Це моє фото. У мене на руці шеврон моєї бригади — 72-ї окремої механізованої. Бригади Чорних запорожців. Або Чорної бригади.
Я ношу цей шеврон тому, що він частина моєї військової форми. Це знак бригади в якій я служу.
А ще я ношу цей шеврон тому що я маю юридичне і моральне право його носити. Тому що я не бігав від мобілізації до ЗСУ, навпаки замість тилової частини до якої я обов’язково потрапив би по стану здоров’я, я добився залучення у бойову бригаду, де служити реально важко, але почесно. Тому що я тягну лямку простого солдата, незважаючи на все моє попереднє життя. Я стою в нарядах. Я розвантажую машини і тягаю воду. Я їжджу як вантажник за харчами та БК. Я виконую бойові задачі в режимі 24/7 незалежно від вихідних, дня і ночі. Я сплю на підлозі в старенькому похідному спальнику. Я знаю що воно таке коли душ це мокрий рушник, а прання це тазик з водою з криниці — тижнями. Я їжджу з завданнями на передову. Я добуваю для свого підрозділу електронні гаджети і техніку для роботи, через волонтерів. Я не з чуток знаю що таке свист куль «покемона» та ДШК, і снарядів «бехи». Я бачив як міни лягають біля траншеї у притул і знаю як від вибуху снарядів закладає вуха. Я знаю що таке закусювати губу, долати страх і виконувати задачу, тому що…
ТРЕБА!!!
Я ношу шеврон своєї бригади і вважаю що маю повне право його носити. А поруч зі мною такий самий шеврон носять мої побратими. Їх ранять. Їх убивають. Вони віддають найцінніше за право України існувати — життя та здоров’я. За право наших людей будувати своє майбутнє в мирі.
Вони кров’ю заслужили право носити наш шеврон.
Ми всі — Бригада Чорних запорожців. Ми всі, від комбрига до ремонтника — єдиний бойовий організм, де від роботи кожного залежить успішність усієї бригади. Кожен з нас — частка цього організму. Про це свідчить шеврон бригади на наших рукавах.
Питання, як після всього цього я ставлюся до особи яка жодного дня не була одним з нас, але начепила шеврон нашої бригади, «бо подарували»? Відповідь, з відчуттям глибокого презирства, приховувати яке я не маю бажання.
Я вважаю що ці особи намагаються до нашої бригади просто примазатися, так само як примазується юний шмаркач до слави брата-десантника, якого бояться гопники і люблять дівчата. Бо нема за шмаркачем ніяких подвигів. Тільки трьоп.
Так, я знаю, законом не заборонено. Так я знаю, подарували. Подарували? Ну почепи шеврон у себе вдома на стінку і фотографуйся з ним. Бо так само як берет ДШВ чи морської піхоти, або як чорний пояс з карате, ти його не заслужив. Ти його отримав. І як би ти не виправдовувався — тим хто заслужив такий шеврон ти ніколи не станеш.
Заслужити — через стройову частину 72-ї ОМБР. Тільки так. І це не складно.
Я, Дмитро Вовнянко, літературний псевдонім «Дмитро Калинчук» — блогер, письменик, політичний експерт і публічна особа, яку регулярно можна було побачити в популярних ток-шоу на телебаченні. Зараз я ношу найвище звання в Україні — солдат Збройних сил. Попереднє життя не заважає мені служити простим солдатом, хоча вже повірте фраз «Воно тобі треба?» я наслухався з перебором.
Я ношу шеврон Бригади Чорних запорожців з гордістю. Я заслужив право носити шеврон моєї бригади. На відміну від…
Дмитро «Калинчук» Вовнянко
