У КДБ навчали, крім іншого, такому прийому: спершу звести якийсь текст або ситуацію до однієї головної думки, а потім, узявши її за основу, збудувати систему висновків, практичних кроків і можливих наслідків.
Цей сплав дедукції з індукцією ставав дедалі ціннішим мірою того, як світ кінця 1980-х вповзав у смугу змін. Об’єм аналітичних довідок для Політбюро зменшили тоді до однієї, а потім — і до півсторінки. А десь 1991-го наказали вміщувати «саму суть» у десять рядків, відкидаючи все зайве (різні «-ізми» та іншу, як говорили, «лірику»). Чи треба пояснювати, що панорама, яка виходила у результаті, а головне — підоснова подій і близько не була схожа на широкомовну версією. Шкода, що ці безцінні історичні свідчення, як мені відомо, після докладу прямо відправляли у піч. Нарешті, за кілька місяців до ГКЧП шеф, ледве ковзнувши поглядом навіть по тих десяти рядках, кидав: «давай однією фразою. І — висновки, висновки.». Пізніше він зізнавався, що ці моменти істини допомогли йому пробитися крізь загальний хаос, а потім і прибрати до рук помітну частину російського нафтового бізнесу. У чому ж була його принципова помилка? Вона лежала здебільшого в області індукції. У запереченні того, що світом керують не тільки технології інформації і влади, але й багато інших речей, включаючи такі, що відкидають існування КДБ, шефа і його бізнесу як явищ. Іншими словами, всякий метод знає свої обмеження.
Упевнений, що схожими аналітичними навиками володіє і Володимир Путін. Щоправда, у межах неоднозначної індивідуальності. Колишні колеги з «Штазі» склали його психо-функціональний портрет, який у спадок дістався німецьким федералам. Портрет двоякий: з одного боку, майбутній національний лідер був дослівно «sehr gut» у рутинному шпигунському менеджменті — вмів спланувати, погодити, забезпечити, «пробити рішення» і вчасно відзвітувати; з іншого ж — «психологічно сповна ідентифікував себе з системою». Це, за словами німців, означало, що на будь-якому місці служби Путін відтворюватиме комфортні для нього командно-адміністративні відносини на зразок тих, з якими він звикся у КДБ. Радикальні ломки і круті повороти — не його амплуа. Не Де Голль — резюмували німці.
Отже, коли решта людства ще билася над запитанням «хто такий містер Путін?», лукаві німці знали, що він — ідеальна фігура для імперської реставрації. Їм було вже тоді зрозуміло, що Північний Кавказ радше розбомблять у прах разом з населенням, ніж відпустять на волю. Варіант рішучої розлуки Франції з Алжиром, як при великому антиподі Путіна, виключався.
Звичайно, і сам путінізм виник не на порожньому місці. Зовнішня політика Москви взагалі славиться спадкоємністю, можна навіть говорити про «задум генералісимуса Сталіна». Але для короткої статті це було б занадто претензійно.
Президент Медведєв — пряме і адекватне породження «системи Путіна». Вона не тільки забезпечує його статус і легітимність, але і диктує норми та вектори його політичної поведінки. При цьому ще не видно, щоб його власна індивідуальність кидала виклик усталеному ладу. Лише під таким кутом варто оцінювати його недавній демарш відносно України, як і хвилю відгуків, що послідували. Дехто, можливо, погодиться, що суть послання і всієї ситуації приблизно така: «Україна не є повністю суверенною державою: цю позицію Кремля розділяє частина її політиків і населення».
Перейшовши до «індукції», зазначимо, що на такому фоні є другорядним питання про втручання в українську виборчу кампанію. Президент Ющенко ворожий Москві, перш за все, не особисто, а як втілення національного суверенітету, який іде врозріз із російською зовнішньополітичною доктриною. Ось, до речі, мій особистий, але, здається, характерний досвід. Запропонував авторитетному київському видавництву рукопис моїх спогадів і роздумів про перипетії Холодної війни, розпаду СРСР і становлення пострадянського режиму в Росії. Видавництво визнало проект цікавим, але повідомило, що опублікувати таку книжку можна було б тільки за наявності «рецензії з Москви». Звісно, у видавництва можуть бути свої пріоритети у відносинах з російськими партнерами, і йому доводиться діяти з огляду на це. Але в інших країнах, де видавці також цінують свої міжнародні зв’язки, реакція була зовсім іншою. Відчуйте різницю.
Українському політичному класові і виборцям фактично пропонують «здати» гаранта нинішньої Конституції, «одуматися» (враховуючи важке положення економіки, туманність перспектив вступу до ЄС і НАТО тощо) і відкритися для активнішого зближення з «братською» Росією. А інакше?.. Інакше Україна виявиться обличчям до обличчя не тільки з новими посланнями з Москви, але і з серією конкретних планів і акцій. Серед них, як відомо, проголошення самочинної боротьби (будь-якими способами!) з виявами «неонацизму» на просторі колишнього СРСР; кампанія багатоаспектної дискредитації України; реабілітація Сталіна і СРСР в офіційній історії і пропаганді; реінтеграційна ініціатива РПЦ МП; підготовка армії до наступальних операцій у близькому зарубіжжі; законопроект про військові операції за кордоном; спекуляції щодо дотримання термінів виведення ЧФ зі Севастополя та ін.
