Через Іловайські події, а потім і бої в ДАП ми майже нічого не знаємо, що відбувалося під Луганським летовищем, яке героїчно захищали бійці ЗСУ та добровольці.
Іван Михайлецький, на той час старший лейтенант 80 бригади ЗСУ, який пройшов бої за Слов’янськ, Луганськ, Луганський аеропорт і дивом вижив, поділився своїми спогадами.
«ЇЗДИЛИ РОСІЙСЬКІ ТАНКИ, СПОСТЕРІГАЛИ ЗА НАМИ, ПРОТЕ ВОГОНЬ НЕ ВІДКРИВАЛИ. ВІДПОВІДНО, НАШІ ТЕЖ НЕ СТРІЛЯЛИ»
— В середині червня 2014 року, наша рота прилетіла в Луганський аеропорт. Спочатку нас забрали з-під Слов’янська і направили у базовий табір в селищі Ізюм, Харківської області. Там ми переодягнулись, відпочили і полетіли до місця призначення.
Нам була дана команда пробити з летовища дорогу до містечка Щастя. Після цього – ми йшли у відпустку. Адже хлопці були змучені боями під Слов’янськом.
Наша рота прилетіла трьома літаками ІЛ-76, я був на другому борту разом із заступником командира роти Гадевичем Юрієм. Наступного дня цей літак збили.
Коли йшли на посадку, потрапили під обстріл російських військ. Було рішення розвернутися і сісти в Мелітополі. Там ми переночували і наступного дня, близько обіду приземлилися у Луганському аеропорту.
Наступного дня до нас мала прибути підмога. Першим літаком приземлилась розвідка 25 бригади ЗСУ. Другий літак із десантниками – росіяни підбивають. Третій літак змінює курс і йому вдається повернутися на базу. Після цього авіасполучення з аеропортом було перервано.
— Тобто, ви бачили, як загинули наші хлопці?
— Я не знаю, як передати ці емоції, коли ти бачиш, як падає підбитий росіянами український літак. Ми чекали його дуже. Дивлячись на небо, спочатку всі раділи. Адже знали, що це наша допомога. Саме з цими хлопцями ми мали пробити коридор до містечка Щастя і далі по запланованому шляху. А потім довгожданий відпочинок. На цьому борту перебував старший лейтенант Віталій Бахур, ми разом з ним навчалися. Він загинув і залишив сиротою маленьку донечку. Їй на той час було два роки..
— Приземлившись за день до трагедії, було якесь передчуття біди? Обстановка на летовищі була тривожною? Аеропорт росіяни обстрілювали?
— До того моменту на летовищі перебувала наша друга рота, вони зайшли туди своїм ходом. Крім них були ще бійці ЗСУ, але ніхто не воював. Кругом аеропорту їздили російські танки, вони спостерігали за нами, проте вогонь не відкривали. Відповідно, наші теж не стріляли.
Прибувши в Луганський аеропорт – наша рота, загартована в боях під Слов’янськом, зайняла позиції. Лейтенант Гадевич заліз у БТР і почав стріляти в бік ворога. Агресор відійшов, а Юра отримав на горіхи від командування.
Нам була незрозуміла позиція командування. Їхні танки під’їжджали на відстань сто метрів від летовища, а тут дають команду – не стріляти.
— Що змінилося після того, як окупанти збили український літак?
— Командир роти – Вадим Сухаревський поставив завдання імітувати вихід з аеропорту. Ми щодня робили об’їзд летовища. Також проводилася імітація захоплення населених пунктів навкруги летовища.
Після збиття літака нам перестали доставляти харчі повітряним шляхом. Доводилося своїми силами здобувати їх. Ішли в покинуті будинки, брали картоплю та інші продукти, щоб вижити… Тим більше, що окупанти перерізали нам світло, воду.
На той момент нам почали допомагати місцеві мешканці. Вони готували їжу, привозили бійцям. Дехто пізніше виїхав в мирну країну. Інших розстріляли росіяни. Була така одна сім’я в Лутугиному. Варто зазначити, що багато людей здавало нас окупантам. Вони телефонували їм і повідомляли про всі пересування.
— А що було з тілами вбитих українських десантників?
