В жовтні цього року Верховна Рада прийняла два законопроекти, які стосуються питання реінтеграції Донбасу.
Проект Закону про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях (реєстраційний № 7163 від 04.10.2017 р., далі – Закон про реінтеграцію) наразі прийнято у першому читанні. За останніми даними до нього ще будуть вноситись зміни. А от проект Закону про створення необхідних умов для мирного врегулювання ситуації в окремих районах Донецької та Луганської областей (реєстраційний № 7164 від 04.10.2017 р.) уже отримав регалії Закону (№ 2167-VIII від 06.10.2017 р.), і наразі очікує опублікування.
Ці документи закривають законодавчу прогалину, пов’язану зі статусом непідконтрольних територій Донбасу. Якщо Закон № 2167-VIII (який уже підписано Президентом) просто відтерміновує дію «особливого статусу» Донбасу на 1 рік, то Закон про реінтеграцію чітко проголошує Російську Федерацію учасником конфлікту.
Зокрема, у преамбулі майбутнього Закону вказано, що Росія:
- ініціювала, організовувала та підтримувала терористичну діяльність в Україні;
- здійснює збройну агресію проти України та тимчасову окупацію частин її території;
- застосовує власні регулярні з’єднання і підрозділи збройних сил та інших військових формувань, підпорядкованих і скеровуваних ними російських радників та інструкторів;
- використовує заслані, створені, керовані, контрольовані та підтримувані, у тому числі фінансово, озброєні банди та групи, іррегулярні сили та найманців;
- встановила власну окупаційну адміністрацію.
Відповідно, територія Донбасу, де «збройні сили Російської Федерації і окупаційна адміністрація Російської Федерації встановили та здійснюють окупаційну владу та загальний контроль Російської Федерації», згідно з цим законопроектом визнається тимчасово окупованими територіями (ст.1). А, отже, відповідно до ст.4 проекту, одним з завдань державної політики із забезпечення державного суверенітету України над тимчасово окупованими територіями в Донецькій та Луганській областях є звільнення цих територій та відновлення конституційного ладу на них.
У нас уже є «попередник» цього законопроекту – постанова Верховної Ради України від 17.03.2015 р. № 254-VIII «Про визнання окремих районів, міст, селищ і сіл Донецької та Луганської областей тимчасово окупованими територіями», — проте, скажемо відверто, серйозних правових наслідків вона так і не мала.
Але формулювання останніх законопроектів про реінтеграцію Донбасу нас цікавить не само по собі, а у зв’язку з офіційною точкою зору УПЦ Московського патріархату щодо українсько-російської війни. Ця церковна юрисдикція майже з самого початку зайняла дуже цікаву позицію: бути над сутичкою, очевидно підігруючи при цьому агресору. А для цього ввела в обіг поняття «міжусобної (братовбивчої) війни» (як варіація – «громадянська війна»). До певного часу це давало УПЦ МП купу моральних привілеїв – від незасудження агресора до негласного права на підтримку іншої сторони конфлікту. Але імплементація нового Закону примусить церковників зробити свідомий вибір: або погодитись зі статусом Донбасу як території, окупованої Росією, або фактично визнати себе колаборантами окупаційної влади – з усіма наслідками, що витікають.
Свого часу Митрополит Онуфрій, предстоятель УПЦ МП, на питання щодо агресії РФ в Криму, відповів, як він, мабуть, вважав верхом поміркованості: «Я не політик, я на це питання не можу вам відповісти». Закон про реінтеграцію Донбасу ставить усі політичні крапки над «і» і не допускає жодних двозначностей. А отже, якщо якась церковна інституція у той чи інший спосіб задіяна у співпраці з окупаційною владою, це фактично прирівнює її до такої влади. Відповідальність за колабораціонізм глобально буде оголошено після закінчення війни. Проте уже зараз як наслідок для УПЦ МП значно має ускладнитись, наприклад, можливість проникнення у бойові частини української армії з метою несення там капеланської служби.
В проекті Закону також вказано, що будь-який виданий у зв’язку з незаконною окупаційною діяльністю акт є недійсним і не створює правових наслідків. Це означає, що після відновлення на цих територіях дії української влади під сумнів будуть поставлені всі юридичні документи, на підставі яких УПЦ МП стала власницею будь-якого майна.
Наприклад, у 2015 році в Луганській єпархії було освячено новозбудований храм Іоана Предтечі в дачному кооперативі «Світанок» під Луганськом. Навряд чи оформлення правоустановчих документів на цю будівлю відбувалось за законами України.
