кадрових» військових — адже багато інформації надходить про бюрократію, яка займає багато часу і не є ефективною під час АТО, або відбувається відвертий саботаж. Як подолати ці явища?
Тут єдиний шлях, і ми його позначили – це надати більші повноваження на місцях, тобто надати можливість здійснювати закупівлю, здійснювати певні оперативні завдання. Тут не все так погано, і можу навести, як на мене, досить дієву схему, яку налагодило Міністерство внутрішніх справ у своєму взаємозв’язку із приватним підприємством «Автокраз» – вони будуть постачати броньовані машини для Національної гвардії. Але те, що потрібно скасовувати тендери, треба розглядати державне-оборонне замовлення не на один рік, а на 2-3 одразу. Треба все ж повернутися до роботи Комісії з питань державного оборонного і промислового комплексу, про яку я вам щойно казав, – все це дозволить робити більш оперативно закупівлі і надавати необхідне забезпечення, а те, що зараз народ допомагає, – це дуже добре, це свідчить, що це не та війна, яку веде армія з посиленими спец підрозділами, а це війна народна і народ боронить свою територію, державу. Це є дуже важливим чинником, і це треба розуміти.
Я думаю, що ми маємо прийти до того, що кожен українець розумів, що йде війна, і що вона проходить повз кожну людину. Елементи такого є – це 1,5 % податку, який запровадив уряд для кожного українця, армійський податок, – я вважаю, що це крок влучний і своєчасний, але цього замало. Треба зараз більше працювати у сфері ідеологічного і соціального забезпечення всього військового оборонного комплексу. Я ще не сказав, що, наприклад, треба ввести систему окремих нагород, разом з якими людина отримувала б грошове забезпечення чи пільги для таких нагороджених людей, – ось так створювати авторитет людей, які воюють за Україну.
І ще багато всього іншого, в тому числі питання національної ідеї, інформаційної підтримки, і мабуть, треба більш жорстко реагувати на прояви, які можуть бути, як от саботаж або якісь рішення, що призводять до загибелі людей. Як от втрата літака ІЛ-76 з десантниками на борту. Все це треба використовувати, і має бути відповідне реагування держави.
Як казав Наполеон: солдат служить за нагороду чи свій особистий інтерес і ще за свій страх. Так от, треба всі ці важелі створити. В тому числі й страх, що людна буде засуджена не лише юридично, а й суспільством. Або створити умови, як це було раніше, якщо людина не пройшла армію, то це був негативний чинник її сприйняття в суспільстві. І зараз треба все це повертати, бо усе потрібно робити комплексно, не можна одне щось зробити, наприклад, закупити зброї на мільярди, і думати, що у нас буде бойова армія, яка буде діяти сама собою, – ні, так не буде.
Треба, щоб всі цеглинки, які мають бути в цьому фундаменті, щоб усі вони були задіяні, потрібно створювати серйозну платформу – ідеологічну, матеріально-технічну, соціальну для майбутнього сектору безпеки.
— Як Україні адаптуватися до нових викликів, щоб не повторилася ситуація із Кримом на Сході країни?
Передусім, має бути народна єдність, треба йти до єднання до єдиної національної ідеї. Тут вже залежно від того, що ми думаємо і кажемо, певні речі відбуваються, вже відбувається зміна свідомості і самоідентифікація укріплюється у багатьох людей, які раніше себе вважали, наприклад, на Сході, суто радянськими людьми чи «напівросіянами-напівукраїнцями», то сьогодні незалежно від того, якою мовою розмовляє людина і в якому регіоні живе, безвідносно від цього людина себе починає пов’язувати набагато сильніше з Україною, і це дуже важливо, бо тут дуже багато людей зараз змінили свою точку зору, позицію – і це вже є однією із засад змін.
Друге, – це те, з чого я починав, – послідовність влади. Потрібно чітко проголосити одну ідею, а вона у нас вже є, її Майдан закріпив – це шлях до Європи, і це є дуже, я б сказав, нормальна ідея, на яку можна спиратися, нормальний фундамент зростання.
Далі, це будівництво потужного сектора безпеки, і спиратися можна на іноземний досвід, скажімо, того ж Ізраїлю, де країна живе в оточені ворожих до неї країн, і не лише виживає, а й досить потужну державу створила, має однорідне суспільство, яке підтримує одні ідеї. Тут я вважаю, ментальний, психологічний рівень є більш важливим, ніж усі придбані танки, вертольоти і ракети.
І що стосується безпосередньо Росії, то тут треба розуміти, що з нею відбуватиметься конфронтація мінімум ще років 3–5, і в інформаційному плані слід орієнтуватися на те, що для нас є ворожою позиція Кремля на чолі з Путіним. А от з російським народом ми маємо шукати шляхи спільних можливостей, з тієї частиною свідомих росіян, які готові співпрацювати і сприймати українців, як окрему державу, окремий народі і з таких позицій будувати нові відносини. Я переконаний, що це можливо, і особливо після того, як Путін піде, це буде можливо і необхідно.
Бесіду вела Євгенія Тхор