Розгромна для влади стаття Валерія Залужного про політичну мету війни, яку, як і український план миру, влада не спромоглася публічно сформулювати.
Жорсткий аналіз стану ЗСУ напередодні вторгнення, коли влада не чула власного військового керівництва, західних розвідок і скорочувала фінансування Армії.
З середини 2019 року РФ розпочала безпрецедентну підготовку до вторгнення в Україну, розгортаючи вздовж наших кордонів війська. ( тобто, відразу після зміни влади в Україні).
«Росія з 2019-го і наступні три роки військові витрати РФ лише зростали.
Водночас в Україні все відбувалося навпаки: у 2021 році армії виділили грошей навіть менше!!!, ніж в попередньому році».
Від себе нагадаю, що тоді під улюлюкання слуг «ЄС» безуспішно вимагала збільшити видатки на оборону в бюджетах -21, 22! Але ж хто ми такі, старі обличчя, які хотіли забрати гроші з доріг і кооперативу «Династія» на Армію…
Влада заявляла, що на сектор безпеки та оборони виділили понад 5% ВВП, але ж мова йшла не про ЗСУ, а про силовиків, СБУ, поліцію, прокуратуру. Фінансування розробки та закупівлі зброї і техніки не збільшували. ЗСУ були у стані стагнації: фінансів на розвиток та підвищення боєготовності не вистачало, була проблема відтоку кадрів і недоукомплектованості військових частин.
Бюджет на 2022 рік приймався парламентом вже в умовах ескалації ситуації та накопичення російських військ біля українських кордонів. Як наслідок – він зріс всього на 10% .
Майбутнє покаже, що стабільне недофінансування армії призвело до накопичення цілого ряду проблем.»
Після війни всі причетні до послаблення країни і Армії напередодні вторгнення, мають понести відповідальність.
РФ була дуже добре обізнана в наших проблемах і застосувала стратегію розгрому.
«Україна вистояла. Передусім завдяки героїзму українців, інноваціям і досягнутому за допомогою союзників паритету.
Саме безпрецедентний героїзм громадян України став запорукою перемоги і мав би бути результатом стійкої позиції на політичному фронті.» — пише Залужний.
Але зараз ворог перейшов до стратегії виснаження і ми щодня відчуваємо це на фронті і в тилу.
«Не дати противнику реалізувати свою стратегію для досягнення політичної мети є абсолютною перемогою. Перемогою, яка хоч і коштувала Україні життів найкращих її громадян і частини території, але зберегла державу та дала найголовніше – шанс на боротьбу і на мир на своїх умовах» — нагадує генерал і дипломат.
Але «економіка не забезпечує потреб фронту, суспільство орієнтоване на швидку перемогу вже у 2023 році й сповнене завищених очікувань і надій.
У той час коли ми готувалися до кави у Криму, завершення війни у 2023 році та спостерігали за намаганням захопити Бахмут, Росія переводила економіку на військові рейки, запускала пропаганду і змінювала законодавство, формувала стратегічні резерви та затягувала нас у війну, до якої, як і в 2022 році, ми не були готові. Війну на виснаження» — це максимально чесний аналіз того, куди завели країну безвідповідальні заяви влади.
В. Залужний без дипломатичних двозначностей пише про «групи російського впливу», які в 2023 р «розпочали дискредитаційну кампанію проти військового керівництва України». Що все в комплексі спровокувало нинішню війну на виснаження.
Цю статтю дійсно варто всім прочитати і переосмислити, дати політичну відповідь, як Україні вистояти у війні на виснаження,
«скільки коштуватиме збиття 9 000 повітряних цілей, які щомісяця отримує Україна», де взяти на це кошти. І ключове, разом сформувати політичну мету нашої визвольної війни.
Залужний формулює кілька ключових періодів війни, перший з них «з лютого 2015 року до лютого 2022 року. Етап уникнення та запобігання війни. Політичною метою цього періоду мали б бути: уникнення війни шляхом підготовки власних збройних сил, населення та економіки, вжиття зовнішньополітичних заходів для обмеження військових можливостей Росії».
Мистецтво політики і дипломатії — не допустити вторгнення, зробити для цього все можливе. Або готуватися дати бій, готувати і посилювати армію, не втрачати час. Це я вже від себе додам…
Ну, й феєричне закінчене статті. Як говорила Олена Теліга: «Держави стоять не на династії, а на внутрішній єдності і силі народу». Влада дійсно мала б зосередитися на відновленні Конституції, єдності суспільства, концентрації в органах влади всіх, здатних переграти жорстокого і страшного ворога, сформулювати наш план миру і працювати над ним з партнерами, на розбудові держави , а не кооперативу «Династія».
Щодо РФ, то в статті Валерія Федоровича, окрім фахового аналізу підготовки до нападу і мети — знищення української державності, для мене ключовим є нагадування: «Без суспільної підтримки неможливо успішно вести війну. Тоді чи не основною формою такої суспільної підтримки є ставлення суспільства, перш за все, до мобілізації».
Це сильний аргумент щодо колективної відповідальності Росії, бо росіяни підтримують цю війну, не протестують проти мобілізації, а отже мають всі понести відповідальність.
«Скільки б не намагалося військове командування сформувати військову стратегію на певний період, усе це не матиме жодного результату без політичної волі, яка якраз і формується через політичну мету.»
