Ексочільник оборонного відомства Михайло Федоров, чия відставка із посади викликала хвилю масових акцій протесту, публічно відмовився від переходу в опозицію до Володимира Зеленського в умовах воєнного стану. Крім того, посадовець зазначив, що утримається від зустрічей із пікетувальниками, які виступають за його поновлення на посаді.
Про це він в інтерв’ю The New York Times, оприлюдненому в п’ятницю, 31 липня.
«Я не хочу, щоб ця ситуація штучно втягувала мене в політику», — зазначив Федоров.
Він додав, що не розглядає ситуацію «як політичну боротьбу» і водночас наголосив, що не повернеться в команду Зеленського — хіба що його поновлять на посаді міністра оборони.
Він також заявив, що прагне, щоб мітингарі на акціях зосереджувалися не на його посаді, а на стратегії ведення війни.
Як повідомлялося, напередодні у Києві відбувся протестний марш проти відставки Федорова.
Картонний Міша
Другий тиждень натовп рятує Мішу.
А Міша не прийде, бо він вас і не збирав.
Ви для нього не політичний народ і навіть не рух. Ви — випадковий масовий реквізит, який сам вирішив, що цифровий чиновник із хорошим піаром є опозиційним вождем. Картонну фігуру винесли на площу, домалювали їй мужність, принциповість і готовність до боротьби, а тепер ображаються, що картон не зійшов із постаменту.
Федоров уже все пояснив: він команда президента і не хоче, щоб його «штучно втягували в політику». Тобто мати державну владу, бюджетні програми, кадровий ресурс, персональний бренд, медійний культ і право перебудовувати життя мільйонів людей — це, виявляється, не політика. А вийти до громадян, які два тижні називають твоє ім’я, — політика, причому небажана.
І картон цей давно має вісім добре помітних згинів.
Перший — політична відповідальність без управлінського контролю. Федоров публічно був обличчям «Армії дронів», але, коли журналісти описали ймовірне завищення вартості закупівель Autel майже на 600 мільйонів гривень, пояснив, що півтора року особисто не моніторив закупівельну систему, бо Мінцифри формально не було закупівельником. Підозр особисто Федорову не висували, але управлінський парадокс залишився: політичні дивіденди — його, контроль цін і постачальників — начебто чужий.
Другий — піар попереду інституцій. Його модель держави майже завжди починається з яскравого бренду: «Дія», «Армія дронів», «Дія.City», цифрова демократія, держава у смартфоні. Але держава — це не презентація і не застосунок. Це процедури, відповідальність, аудит, право на оскарження і запобіжники від помилки. Коли оболонка стає швидшою за інституцію, громадянин отримує не модерну державу, а красивий інтерфейс до старої безвідповідальності.
Третій — цифрова зручність, що легко перетворюється на цифрову залежність. «Дія» може не зберігати окремої централізованої бази, але вона стала єдиним політичним символом доступу до документів, виплат, повідомлень, опитувань і державних послуг. Чим більше функцій зводять в один цифровий шлюз, тим ближче держава підходить до ситуації, коли зручність стає умовою легального існування, а технічне або адміністративне відключення — формою соціального покарання.
Четвертий — цифрова демократія, яка спотикається навіть на розважальному голосуванні. Публічні збої під час голосувань у «Дії» вже показували межі технологічного оптимізму. Якщо інфраструктура не завжди витримує масове голосування за пісню, то оголошувати її майбутньою платформою політичного волевиявлення щонайменше передчасно. Цифрова демократія без незалежного аудиту, паперового сліду і процедури перевірки — це не демократія, а довіра до чорної скриньки.
П’ятий — «Дія.City» як правовий острів для обраних. За опитуванням DOU 2024 року, 58% опитаних ІТ-фахівців виступали проти спецрежиму, а серед головних причин називали недовіру до держави та Мінцифри, ризики для ФОП-моделі й нерозуміння, чому резидентство в «Дія.City» пов’язали з критичністю та бронюванням. Це і є федоровська держава в мініатюрі: створити окремий клуб, дати йому пільги і доступ до бронювання, а потім назвати це реформою для всієї галузі.
Шостий — експериментальна держава без ясних меж відповідальності. IT Army стала ефективним мобілізаційним явищем воєнного часу, але одночасно створила складні питання щодо правового статусу добровольців, міжнародної участі, DDoS-операцій і державної відповідальності за напівформальні кіберструктури. CSIS прямо вказував на ці правові й безпекові ризики. Для Федорова це характерно: спочатку запуск, масштабування і міжнародний піар, а правові межі та відповідальність наздоганяють проєкт уже в русі.
Сьомий — партнерства швидші за перевірку репутаційних ризиків. Криптозбір Aid for Ukraine за участю FTX не став доведеним корупційним злочином, а конспірологічні заяви про «відмивання допомоги» не підтвердилися. Але сам вибір моделі показав типовий стиль: швидко під’єднати модного глобального технологічного партнера, а вже після його краху пояснювати суспільству, що державні гроші не постраждали. Це не доказ злочину. Це доказ управлінської любові до швидкості без достатнього запасу репутаційної безпеки.
Восьмий — технологічний менеджер, який уникає політичної ціни власних рішень. Федоров охоче персоніфікує успіх, коли йдеться про новий сервіс, дрони, застосунок, рейтинг або міжнародну презентацію. Але щойно продукт стає примусовим інструментом — військовим обліком, бронюванням, цифровою ідентифікацією, обмеженням доступу чи мобілізаційним контролем — з’являється бажання бути просто технічним адміністратором, якого не треба «втягувати в політику».
Той, хто створює цифровий рубильник, відповідає і за те, кого ним вимкнуть.
Тому не треба робити з відсутності Міші трагедію. Він не зрадив протестувальників, бо ніколи їх не очолював. Вони самі призначили його своїм кумиром — без згоди самого кумира.
І не варто дивуватися, що він не хоче ставати на чолі протесту саме тепер. Попереду можуть бути нові хвилі мобілізаційного примусу, нова бусифікація, нові автоматичні обмеження, нові реєстри і нові цифрові засоби пошуку людини. Політичну ненависть за це нестимуть міністр оборони, військове командування і ті, хто публічно персоніфікує систему.
А Міша не самогубець.
Куди приємніше залишатися молодим реформатором, якого «не допустили до великих змін», ніж стати посадовцем, який особисто відповідатиме за момент, коли цифрові сервіси остаточно перетворяться на цифрові наручники.
Тому розходьтеся. Або шукайте нового картонного рятівника. Або нарешті виходьте не «за Мішу», а проти реальних речей: узурпації влади, корупції, державної пропаганди, контрабанди, примусу, безкарності й руйнування інституцій.
