Бандера є безумовно знаковою й символічною постаттю в українській історії ХХ ст. Проте спроби його забронзовування та безкритичної міфологізації однозначно ведуть до розколу в українській історичній свідомості.
Фото зі сайту velykiukrainci.livejournal.com
Хоч як би історики противилися «ювілейному» історіописанню, все одно вони залишаються значною мірою заручниками круглих дат. От і ця чергова дата — 100 років від дня народження лідера Організації Українських Націоналістів Степана Бандери, спричинила цілу хвилю інтересу до цієї знакової постаті у вітчизняній історії. Навіть у наш час прізвище Бандери викликає діаметрально-протилежні асоціації не тільки у різних вікових груп: сприйняття цього прізвища кардинально різниться залежно від регіону походження особи. Подібне можна сказати й про наукові середовища, які займаються дослідженнями Другої світової війни або ж міжвоєнним періодом. Серед них немало «адептів віри», які мало того що перетворюють особу Бандери на ідола, а й розглядають його час виключно з точки зору героїчних вчинків: історією є лише те, що героїчне. Отож до такої «історії» не потрапляють приблизно 95% сучасників бандерівського руху. З незрозумілих причин самі адепти вважають виключно себе гідними продовжувачами героїчної лінії в історії, до того ж оголошуючи на неї своє монопольне право.
Історики-адепти вперто недобачають різних етапів в діяльності ОУН, накладаючи, як правило, фінальну фазу руху, коли мова дійсно йшла про боротьбу проти «двох тоталітаризмів», на весь період діяльності Організації. Завдяки подібній маніпуляції «зникають» і часи захоплення доктриною фашизму, і період певної колаборації з нацистським режимом. Тут також стає «непомітною» тактика «перманентної революції», а терористичні методи, що її супроводжували, виправдовуються «політичною доцільністю».
Іншу крайність становлять закляті противники українського націоналістичного руху. Для цієї групи С.Бандера є втіленням абсолютного зла на землі. Для цих істориків залишаються «непоміченими» ні факти з біографії провідника ОУН, які ламають усталений образ «закінченого колаборанта», ані зміни тактики і стратегії в процесі боротьби за незалежну Україну. Для них також «не існують» факти про те, що батько — Андрій Бандера — був розстріляний радянською владою, що С.Бандера й двоє його братів були в’язнями нацистських концтаборів, що останні живими з них не вийшли. За їхньою логікою, будь-який антирадянський рух за означенням злочинний і заслуговує лише на осуд. В подібний спосіб таврується весь український національно-визвольний рух.
Обидва підходи є продуктом воєнного і післявоєнного протистояння. Через ідеологічну боротьбу та «холодну війну», а пізніше через політичну доцільність, пов’язану з побудовою незалежної Української держави, для істориків так і не настав час подивитися критичним поглядом на особу Степана Бандери та його епоху. Попри величезну кількість написаної літератури, її й надалі можна поділити за наведеними вище двома критеріями: апологетичну та викривальницько-пропагандистську.
Останнім часом в Україні виразно означилася така тенденція в трактуванні подій Другої світової війни: спроба представити рух під проводом ОУН як єдину і безальтернативну форму національно-визвольної боротьби, а тактику цієї Організації — як єдино можливу для того часу. Подібний підхід поступово став невід’ємною частиною української політики пам’яті, яка частково реалізується через укази Президента, частково через наукову діяльність СБУ та Міністерства закордонних справ. Однобокість такого підходу очевидна. Та й актуальність теми через це дуже узалежнюється від політичної кон’юнктури та від того, яка політична сила при владі. Хистка ситуація супроводжується постійними побоюваннями, що до влади може прийти партія з інакшим, негативним поглядом на С.Бандеру та ОУН. Тому в діяльності названих інституцій відчувається поспіх та постійний острах втратити ініціативу. А те, що і особа Бандери, й український націоналістичний рух давно інструменталізовані для політичного протистояння в Україні — стало доконаним фактом. Отже, вже тільки з огляду на цю обставину чекати на безстороннє й ґрунтовне дослідження зазначеного періоду української історії не доводиться.