— Вони пролежали кілька днів у нас… Уявляєш ситуацію? Десь там росіяни, неподалік наші розірвані, спалені побратими. Що робити далі, ніхто не знає.
Коли нам дали команду збирати тіла хлопців, не всі могли це витримати.. Нерви здавали. Підходиш до людини, а з неї залишився шолом і попіл, більш нічого. Найбільш збережене тіло було без голови, рук, ніг. Ось так ми бродили і збирали людські тіла. Затуманений біль, величезне бажання помсти. Але сили були надто малі, щоб ударити по ворогу.
В середині аеропорту була тільки частинка 25 бригади і ми.
«МОЇ ХЛОПЦІ НА ХОДУ ЗАКИДАЛИ ГРАНАТАМИ МОСКОВИТІВ, ЗНИЩИЛИ ЇХ»
— Коли розпочалися активні бойові дії в аеропорту?
— Десь через півтора тижні після збиття літака росіяни обстріляли летовище з систем Град. До того моменту ми жили в автобусах, які колись розвозили людей від терміналу до літаків. І це була наша страшна помилка. Реактивні системи все розривали кругом: бойову техніку, склади, а в нас не було окопано нічого. Лишень після обстрілу ми приступили до роботи.
В аеропорт почала прориватися основна частина нашої бригади під командуванням тепер генерал-майора Андрія Ковальчука. Саме в той час у нас з’явилися перші втрати. Росіяни підбили одну бойову машину, вона заблокувала всю колону. Поки вдалося розчистити дорогу, Гради влучили по нашій вантажній машині, яка перевозила боєприпаси. Водій встиг вистрибнути з автомобіля, але вибух забрав життя бійців. І кілька з них досі вважаються безвісти зниклими.
Це був не перший прорив основних сил 80 бригади в аеропорт. Перед тим теж була спроба зайти до нас. Я з бійцями нашої роти вийшов їм назустріч. Зустрівся з дозором колони, але основна частина попала під обстріл і вони повернулися. Лишень друга спроба була успішною.
В аеропорт зайшло близько 300 чоловік нашої бригади, підсилення від 1 танкової.
— Підсилення дало вам можливість діяти по-іншому?
— Так, надворі уже був липень 2014 року і ми почали активну бойову фазу. Оскільки наші хлопці зайшли в Луганське летовище, то автоматично була пробита наземна дорога до нас, через яку ми почали вивозити поранених, завозити продукти, боєприпаси. Паралельно по цій дорозі були розставлені бойові пости, щоб уразі нападу росіян останні не перекрили нам її..
Першим населеним пунктом, який ми звільнили, було село Георгіївка. Це були активні ближні бої, але нам вдалося вибити їх. Пригадую, що в село йшли наші чотири БТР з 3 роти, і якщо не помиляюся – два танки 1 танкової бригади. Під командуванням капітана Плохого. Це були унікальні хлопці, які пізніше, на жаль, загинули.
Наша дорога вела з аеропорту вниз. Як тільки виїхали з однієї посадки, побачили два російські танки. Наш танкіст, той самий капітан Плохой, підійшов до ротного Вадима Сухаревського і попросив дозволу, щоб знищити ворожу техніку. Отримавши таку можливість, екіпаж цього танка виконав завдання на відмінно.
Хочу окремо згадати про цих хлопців. Вони були круті, хоробрі, мужні. Це реальні Герої. Коли ми йшли уже по Георгіївці – ці воїни не боялися їхати попереду. Хоча в будь-який момент, окупанти могли завдати удару. Місцевість дозволяла. Разом з ними ми також звільнили Лутугине. Екіпаж цього танка загинув 3 серпня під селом Красний Яр — машина наїхала на фугас.
Захопивши село, я зайняв дорогу, яка вела в Луганськ. Ротний утримував дорогу з боку Лутугиного. Батальйон «Айдар» зупинився на дорозі, яка вела в Щастя. Цей батальйон, до речі, зазнав важких втрат під час штурму. Двоє їхніх бійців потрапили у полон до росіян і ми знайшли їх наступного дня розстріляними та з поламаними ногами.
