ЕСЛИ ЧЕЛОВЕК — ИДИОТ, ТО ЭТО НАДОЛГО!
Лёлик
Нещодавно я в Тік-току натрапив на одного зеленого ідіота, який відбілював найвеличнішого політичного діяча сучасності.
Виявляється, то не преЗЕдент поганий, а… його оточення!
І далі цей зелений дурень каже:
«А у вас хіба немає проблем зі знайомими і родичами?
От у мене є!
Кинуть, розведуть, надурять.
Маю з ними проблеми.
Так само і у Зеленського!»
Тобто, в його черепній порожнині немає місця для простого запитання:
А ЧИ НЕ КРАЩЕ БУЛО Б ВЗАГАЛІ НЕ ПРИЗНАЧАТИ НА ДЕРЖАВНІ ПОСАДИ СВОЇХ ДРУЗІВ ЧИ РОДИЧІВ?
Тим більше, що саме це Зеленський обіцяв своїм виборцям у 2019 році.
Але то вже, вочевидь, вища математика.
І далі цей «незадоволений оточенням Зеленського» дурень запитує:
«От якби повернутись у 2019 рік, то як би ви проголосували тоді і зараз?»
І сам з гордістю відповідає:
«Я би знову і тоді і зараз проголосував би… за Зеленського!»
Аргументація класична: головне — аби не Порошенко.
Тобто, був я дурнем — дурнем і залишився.
Тому як казав Льолік, якщо людина — ідіот, то це надовго!
P.S. Тут мені пишуть, що скоро цього типа ми десь побачимо у владі.
І тут я згадав про вакансію посла у Великій Британії…
А ЩО ЯК ВІН ОГОЛОСИТЬ ЇМ ВІЙНУ ЗА ОБРАЗУ преЗЕдента?
Однією з найуспішніших спецоперацій кремля у гібридній війні з Україною була спецоперація по розділенню України на «западную» і «восточную». Байка, закинута в український простір у 90-х московськими політтехнологами та фсб-шниками: ніби існує дві різних України — міт про «розкол» України — з двома різними мовами, історіями, цінностями та розумінням майбутнього.
Цей наратив і досі, на жаль, існує в українському суспільстві, травмованому російською пропаґандаю і штампами, які неслися роками з телебачення, кіно, соцмереж тощо. І досі — марґінальна, неосвічена частина суспільства, що живе базовими інстинктами та матеріальними цінностями, не розуміє, наскільки небезпечним є цей наратив про «західну» і «східну» Україну, і як він досі працює на москву і за методичками фсб.
А в купі з тим, що культура кенселингу та інститут репутації в Україні досі не запрацювали, деякі марґінальні істоти і досі мають сотні тисяч підписників, рекламу в «одну сторіз за тисячу євро», медійність, публічність, а подекуди — навіть нагороди від офісу президента.
І ось такі особи прямо сьогодні дозволяють собі транслювати не просто московські наративи за методичками фсб, вони відверто висловлюють свою ненависть до українців, до української мови і до права українців чути в Україні українську мову. Більше того — дозволяють собі публічно знущатися, ображати, паплюжити, зневажати та обзивати українців.
Саме це зробила (вчергове!) блогерка Анна Алхім. Я вже писала писала про неї, коли після її сторіз прилетіло в лікарню у Дніпрі.
А також нагадаю, що ця блогерка прямо напередодні великої війни (за декілька років і місяців):
— називала путіна красавчіком і найвидатнішим політиком у світі;
— тусувалася з російськими шалавами, рестораторами, пропаґандистами та іншою московською шоблою;
— давала різні інтервʼю різним російським помийкам;
— виступала проти закриття українських кордонів росіянам (коли на кордонах стояла вже 100-тисячна орда);
— розказувала, які класні на росії люди, «нє то, что у нас»;
— росповсюджувала російську мову та наративи про «братскіє народи», «русскоговорящіх» та їх «ущємлєніє» в Україні.
І от тепер ця тп робить сторіз про українців, які проживають у західних областях України, називаючи їх «заводом дєбілов», які вимагають від неї спілкуватися з ними українською мовою.
До речі, на початку повномасштабного вторгнення, ця мразота виїхала з Київської області саме на захід України, саме там її прийняли і надали прихисток. Вона навіть українською тоді заговорила на якийсь час.
Але тепер для таких як вона, війна — десь дуже далеко. Тож, можна знову розносити російську, московські наративи та паплюжити українців, які просто не хочуть більше чути (і мають право!) мови окупанта в своїй країні.
Доки ми не закеселимо цих мразот, доки вони не понесуть відповідальності за законом, у нас будуть зʼявлятися та прекрасно себе почувати різні колаборанти, прихильники русского міра та його ждуни.
Бо саме такі, як ця Алхім, у разі успішного бліцкригу, зустрічали б росіян із квітами та своїми улюбленими російськими піснями, від яких вони і досі не можуть відмовитись, сплачуючи росіянам на стрімінгових платформах.
Саме такі, як ця потвора, не вчаться нічому, навіть коли над головою летять російські ракети. Бо зовсім не ракети вирішують — а цінності та критичне мислення, чого у таких істот — ніколи не було, немає, і ніколи вже не зʼявиться.