Стаття , яку варто почитати в ОП, ВР і КМ. Сісти разом і чітко обговорити політичну мету, стан держави і як нам зберегти нині українську державність та виграти мир.
.
Дипломатично-вибухова стаття Залужного — це інтелігентно оформлений, але дуже прямий акт звинувачення політиків.
Головнокомандувач пише:
«Ми ще не розуміли, чому кожного дня стає дедалі важче… Щось було не так».
І коли він дав команду підняти всі директиви, щоб знайти політичну мету війни, відповідь була шокуючою:
«На жаль…» Мова якраз про 2019-2921 роки.
Тобто «держава воювала без політичної мети», тому що політики роками боялися її сформулювати. Їм було зручніше продавати людям «каву в Криму» й обіцянки «швидкого миру», ніж чесно говорити про довгу війну і відповідальність.
У той час як Росія готувала стратегію виснаження, переводила промисловість на військові рейки, ми спостерігали за «майбутніми виборами» й малювали презентації про відбудову. Це і є політичний пацифізм — небезпечний, дорогий і безвідповідальний.
Залужний попереджає:
«У стратегії виснаження є свій вирішальний удар… Це громадянська війна».
І саме до цього нас підштовхує політичний клас, який рік за роком уникав рішень, брехав про терміни, ігнорував мобілізацію й допустив хаос на політичному фронті.
Головний висновок простий:
«військові зробили все, що могли. Політики — ні. І саме їхня бездіяльність підвела країну до межі виснаження.»
.
Прочитав статтю колишнього головкома ЗСУ генерала Валерія Залужного «Політика і війна. Реальність проти очікування». Стаття шикарна. У чому її суть?
Генерал Залужний наголошує, аби ефективно вести війну, політичне керівництво України мусить сформулювати політичну мету, якої воно хоче досягти. І досягати — спрямовуючи на це всі ресурси держави. Цю тезу Залужний дуже детально розжував, процитувавши відомих воєнних теоретиків, і навівши приклади з нашого недавнього майбутнього.
Генерал Залужний чітко вказав — у Росії з політичною метою все чудово. Мета Росії — знищення України як держави, аби отримати ворота у Європу. Стратегій досягнення будь-якої військової мети завжди є дві — розгром і виснаження. Москва приготувалася аби знищити Україну методом розгрому у лютому 2022 р. Проте обламала зуби об українську оборону.
Залужний не пише цього, але очевидно, обламала зуби Москва тому, що той таки Залужний обдурив політичне керівництво України і значно перевищив свої повноваження — коли скомандував низці бригад виступати на позиції для оборони перед самим вторгненням. Зробив це Залужний не маючи на руках наказу Верховного головнокомандувача, тобто Зеленського. Про це розповів генерал Наєв. Саме Залужному і його команді ми завдячуємо тим, що наша країна ще досі існує.
Не досягши мети у стратегії розгрому, Росія перейшла до стратегії виснаження України. І реалізує її досі. Для Путіна в діях нема заборонених прийомів. Він може зупинити війну на якийсь час. Може не зупиняти.
А у нас? А у нас з політичною метою проблеми. Бо ми не знаємо яка та мета за яку ми воюємо.
Перефразую своїми словами. По-факту, ми воюємо аби дотягти до дня коли у Росії повалиться економіка. Але. От розвалиться у них економіка, Росія піде на якійсь прийнятні умови миру (зберігши за собою суходольний коридор на Крим). Це буде фінал війни? Ні, це буде завершення чергової серії. Бо наші території залишаться під окупацією, Москва готуватиметься до нового удару, а українському населенню почнуть знову втюхувати кандидата, який обіцятиме «просто перестати стріляти».
Або. Вийде ЗСУ на кордони 1991 року — це завершить війну? Ні, бо Москва жадатиме реваншу і його початок — справа часу.
Я давно писав, політичне керівництво України мусить надати суспільству план — як воно збирається воювати? Скільки людей планує мобілізувати? Що робитиме, якщо зіпсуються стосунки із Заходом? Бачимо ми таке?
Ми бачимо інше. Ми бачимо огидно організовану мобілізацію (я це бачу як тво командира навчального взводу на БЗВП), ми бачимо кричущу недоукомплектованість ТЦК, бачимо існування 100500 можливостей ухилятися від мобілізації. Бачимо як керівництво України аж на четвертому році після повномасштабного вторгнення заговорило про «справедливе розподілення поповнення між бойовими бригадами» — раніше їм не до того було, певно.
Про корупцію в енергетиці та «двушки в Москву» я просто мовчу.
Все це наводить на прикрі висновки. Влада в Україні таки має політичну мету. І мета ця озвучується так: «Зберегтися за будь-яку ціну». Задля цього влада готова жертвувати навіть фігурами рівня Єрмака. Задля цього влада свідомо не наводить лад з мобілізацією — аби зберегти своє електоральне ядро, а в перегинах і бусифікаціях звинуватити самих службовців з ТЦК та командування ЗСУ.
Це все добре, але суспільство жадає іншої політичної мети — завершення війни на умовах прийнятних для України. Тобто НЕ шляхом капітуляції.
Країна потребує, аби влада сформулювала мету як притомно завершити війну. Про це написав Залужний.
А я додам. Колись влада України таку мету сформулює. І це може бути не зелена влада.
Печера Дракона
