Своє життя в тилу військових дій на Донбасі українські солдати описують у щоденниках. Костянтин Поляков у Facebook пише про війну, без якої не можливий мир. Про будні АТО і про те, як приємо їздити окупованою територією, не ховаючи державний прапор.
"Вогник надії що вже зовсім скоро пригортатимем до серця рідних." Фото facebook.com
День, 14 червня
Я тепер зрозумів, чому мій дідусь, Поляков Григорій Іванович, ніколи не розповідав нам про війну.
Про що розповідати дітям? Про трупи з відірваними кінцівками?
Про кров і частини тіла, розкидані по машинах? Про біль в очах таких самих, як ти, коли мова заходить про сім’ї?
Про сльози на очах, коли читаєш про чергові втрати серед своїх? Про біль у серці, коли дізнаєшся, що двадцятилітній хлопчина, з яким ще вчора ділився останньою сигаретою, вже ніколи не повернеться додому?
Я не хочу щоб мої діти знали що таке війна. Тому я тут, так само як і сотні інших поруч зі мною.
.jpg)
P.S. Спасибі тобі, діду, що майже 30 років свого життя я не знав, що таке війна.
Ранок, 11 червня
Сьогодні дивний ранок. Різні відчуття і багато думок. Ніч на марші. Батальйон втомлений. Найважче у цьому навіть не те що ми не спали всю ніч. Найважче не знати що далі. Куди їдемо. А навіть якщо знаєш куди, все одно не знаєш що далі. Сьогодні мене переповнювала гордість. Вперше за весь час мандрів нашого "циганського батальйону", як ми його між собою називаємо, ми йшли по Донецькій області не ховаючи державних прапорів. І ще. Напевно найголовніше. Батальйоном ходять чутки, що вже до кінця цього тижня нас відправлять додому. А в очах у хлопців одразу два різних відчуття. З одного боку, як не моторошно про це говорити, жаль, що так і не вдалося завалити жодного колорада. З іншого, вогник надії що вже зовсім скоро пригортатимем до серця рідних. Сьогодні знову в дорогу. І найголовніше питання: куди? На фото прапор на нашій машині)
.jpg)
Фото facebook.com/kpolakov
Вечір, 8 червня
— Вчора пізно ввечері. Тривога. На дальньому блок-посту автоматні черги. Через 20 секунд в броні, касці з автоматом в окопі. Відбій. Спимо вдіті.
Через годину прокидаюся від гарматних прострілів. Схоплююся до автомата. Спокійний голос з сусіднього ліжка: "Не парся. Наша ЗУ по БСПЛ фігачить". Засинаємо під звуки пострілів.
P. S. Петро Олексійович, що Ви там говорили про припинення вогню протягом тижня?
Фото facebook.com/kpolakov
Фото facebook.com/kpolakov