Ще одним аспектом проблеми є так званий «зовнішній» вектор. Недаремно до наукового історіописання залучені МЗС та СБУ. Не таємниця, що в сучасній Росії відбувається свого роду сталінсько-радянський ренесанс. Не випадково Сталін увійшов в трійку найбільших росіян, російський кінопрокат успішно продовжує радянську традицію оспівування подвигів НКВС та КДБ. Глорифікація усього радянського в сучасній Росії супроводжується намаганням відібрати іншим народам право на їхню альтернативну до радянської історію, нав’язати свій «канонічний» варіант розгляду історичних подій. Заяви українського МЗС про історичні події є лише реакцією на брутальні декларації відповідного відомства Російської Федерації. Служба безпеки України також активно долучилася до історичних досліджень. Але принаймні дивною (окрім пострадянського простору) виглядає науково-історична діяльність спецслужби. Правда, до честі СБУ, хотів би додати, що цілком підтримую останнє рішення відкрити усі архіви радянської доби для дослідників. Враховуючи пострадянський синдром, що правдива історія схована за сімома печатями в архівах таємної служби, а знати таємницю можуть лише посвячені, вважаю це рішення правильним і на часі. Тепер можна тільки сподіватися на ретельність дослідників цього періоду.
Сучасні пропагандисти з табору прихильників С.Бандери помиляються, коли думають, що варто лише розповісти «правдиву» історію своїм несвідомим братам-українцям, як вони обов’язково в неї повірять. Подібне «відкривання очей» несвідомим східнякам виглядає на місію, але насправді є нічим іншим як холостим ходом, бо східняки і західні українці належать до різних історичних традицій. Додам, що, навіть при найбільш ретельному дезавуюванні брехливих радянських кліше, історикам важко буде пояснити окремі періоди діяльності ОУН. Принагідно зазначу, що сучасним історикам-пропагандистам вже напевно досить поводитися так, ніби ми живемо на острові та ще й за залізною стіною. Незалежно від нашої волі й бажань, у світі й надалі триватимуть менш або більш об’єктивні дослідження Другої світової війни. Кожного разу «своя правда» буде верифікуватися відповідно до загальноприйнятих у сучасному світі стандартів і норм. І тут не досить буде пояснити вбивство Службою Безпеки ОУН мирних громадян, запідозрених у співпраці з ворогом, як терор перевдягнутих під «бандерівців» енкаведистів. Зазначу, що останнього факту не заперечую, але здоровий глузд та різноманітні спогади активних учасників ОУН підказують, що не можна весь терор списати на перевдягнуті радянські спецпідрозділи.
Так само неможливо буде пояснити молодшому поколінню освічених людей, чому одна з політичних організацій, прагнучи викликати в українського населення «революційний вибух», взяла курс на доведення становища українців в міжвоєнній Польщі до нестерпного, фактично здійснюючи гасло «чим гірше, тим краще». Те, що молоді революціонери називали «морально-психологічною мобілізацією мас», було насправді нагнітанням атмосфери та залякуванням не тільки політичних противників, але й тих, хто бажав залишатися нейтральним. ОУН не допускала жодних легальних методів боротьби, сповідувала терор, як проти польських державних функціонерів, так і проти «польських прислужників». До останніх могли бути легко зараховані усі, хто не поділяв тактику «революційного терору». Бажання мирного, спокійного життя будь-якої хвилини могло бути потрактоване як зрада і прислужництво і коштувати людині життя, що нерідко й траплялося. Прикладом може бути історія з вбивством у 1934 р. директора гімназії Івана Бабія.
