Йде 423р. до н.е. Величне давньогрецьке місто Афіни ще на піку своєї могутності, хоча десь там на горизонті уже маячать контури всім відомої полярної лисички на кінцях списів спартанських фаланг (йде, бляха, війна!).
Цього ж року видатний афінський КВНщик – ой, вибачте – поет та драматург Аристофан, якого ще іменують «батьком комедії», вперше ставить п`єсу «Хмари». В творі він в`їдливо та безпардонно критикує й знущається із найвидатнішого афінського філософа Сократа та з його філософської школи… Сократ в ті часи – знаний і відомий. Хтось його шанує, хтось ненавидять, комусь він – світоч мудрості, а комусь кістка в горлі. Проте після прем`єри «Хмар» над ним кепкують та потішаються всі Афіни. «А чого б і ні – прикольно ж постєбався, правда? Ти шо – шуток не панімаєш? Він зовсім не хтів його обідить – просто в тебе з чюствам юмара праблєми!»
І все було б добре, якби через деякий час, коли Афіни стали потерпати від зубожіння та високих спартанських тарифів, Сократа зненацька не обвинуватили, не засудили та не стратили, змусивши отруїтись цикутою. Звинувачень, які привели до вироку, було лише два – зневага до богів та все те ж розбещення молоді. Щось знайоме вже, правда? І, до речі, ніхто навіть не подумав виступити на його захист. Бо всі громадяни Афін на 73% були впевнені в правдивості цих обвинувачень. «Не міг же брехати приколіст Аристофан, хай йому буде аїд пухом! Як він класно цього пихатого умніка в п`єсі сдєлав, а? Так тому брехуну і старому развратніку (баризі, алкашу – потрібне підставити) треба! І вопше – Афіни вже устали від цієї філософії!» Нічого не нагадує? А тепер уявімо собі, якби у них існувало наше безцінне і чесне телебачення? Плюс Дубинський з Мосійчучкою? Та ще й, прости Господи, Квартал 95? Думаю, навіть олімпійські боги не змогли б тоді відмитись від Мальдів, корупції та торгівлі на крові.
Гумор – це завжди була зброя, потужна інформаційна та ідеологічна зброя. Як і з кожною зброєю тут все повністю залежить від того, хто нею користується та для яких забаганок використовує. Це як із ножем – ним можна вбити, порізати сало чи врятувати когось на операційному столі. Тому найгірше, коли гумор стає інструментом ангажованих політичних замовлень для утвердження в суспільній думці хибних поглядів та фальшивих смислів. Коли він цілеспрямовано дискредитує, очорнює та принижує, безпардонно знецінюючи все, чого торкається. Коли підіграє найнижчим емоційним поривам простого обивателя – тупо поржати, обсміяти чи об когось повитирати ноги. Жертвою подібних маніпуляцій і став все той же Сократ. Але навіть він не підозрював, яку катастрофічну руйнівну силу може містити в собі гумор, коли опиняється в захланних, амбітних та безпринципних рученятах.
У 2005-му році досить відома тоді в Україні «Студія Квартал 95», що складалась із молодих та енергійних КВНщиків, всім кагалом переїжджає в Київ та одержує можливість на повноформатну передачу під назвою «Вечірній Квартал», на найпопулярнішому в той час телеканалі «Інтер»(!), зразу ж у прайм-тайм(!!!). Студія також зненацька отримує небувале до цього фінансування. Чому саме зараз? І чому так раптово? А все тому-що восени 2004-го в Україні відбувається дуже знакова подія – Помаранчева революція, і послуги перспективних та невибагливих в методах гумористів стають дуже і дуже затребуваними. «Квартал» моментально береться до справи і на повних парах починає мочити всіх, хто мав відношення до подій помаранчевої осені. І ось уже в суспільній свідомості починається бродіння, що «нє всьо так адназначна». Що в Київ під час революції приперлись ліниві безробітні западенці та тупі рагулі. Що Ющенко – ніякий, самозакоханий та покусаний бджолами самодур. Що Тимошенко – хитрозроблене та падке на гроші й владу стерво. Що Яценюк – нудний, переляканий та ні на що нездатний кролик-ботан, і т.д., і т.п. А тепер зробіть паузу і подумки згадайте, які асоціації у Вашій пам`яті прямо зараз в цей момент визивають згадані політичні персонажі? Частково співпадають з описаним вище? Якщо так, то я Вас вітаю: Ви піддались впливу стереотипів, нав`язаних прикольними криворізькими чувачками.
Натомість було і протилежне: мешканці українського Сходу у них – це працьовиті й самовіддані трударі, які «кормят всю страну», поки інші майданять (цей фальшивий стереотип радо використав ворог у 2014-му). Янукович – недалекий, але простий та прямий у спілкуванні мужик, в дошку свій пацанчик, який і в диню, при нагоді, може дати. А от Путін – недосяжне світило із далекого омріяного Всесвіту, про яке треба і жартувати акуратно, і згадувати не часто.
Все це низькопробне сміття методично роками вдовблювалось у свідомість телеглядача, пропагуючи узагальнений образ україномовного українця, як недолугого інтелектуально-обмеженого селюка, а України – як території повного безладу із ні на що не здатними прибацаними політиками. Як результат: повна деморалізація патріотичної й політично-активної частини суспільства, а на фініші – тріумф Януковича на президентських виборах в 2010-го. Ставка спрацювала – інвестиції в політизований треш-гумор виправдали себе на 120%.
