«Східна Малопольща» як польська «Новоросія»

Сучасний колоніалізм не потребує окупаційних адміністрацій чи військових гарнізонів. У XXI столітті контроль встановлюється через інвестиційні критерії, логістичні блокади та управління пам’яттю. Спочатку тобі нав’язують чужу назву твоєї землі, а вже потім приходить політична вимога. «Східна Малопольща» (Małopolska Wschodnia) — це не архівний термін. Це не невинна історична назва для музейної етикетки. Це польська версія «Новоросії», тільки вимовлена не мовою відкритого ворога, а мовою союзника.

Саме тому офіційний Київ удає, що не чує. На російське «Новоросія» можна відповідати гнівно, героїчно й без ризику втратити європейську пристойність. А щоб відповісти на польське Małopolska Wschodnia, треба мати значно міцніший політичний хребет: треба прямо сказати «стратегічному партнеру», що він зайшов на чужу суверенну землю не танком, а терміном. А це для київської номенклатури завжди страшніше.

Саме так працює привласнення простору. Тому «Східна Малопольща» щодо української Галичини — це не польська ностальгія за старими фото. Це інструмент опису українського простору так, ніби він не повністю український, а лише східний уламок польського історичного тіла. Так, ніби Львів і довколишні землі мають бути не суб’єктом української державної пам’яті, а об’єктом польської втрати.

І найпоказовіше, що це чудово розуміють у самій Польщі. Видання OKO.press прямо писало, що визначення Małopolska Wschodnia, яке охоплювало землі далеко на схід від Львова, не мало нічого спільного з історичною географією. Воно було елементом свідомої історико-національної політики Другої Речі Посполитої. Політики, яка включала пацифікацію 1930 року — масштабну репресивну операцію польської держави проти українського населення, що охопила близько 450 сіл і понад 200 тисяч українських громадян. Це польський термін із політики влади над українським населенням. І коли це слово повертається в сучасну політичну мову, воно не повертає минуле. Воно тестує майбутнє.

Кароль Навроцький — політик правого національного табору, колишній очільник Інституту національної пам’яті (IPN), який у 2025 році став президентом Польщі. Reuters описував його перемогу як тріумф кандидата, чия кампанія апелювала до втоми від українських біженців та скептицизму щодо вступу України до НАТО. Коли людина з таким інституційним бекграундом та на такій посаді повертає в політичний обіг колоніальний термін, українська держава не має права вдавати, що це «неакуратна фраза». Це перевірка: чи дозволить Україна союзнику говорити про українську землю чужою імперською мовою?

Більше того, цей термін використовується не у вакуумі. Польща створює з історії нездоланний бар’єр для нашої євроінтеграції. Коли польські урядовці заявляють, що Україна не увійде до ЄС без «вирішення історичних питань» на користь Варшави, вони перетворюють наше минуле на інструмент геополітичного шантажу. Київ змушують обирати: або ви здаєте свою національну пам’ять, або ми закриваємо перед вами двері до Європи.

Історична зверхність завжди є прелюдією до економічного грабунку. Той, хто називає твою землю колоніальним терміном, ніколи не буде ставитися до тебе як до рівного партнера.

Набагато легше виправдовувати «італійські страйки» на митниці, блокування українських транзитних фур, розбір до металу машин звичайних українців та ембарго на наше зерно, якщо твоє суспільство переконане, що українці — це не рівноправні сусіди. Легалізація імперських термінів б’є не лише по Львову. Вона перетворює мільйони українців, які зараз працюють і живуть у Польщі, на громадян другого сорту. Якщо Україна — це просто «втрачені креси», то й українці — це лише дешева робоча сила з колоніальних околиць, яку можна терпіти, але не поважати.

МЗС України мало би заявити про порушення добросусідства. Верховна Рада — ухвалити постанову. УІНП — розкласти по поличках анатомію цього символічного привласнення.

Але що робить Київ? Київ мовчить.

Бо Польща — союзник. Бо не час. Бо війна. Бо «Москва скористається». Бо транзит. Бо «ми маємо бути мудрішими».