Адепти С.Бандери й тепер знаходять моральне виправдання революційному теророві ОУН, вбачаючи позитив у тому, що «він створював атмосферу напруженості й нестабільності, перешкоджаючи ворожій владі утвердитися на чужій території» (Посівнич М. Степан Бандера — життя присвячене свободі. Торонто-Львів, 2008). ОУН використовувала тактику революційного терору також як засіб ідеологічного впливу «на власний народ, змушуючи його мислити політично». Тобто усі українці мали «мислити» лише по-оунівськи, іншого не допускалося, а відхилення жорстоко каралося. З огляду на ці обставини, якось дивно виглядають спроби окремих істориків представити Степана Бандеру таким собі сучасним демократом, майже з ліберальним світоглядом.
Те, що члени ОУН були відданими патріотами України і були готовими пожертвувати своє життя заради самостійної і незалежної держави, є беззаперечним фактом. Питанням залишається тільки те, як оцінити діяльність політичної організації, що створює свій «революційний трибунал», який виносить вироки смерті звичайним громадянам? «Провина» цих людей полягала лише в тому, що їхні погляди на стратегію і тактику політичної діяльності відрізнялися від ОУН. Оминати подібні факти або ж продовжувати їх трактувати так, що порівняно з національною ідеєю людське життя нічого не варте, далі неприпустимо. Поставмо перед собою питання: а чи було великою цінністю для Степана Бандери його власне життя та життя інших людей? Частково відповідь на це запитання можна пошукати в його біографії.
Микола Посівнич, будучи палким прихильником провідника ОУН, наводить приклад гартування себе С.Бандерою для майбутньої боротьби. Дозволю собі розлогішу цитату із вже згаданої книжки: «Так, почувши розповідь про героїзм члена УВО Ольги Басараб, яка загинула під час тортур у польській тюрмі у Львові, 14-річний Степан Бандера почав проводити над собою такі самі тортури, які застосовувала польська поліція щодо Басараб. Свій вчинок він пояснював бажанням перевірити свою витривалість і силу волі та підготувати себе до майбутньої боротьби. Також в подальшому він себе підготовляв до майбутніх знущань та катувань. Так за спогадами Романа Руденського, який мешкав в гуртожитку в Дублянах разом із Степаном Бандерою під час навчання на агрономічному факультеті Львівської політехніки, тодішня поведінка співмешканця видавалася дуже дивною: «Пригадую собі, як він кілька разів у моїй присутності бичував свої плечі військовим ремінним поясом із залізною пряжкою, приговорюючи при тому сам до себе: «Якщо не поправишся, будеш знову битий, Степане! Ти собі занадто вже розібрав!» Немов сьогодні бачу того 22-річного юнака, який затискав до крови свої пальці, вклавши їх між двері й одвірки, або з допомогою гранчастого олівця, що його він всував межи пальці. Припікаючи свої руки до скла нафтової лямпи, Степан кричав до себе: «Признайся, Степане!» І тут же давав собі відповідь: «Ні, не признаюся!..»
Одного разу бачив я, як він зібрав розлиту на долівці зупу й примусив себе з’їсти її.
— «Їж, Степане, — заохочував він себе, — бо і таку юшку може ще доведеться тобі колись їсти».
Наведена цитата свідчить про те, що молоді хлопці з УВО не тільки готували себе для майбутньої революційної боротьби, але й зживалися з думкою, що їхнє життя порівняно з величністю ідеї, якій вони служать, нічого не варте. Тут стає зрозумілою позиція С.Бандери, заявлена на Львівському процесі 1936 р. На закид про те, що ОУН не рахується з людськими життями, він висловився так: «Коротко скажу: люди, які ввесь час у своїй праці є свідомі, що кожної хвилини самі можуть втратити життя, такі люди, як ніхто інший, вміють цінити життя. Вони знають його вартість. ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йде про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати». Отже С.Бандера ще в середині 30-х років був свідомий того, що його форма боротьби може коштувати українському народові мільйонів жертв. Коли є таке усвідомлення, то зникають бар’єри і перед винесенням смертних вироків, і перед практикуванням найбрутальніших методів боротьби з ворогом. Цю обставину також вартувало б пам’ятати сучасним історикам, які творять «канонічний» образ вождя і героя української нації.