Це означає, що Москва має до України (і всього пострадянського простору) не тільки радянсько-сталінську політичну доктрину, але і вихідну з неї стратегію, яка послідовно втілюється у життя. Чи є в України адекватна відповідь? Підозрюю, що на сьогодні це запитання риторичне.
Кажуть, що Путін хотів лише проштовхнути послом до Києва свою креатуру і бізнес-партнера Зурабова в обхід Медведєва — от Медведєв і відреагував затримкою призначення посла, водночас облаявши Україну і її лідерів. Це непогана «качка» — красива і правдоподібна. Всі готові (а головне, фахово підготовлені!) вкотре обговорити «Газпром», Фірташа і Могильовіча. Насправді, якщо між Медведєвим і Путіним і є суперництво, то в основному за ступінь взаєморозуміння з російськими силовиками на чолі з Генштабом. Така реальна система російської влади, що склалася в результаті воєн на Північному Кавказі. Військові разом з МВС і спецслужбами здатні власними засобами регулювати градус напруження в цій «гарячій зоні», а також за її межами. Кремлю нікуди дітися від цієї механіки, доки Північний Кавказ перебуває у складі Росії.
Медведєв і Путін можуть скільки завгодно натякати на приховану нелюбов один до одного і навіть на не менше глибоку прихильність до різних політичних ідеалів. Але за бліц-візитом одного до Південної Осетії тут же слідував марш-кидок іншого до Абхазії. Російським генералам залишалося лише оцінювати напруженість загроз, що прозвучали там на адресу Грузії, і тих, хто їй допомагає. І переконатися, що «тандем» у повному складі, безумовно, лояльний цій доктрині і стратегії.
Звідси просте запитання: чи готова, здатна, і чи має намір Україна протистояти силовому шантажу? І наскільки українські політики схильні надалі розігрувати карту «російської загрози» у плані пошуків щораз нових компромісів, як це робили їхні колеги — прихильники політики «заспокоєння» в Європі у роки Холодної війни. Ті ж догралися до того, що Холодну війну, за зізнанням одного американського воєначальника, Захід виграв «ледве-ледве». Та й чи виграв взагалі? — наважимося ми продовжити хід його думки.
Ейфорія з приводу «щораз ближчого» приєднання України до НАТО тим часом зійшла нанівець. Багато хто навіть усвідомив, що воно саме по собі зовсім не надало б повної гарантії національній безпеці. Не треба плутати в зв’язку з цим Північноатлантичний договір (з його досить розмитими формулюваннями) з минулою стратегією НАТО на європейській арені. Гарантією (та й то не абсолютною) могла би бути присутність американських військ з оборонною місією на українській території. Але навряд чи хто сьогодні розглядатиме такий варіант.
Чому Медведєв пішов у психологічну атаку проти України саме тепер? Приблизно з тих самих причин, з яких Москва продовжує атаку проти Грузії і взагалі поводиться так напористо зі сусідами. Простір для такої активності виявився розширений після російсько-американського «перезавантаження». Вашингтон вважав за краще знову вибудовувати з Москвою систему балансу і взаємного врахування інтересів. І схоже, що Київ вже відчув новизну ситуації, зокрема, з деяких змін у стилі поведінки найближчих європейських партнерів.
Відбувається все це саме тому, що чинники, які загрожують сьогодні Америці у світі, знову набрали сили й агресивності. Нинішнє американське керівництво вважало за краще реагувати за допомогою витонченої і багатоходової дипломатії впереміш із настановами, водночас, як не парадоксально, послабивши акцент на захисті базових цінностей. Віддалено це нагадує чергову версію «детанта». І аналогія посилюється саме тим, що Москва разом із союзниками знову охоче і небезуспішно експлуатує проломи, що виникають у позиції США і Заходу. Знову позначається наявність у Москви довгострокової і послідовної стратегії, яка здатна давати переваги проти мінливих політичних настроїв і пріоритетів на Заході.
І, звісно, там теж далеко не всі черчілі і рейгани.
Демарш Медведєва як спортсмена розвинутого путінізму нагадав українцям, що доля їхньої країни, незалежності, безпеки, способу життя і культури — у їхніх власних руках. А це, до речі, не так уже й мало. Тож треба турбуватися не тільки про чергові реакції на кремлівські випади, але й про виробленням своєї (звичайно, посильної) стратегії відносно Росії. Стороннім спостерігачам помітні, наприклад, прогалини у висвітленні російського життя (а не тільки московської суєти) в українських ЗМІ. Український інформаційний простір набагато вільніший і відкритий. Тому потрібно активніше протистояти потоку дезинформації, що йде з-за кордону. Тоді і громадськість швидше зрозуміє, які «альтернативи» насправді замислив великий північно-східний сусід для України. І чи немає в них чогось дуже, можна сказати — до болю пам’ятного і уже пережитого…
Віктор Калашніков, Москва
