Всі ми кажемо, пишемо — що росія вкрала в нас вже півроку нашого життя. Напевно, вкраде більше, бо попереду ще багато «сюрпризів».
.
Але чи хотів би хтось притомний, хто розуміє, що коїться — тепер жити в Росії? В цій клітці, що зачиняється? І хто тоді переміг — ми, чи вони? Ось зараз, ще до закінчення війни?
Вони вже:
— спалюють газ, який не можуть чи не хочуть продавати (бо це для шантажу європейців, а не можливість обігріти власне населення, наприклад). Вони можуть спалити своїм непотрібним, непроданим газом всю Сибір — і на її порятунок ніхто не приїде. Бо це дорого, та й не важливо. Бо так звикла діяти російська влада. Чи добре жити в країні, де твоє життя, твоє місто, твоє довкілля не є цінністю для твоєї держави?
— займаються технічним канібалізмом — розбирають на запчастини те, з чого можна відремонтувати хоч щось, щоб воно їздило, літало, працювало. Без європейських комплектуючих у них не буде нових літаків, нових автівок, нової зброї. Вони перейдуть з товарів європейських виробників на товари гіршої якості не дуже розвинених країн, або Китаю — але це ще більша від нього залежність.
— вони або встигли побігти з країни, або намагаються виїхати, або мріють це зробити. Залишаться ті, які вірять своєму телебаченню та не є розумними, розвиненими, далекоглядними. Кількість не матиме своєю часткою якість. І ось це — їх майбутнє.
— їх не будуть будувати, розвивати, вкладати в них кошти та інвестиції. Вони вже соромляться свого паспорту та шукають номери на автівки без триколору. Бо де б вони не були — вони заплямовані війною. Заплямовані Бучею, Миколаєвом, Харковом… Заплямовані гвалтуваннями, катуваннями, тероризмом. За ними тягнеться шлейф вбивств, шантажу, невиконання домовленостей. Вони ненадійні вже тому, що росіяни.
— світ обов’язково зміниться внаслідок цієї війни. Росія стане наступним Іраном чи Венесуелою, без розвитку та сенсу існування; Білорусь, може, знайде свою загублену національну ідентичність. А якщо ні — то буде сусідкою найкращої в Європі армії, яку чіпати не можна. Китайці ніколи не виїдуть з Сибіру. Україна на жодному Дні Перемоги не забуде подякувати нашим союзникам — бо це не росія, яка «забула» про внески інших народів та держав, зробивши себе єдиним «переможцем».
І тепер, коли Росія вкрала в нас півроку життя, і вкраде, нажаль, більше — розуміємо, що в себе самої вона вкрала ВСЕ. Вона залишила себе без майбутнього. Без репутації. Без перспектив.
А він — подохне. Награвшись за життя у забавки, пробуючи реалізувати бажання зібрати чужі землі, але без успіху. Натомість залишивши після себе дуже слабку державу, без армії (бо що то за армія без стратегії, мотивації та зі старою іржавою технікою?) Залишивши своїм нащадкам неймовірно сильну, агресивно-войовничу, впевнену у собі українську націю на кордонах.
Ми свої півроку і навіть більше наздоженемо. А вони — вже, мабуть, ніколи.
P.S. Вічна пам’ять загиблим українцям.