Намагання деяких сучасних істориків представити С.Бандеру або як беззастережного колаборанта з нацистами, або ж як виключно борця з «двома тоталітаризмами» — також не цілком відповідають дійсності. Коли пишемо про початкову фазу Другої світової війни, не варто сором’язливо забувати, що на цій стадії ОУН розглядала нацистську Німеччину як свого основного союзника в боротьбі з СРСР та поляками. Підтвердженням цього є численні документи ОУН, де чітко зазначаються її зовнішньополітичні орієнтири. Прикладом може бути також лист голови українського уряду Ярослава Стецька до фашистського італійського лідера Муссоліні після проголошення Акту відновлення Української державності 30 червня 1941 р., де один із найближчих соратників С.Бандери зазначає, що «Українська Держава постала на терені, звільненому від московсько-жидівської окупації». Стецько також висловлював сподівання, що «в новому справедливому фашистському порядку, який має змінити Версальську систему, Україна займе належне їй місце». Провал планів ОУН, пов’язаний із проголошенням незалежної Української держави на окупованій німцями території, арешти провідних діячів ОУН і запроторення їх до концтаборів змусили провід Організації переосмислити тактику і стратегію своєї діяльності. Як слушно вважає польський історик Ґ.Мотика, відсутність незалежної України у планах Гітлера, «зіпхнула» ОУН до підпільної боротьби, а з часом і до протинімецької діяльності.
На жаль, майже зовсім недослідженою залишається роль членів ОУН в нацистських екстермінаційних акціях проти єврейського населення. Однак фактом залишається те, що ті колишні українські поліцаї, які у 1942 р. дезертирували з «шуцманшафтів» і поповнили лави воїнів УПА, брали участь у масових розстрілах євреїв. Безумовно, основна провина за політику геноциду єврейського народу лежить на німецькому нацистському режимові, але й нам не варто забувати про те, що часто українці також брали участь у цій ганебній справі.
Риторика ОУН 1939-1941 рр., з її взоруванням на доктрину італійського фашизму, не дає нам підстав заперечити її співпрацю з нацистською Німеччиною. Якщо навіть погодитися з логікою мислення адептів С.Бандери, що його ОУН тяжіла більше до італійського варіанту фашизму, ніж до німецького націонал-соціалізму, то виникає питання: а як виглядав ідеал тієї незалежної України в уявленнях провідника ОУН? Мала це бути українська фашистська держава? Тоді з яким устроєм, з якою соціально-економічною політикою, з яким ставленням до національних меншин? Подібні питання сьогодні можуть видаватися нам алогічними і дивними. Але чомусь такою дивною для нас не видається перенесення з кінця 1930-х — поч. 1940-х рр. гасел та ідеологічних принципів ОУН в наш час. Якщо під тиском історичних обставин ОУН змушена була демократизуватися і переглянути своє замилування «революційним терором» та тоталітаризмом, то це аж ніяк не означає, що ми тепер маємо беззастережно захоплюватися таким вчинком, не пам’ятаючи усієї її історії.
Степан Бандера є безумовно знаковою й символічною постаттю в українській історії ХХ ст. Для його прихильників він і надалі залишається безкомпромісним борцем за Самостійну Українську Державу. Проте спроби його забронзовування та безкритичної міфологізації в Західній Україні однозначно ведуть до розколу в українській історичній свідомості. Безпосередній і різкий перехід від «чорно-білого» С.Бандери до бронзового, без широкої внутрішньоукраїнської дискусії, є радше фальстартом української політики пам’яті, ніж її досягненням.
Василь Расевич