Ні. Це не мудрість. Це страх, який навчився маскуватися під дипломатичну мову. Польща дуже добре розуміє силу пам’яті і не питає в України дозволу. У 2025 році польський Сейм майже одностайно ухвалив закон про встановлення 11 липня Днем пам’яті поляків — жертв «геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних землях Другої Речі Посполитої».

Що зробила Україна? МЗС видало «занепокоєння». Дипломатичний мінімум виконано. А що далі?

Де український закон?

Де українська постанова Верховної Ради?

Де державний день пам’яті жертв польської репресивної політики проти українців?

Де день пам’яті жертв пацифікації 1930 року, операції «Вісла», Сагрині, Павлокоми, ліквідації українських шкіл та кафедр у Львові?

Чому польський біль має закон, дату, державну назву, парламентське голосування, президентські промови, бюджет, музеї та дипломатичний тиск, а український біль має лише приватні тексти, пости в соцмережах і вічне боягузливе: «не на часі»?

Це не дипломатія. Це державне безсилля. Польща ставить свою пам’ять у центр політики. Вона не соромиться слова «геноцид», вона вимагає і тисне. Україна ж поводиться так, ніби має спершу отримати моральний дозвіл Варшави на власну пам’ять. Оце і є колоніальна звичка слабкої держави.

Якщо Варшава хоче партнерства — вона має звикати до української рівності. З тим, хто боїться власної пам’яті, завжди говоритимуть згори. Хто називає — той претендує. Хто мовчить — той погоджується.

На мою думку, українська відповідь має бути інституційною:

1. Законодавча рамка. Верховна Рада повинна ухвалити постанову про неприпустимість використання щодо України колоніальних або реваншистських назв у політичному контексті. Małopolska Wschodnia має бути прямо визнана ворожою лексикою.

2. Державний день пам’яті. Україна має встановити офіційний день пам’яті жертв польської репресивної політики у ХХ столітті. Суть має бути недвозначною: українська кров не менш державна, ніж польська.

3. Перезавантаження УІНП. Український інститут національної пам’яті має перестати бути архівною шафою з логотипом. Він зобов’язаний підготувати державні пакети щодо пацифікації, операції «Вісла», Сагрині та Ризького договору для МЗС та міжнародних майданчиків.

4. Дипломатична симетрія. МЗС має реагувати на польські територіальні та історичні зазіхання так само жорстко і миттєво, як реагує на російські.

5. Національна безпека і соціологія. Держава має фінансувати вимірювання суспільних настроїв у Польщі щодо Львова, «кресів», УПА та біженців. Держава, яка не вимірює чужу претензію, прокидається тоді, коли претензія вже стала офіційною програмою уряду сусідньої країни.

6. Інтернаціоналізація проблеми в ЄС. Україна повинна перестати з’ясовувати відносини з Польщею наодинці. Ми маємо відкрито заявити в Брюсселі, що Польща використовує історичний ревізіонізм та імперські маркери для шантажу країни-кандидата. Це фундаментальне порушення принципів Євросоюзу.

Москві вигідно, коли союз із Польщею перетворюється на українську звичку мовчати. Бо мовчання не зберігає союз — воно накопичує гниль, яка рано чи пізно вибухне. Вдячність за танки і прихисток біженців не означає відмову від пам’яті. Союз проти Москви не дорівнює капітуляції перед Варшавою. Добросусідство не означає право сусіда називати твою землю старою назвою своєї державної влади.

Галичина — українська. Без кресового романтизму. Без польського вето на українську пам’ять. Без дипломатичного скавчання. Спірною сьогодні є лише здатність української влади захищати своє: не від танків, а від термінів. Спірною є здатність українських інституцій відповідати союзнику без комплексу молодшого брата. Країну можна втратити не лише на полі бою. Її можна втратити через дипломатичну слабкість, через чужі закони пам’яті, через страх образити союзника і через готовність бути вдячним настільки, щоб перестати бути собою.

«Східна Малопольща» — це не архів, а попередня артилерійська пристрілка по українському суверенітету. І якщо українська держава не відповідає на цей сигнал, вона просто ще не зрозуміла, що по ній уже ведуть вогонь — поки не артилерією, а пам’яттю. Але цим все не закінчиться…