— Чому агресор покинув цей район? Вам не здалося дивним? Чи їхні сили були надто слабкі, щоб з вами у бій вступати?
— Це був їхній маневр. Наступного ранку, близько 4 години, я почув гул танків. Доповідаю ротному, а він сказав, що цього не може бути, мовляв, спостерігай. У той момент до нас підійшли бійці Айдару і попросили, щоб ми допомогли їм завести російську БМП. Вони побігли на позиції, де знаходилася машина і гул техніки став наростати. Ми подумали, що їм вдалося оживити бойовий трофей.
Минуло хвилини три і в нашому напрямку пролунали постріли. Поряд були два наші танки, але вони були несправні. Я залишився з одним БТР і нам на допомогу прибули бійці батальйону «Айдар», які завели БМП.
Я ще раз зв’язався із Сухаревським і попросив дозволу відійти, але він дав наказ – триматися. Я тоді відправив кілька чоловік у засідку з РПГ (ручні протитанкові гранатомети), щоб вразі чогось – прикрили.
Наші позиції були в яру, далі йшла центральна дорога на Луганськ. Звідти наступають московські танки, а їм протистоїть мій взвод і кілька айдарівців. Позаду нас аеропорт, який ми не можемо втратити.
Ліворуч нас були позиції, ще одних бійці Айдару, але в момент атаки кремлівських найманців, їх там не було. Ми цього не знали, тому для нас було дуже дивно, коли побачили перед собою псковського десантника.
— Тобто до вас із тилу на позиції просто забіг московський боєць?
— Саме так! Він зупинився перед нами метрів за чотири і кричить: «Ви хто»? Чоловік з «Айдару» кричить: «Айдарівці»! Я кричу: «Десантники»! Він каже до мене, щоб я підійшов до нього. І навів ствол у бік моїх хлопців. Наша зброя була націлена в іншому напрямку. Ми не могли повернути її непомітно, інакше окупант міг відкрити вогонь.
У той момент один айдарівець, років за 60 йому було, взяв табуретку в руку, зброю відклав у бік і почав підходити до москаля і кричати: «Я, Айдар, я Айдар»! Росіянин кричить, щоб той не підходив, інакше стрілятиме. Дідо спочатку впритул наблизився до окупанта, а потім відійшов на два кроки.
Ми використали цю мить, розвернули зброю і розрядили в цього виродка.
Та сили все рівно були надто нерівні. Я ще раз попросив Вадима про допомогу. Проте він сказав: «Ваня, не можу. В мене теж наступ іде»! Ми почали відходити і в той момент, айдарівці, не знаючи ситуації, відкрили вогонь нам у спину.
Праворуч від мене був Андрій Сиротинський, ліворуч – солдат Булачок. Перед нами двометровий шифер, я його ламаю і тут з боку бійців батальйону Айдар лунають постріли.
Чотири кулі попадають одному моєму побратиму в ноги, чотири іншому, мене тільки трішки зачепило. Ми почали кричати, що свої і хлопці зупинили вогонь. Нас всіх перев’язали, я залишився, а бійців відправили в напрямку Щастя. До самого міста ми не мали можливості довести поранених, тому залишили під мостом в якомусь населеному пункті між летовищем і містом Щастя. Де їх мали забрати медики. По цьому маршруту тоді просувалася група бійців 8 полку. У Слов’янську, ми з ними перетиналися і він упізнав моїх солдатів. Тож цим щасливчикам двічі пощастило.
Після того, як я отримав першу допомогу, до мене підійшли сержант Слободянук Роман з сержантом Петром Бавтром. Вони сказали, що йдуть забирати наш БТР, який залишився на попередніх позиціях. Я попросив, щоб вони мене дочекалися, але хлопці вирішили самі висуватися.
Коли я прийшов до них, то побачив таку картину. Розірваний АГС і тіла вбитих окупантів. Виявилося, що росіяни, захопивши позиції, взяли наш гранатомет і почали насипати в наш бік. Вони геть не очікували, що наші бійці повернуться. Це їх і погубило.
Мої хлопці на ходу, закидали гранатами московитів, знищили їх. Сіли в машину і повернулися на наші позиції. А далі були уже бої за Лутугине…