Взагалі, Луганська та Алчевська єпархія УПЦ МП – безпрецедентний приклад безсоромної співпраці представників «української» Церкви з маріонетковою владою на території Луганської області України. Попри всі гнівні спростування з боку очільника єпархії митрополита Митрофана (Юрчука), є інформація, що він особисто та його підлеглі тісно співпрацюють з владою «ЛНР», а «комітет у справах релігій та духовності ЛНР», очолюваний Андрієм Ліцоєвим, безпосередньо керується секретарем єпархіального управління єромонахом Макарієм (Любавцевим).
Закон про реінтеграцію – також певний сигнал і Світовому Православ’ю, представники якого інколи вимушено йдуть у фарватері застарілої термінології, нав’язаної РПЦ, яка ментально ще не вилізла із середньовіччя. Так, свого часу Патріарх Варфоломій оприлюднив звернення до українських журналістів, де сказано буквально наступне: «Ми молимось за єдність українського народу. Ми молимось за мир в Україні. Ми маємо надію на те, що братовбивча війна припиниться». Формулювання дуже невдале і з історичної, і з поточної політичної точки зору. І, звичайно ж, свідки «громадянської війни в Україні» схопилися за цей оборот, святкуючи перемогу. Хоча тоді Патріарх Варфоломій апелював до історії Ярослава Мудрого, який «намагався запобігти усобиці між його п’ятьма синами, розділивши між ними свою імперію». Це дуже нетривіальний пасаж, особливо в контексті тренду «збирання земель руських». Якщо загальна імперія мотивує до війни — її краще розділити. До речі, саме тому розпався СРСР — до 1991 року стало зрозуміло, що міжетнічних кривавих конфліктів не уникнути, якщо не погодитися з цивілізованим демонтажем імперії.
Звичайно ж, історію з Ярославом в тому вигляді, в якому вона описана в Патріаршому посланні, було інтерпретовано по-різному. Одні в цьому побачили натяк на федералізацію Донбасу, інші, навпаки, натяк на те, що серед братів не повинно бути розбрату і суперечки про владу — кожен задовольняйся своїм уділом і шануй Київський престол як чільний.
Треба сказати, що у київського князя Ярослава вельми строката біографія. Ярослав знав толк в міжусобній боротьбі. Він не був тихим ботаніком, який проводив весь час за книгами. До 1036 року він підпорядкував собі всі руські князівства, крім Полоцького. Так що саме Ярослав — перший збирач земель руських, а не Іван Калита, князь Московський. Ярослав воював з імператором Константинопольським, призначив першого руського митрополита Іларіона і став «батьком» багатьох європейських королівських династій. Цікаво, що російська монархія імпортувала «свіжу кров», тоді як при Ярославі відбувався зворотній процес.
Чим же невдалий пасаж про Ярослава і давньоруську міжусобицю? Тим, що Україна вже давно не живе в парадигмі Давньої Русі домонгольського періоду. Для неї швидше актуальна алюзія на боротьбу з татарською навалою, ніж розмови про усобицю. Це цивілізаційна війна, а не боротьба за престол. І тому всі позитивні посили цієї історії, які, можливо, були вкладені в Патріаршому посланні, не були адекватно оцінені. Інше все — історичні умови, внутрішньодержавні відносини, зовнішні чинники … Закликає патріарх Варфоломій воюючих на Донбасі бойовиків визнати себе українцями і братами? Чи наявність у деяких з них українського громадянства автоматично робить їх українцями-братами? Ні, нажаль. Якби все було так просто. Вони якраз грають роль тих самих агентів впливу. Агенти впливу чужої країни — браття? Їх бажання розкришити свою країну на користь сусідньої — громадянська війна?
Якщо коротко, як показує практика, будь-які спроби провести паралелі між сучасною Україною і Київською Руссю приречені на війну інтерпретацій. А для однакових інтерпретацій поки немає жодних передумов. Так, усі сторони вважають себе скривдженими і вимагають сатисфакції. Хтось справедливо, хтось ні. Вселенський престол коливається між вимушеної місією миротворця і слідуванню принципу «двоє в бійку — третій не заважай». Але час, що йде як пісок, не тільки не лікує наші рани, а й посилює ентропію. І рано чи пізно доведеться приймати вольове рішення, що виходить за межі молитви про український народ.
Нажаль, в проекті Закону про реінтеграцію не оголошено про відповідальність за невизнання окупації Донбасу – як це було у випадку з невизнанням Голодомору геноцидом. Крім того, не виписано відповідальності за співпрацю з окупаційною владою або підтримку окупаційних військ. Хочеться сподіватись, що в остаточному варіанті законопроекту тема відповідальності прозвучить чітко. А уже вибір робити кожному свій.