В чому ж особливість цього гумору? Розрахований на невибагливого та всеїдного глядача, він паразитує на його найбільш примітивних та ницих прагненнях: висміюванні чиїхось вад та хиб, навішуванні стереотипів та ярликів, знецінюванні чужих успіхів та досягнень. Корінь всього цього – Совок, в якому в свій час жорстко засуджувався будь-який відхід від встановлених Партією норм, популяризувалась одноманітність, а будь-яке намагання виділитись нещадно переслідувалось та цькувалось. Перекочувавши із пост совкової свідомості на сцену цей примітивний прийом маскульту заграв новими фарбами – політичними, знецінюючи не лише опонентів та їх успіхи, але й ідеї, смисли, переконання, а то й просто святі для інших речі. Чого лише вартують жарти про «сеньйора-Голодомора», «Термос» та «Ав-ав-автокефалію», висміювання європейських перспектив України та систематичне оббріхування національних здобутків. Ми вже не кажемо про еталонні перли щодо «ебонітових палочок» на Майдані та України, як «актріси нємєцкіх фільмав для взрослих». Один з останніх шедеврів – сценічний номер про будинок Гонрарєвої, який «сгарєл ат стида» під веселий акомпанемент народної пісні «Горіла сосна палала». Неймовірно мерзотне видовище, яке перетворило цинічний злочин на веселе й радісне свято. Ми навіть здогадуємось, хто радів більше всіх і плескав в пухкенькі долоньки.
Отже, карколомний успіх на ниві навколополітичного гумору підтвердив новоспеченим геніям гри на роялі правильність вибраного напрямку. Тим більше від замовників не було відбою. «Деньгі платят – а хулі єщьо нада?» Крок за кроком монополізуючи гумористичну галузь, захоплюючи нові напрямки та ринки й засмоктуючи в свої тенета креативну молодь, студія «Квартал 95» уже із 2014-го року стала просто одноосібним ретранслятором та гігантською фабрикою трешу, фейків та пропагандистських штампів. Апогеєм цього шабашу обезцінювання й тотальної дискредитації став серіал «Слуга народу» із сюжетом, здертим з італійського аналога. Цей агітпроп якимсь чином попав просто у нерв денаціоналізованої та дезорієнтованої частини суспільства. А потім настав 2019-й…
А потім настав 2019-й і, хоп хей ла-ла-лей, чувачки, життєвим і сценічним кредо яких були повальна дискредитація та знецінення, зненацька перекочували із владних кабінетів в серіалі у владні кабінети в реалі. А тепер питання на засипку: скільки у цьому випадку вони продукуватимуть конструктиву? Не креативу, а саме конструктиву, бо креатив ще на Фуд-Корті протух! Правильна відповідь – близько нуля. Ми вже це бачимо у розвалі міжнародної підтримки України, дезорганізації державних інституцій, розгойдуванні економічної ситуації, згортанні судової та медичної реформ, втечі інвесторів, дезорієнтації армії, перспективі втратити Приват та ризиках втручання в Нацбанк. Бо не здатні персонажі, у яких ЗНЕЦІНЕННЯ стає невід`ємною часткою їхнього сценічного іміджу та намертво вростає у особисту систему цінностей, вести себе уже по іншому, по іншому мислити, по іншому приймати рішення. Потрібен титанічний труд, щоб зламати опір егоїстичного внутрішнього «я» та почати продукувати щось системне і суспільно корисне. Серед людей на це здатні лише одиниці і це точно не наш «пастрєл, што вєздє паспєл». Тому то в Україні зараз нормально працює лише те, куди поки не дотягнулись руки нашої «молодої команди» та ще одна пара пухкеньких рученят. А спілкування з ними активного громадянського та патріотичного суспільства в останній місяць нагадує бородатий анекдот про монгольського космонавта, якого б`ють по руках «туди не лізь!», «сюди руки не сунь!», «то не чіпай!», «ту формулу не підписуй!» і т.д. Не весело, але як кажуть: не вб`єш – не в`їдеш!
І щоб будувати нову країну – технологія знецінення та руйнування не допоможе. Вона просто не підходить. І гумором та креативом її не заміниш. Тут треба бути державником – тобто будівничим держави. Інакше, чекає весела дорога в прірву й народ на якомусь етапі може попросити своїх слуг знайти іншого господаря.
P.S.
Послушайте, вы так причитаете над последним трешем от Квартала с домом Гонтаревой, как будто до этого момента они были образчиком тонкого вкуса и безупреченого стиля.
Они же всегда такими были, всегда переходили черту, вернее, они перешли ее однажды на потребу люмпену и никогда уже больше оттуда не возвращались.
Низкпопробная, махровая пошлость и дурновкусие.
Они никогда не станут другими, потому что для них измениться — означает потерять публику, а значит и заработок. Ведь на них как раз и ходят те, для кого в кайф поржать над богатым, у которого дом сгорел. Не самому стать богатым и успешным, а порадоваться, когда кто-то успешный упал лицом в грязь. Порадоваться, потоптаться грязными говнодавами сверху и плюнуть на спину.
Единственное, о чем стоит беспокоиться, так это о том, что они вмазывают в свою зловонную слизь все те символы, что для нас дороги.
Именно в этом и состоит смысл жизни манкурта и малоросса — опустить все до своего засранного плинтуса.
Вот верьовки уже опустились. Теперь пусть отмываются, если получится.
