Останнім часом з’явилися «прогнози» та заголовки щодо затяжної війни в Україні. Зважаючи ще на моє місцезнаходження (Харків), де видно, чутно та лячно — можна було би взагалі опустити руки від зневіри. Тим не менш мені чомусь здається, що такі заголовки повинні лякати російське керівництво, їх військовослужбовців, їх призовників, їх бізнес, а не нас.
Що таке «затяжна війна» (в моєму розумінні) для нас, для росіян та для світу:
1. Невідворотній процес вичавлювання громадян РФ з європейського простору. Так, як це роблять країни Балтії та інші. Одні почали, інші ще прийдуть до цього. Мабуть, Германія буде останньою — як споріднена душа росіян ще з часів Другої світової. Але якщо війна не закінчиться в цьому році, то і причин повертати російське і росіян в цивілізацію теж не буде. Бо не зникне від них загроза.
2. Крим та Донбас ще якийсь час «насолодяться» російською окупацією, так сказати, досмажаться до готовності, щоб на момент визволення або зрозуміти, або змовчати та прийняти невідворотнє мовчки та з внутрішнім полегшенням. Як відомо, на Донбасі йде примусова мобілізація, де чоловіків хапають просто на вулицях. Як чекати Росію — то вони росіяни. А як воювати — то одразу згадують про своє українське громадянство, особливо їх жінки (маємо те, що маємо).
А в Криму попри заспокійливі заяви Москви та Аксьонова — спокійно вже не буде апріорі. Після вибуху аеродрому тим, хто отримав вибиті вікна в будинках, запропонували по 10 тисяч рублів на людину. Але люди вже все роблять за свій рахунок, бо «в этттай стране все как всегда». Про компенсацію за пошкоджену автівку мойжна взагалі не мріяти. Вкупі з втраченими прибутками в результаті зірваного сезону, парканами на колись вільних пляжах, віджимом бізнесу та нерухомості — Крим смажиться повільно, але туди, куди потрібно Україні.
3. Україна стає взірцем військової майстерності. Це немовби шалено дієва реклама будь чого, що може знадобитися на війні, а західний ринок — це ринок капіталістичний. Де є ставки, гроші та конкуренція.
А в Росії вже не з’являться сучасні, професійні, вмотивовані військовослужбовці. Вже немає де таких брати. В Росії не з’явиться нове надсучасне озброєння. Кількість літаків та танків не відновиться. Новий флагман «Москва» вже не побудується — ця країна йде на спад.
Натомість в Україні все навпаки. З’явиться й перше, й друге, й третє. Немає причин, чому б це було не так.
4. Жертви будуть, але ми вже все всім довели. І щодо величі своєї нації, і щодо незламності, і щодо стійкості. Руйнування будуть. Але там де є можливість, поступово все відновлюється — натомість деякі міста РОсії й бомбардувати не треба, вони й так виглядали як під час війни.
У нас є деяка втома — це так. Але вона виглядає фальшиво щодо тих, хто й не вмів почути, побачити, пережити та переболіти війною ще з 2014-го. Не працювали — та ще й втомились… В той час як є чоловіки, які попри втому вже вісім років у війні, бо відступати нікуди. Жінки, які виконують і свої, і навіть чоловічі обов’язки. Діти, які влаштовують блокпости та шукають «диверсантів». Які збирають гроші на ЗСУ. Волонтери, які іноді забувають, коли жили нормально — бо нормальним стало ось таке життя. І навряд чи ниють.
Тут скоріше йде викарбовування, наче скрізь камні росте сильне дерево, визрівання, посилення войовіничих якостей. Ось такі на своїх плечах відновлювали той гидкий радянський союз — будували, створювали, готували, лікували…
І всі вони такі — НАШІ.
В Росії таких немає. Як не було тоді (бо Москва не була захоплена фашистами) — так немає й зараз. Це саме українці ставали сильнішими, виживали у війнах та відроджувались. Історія дає нам біду — але ми здатні з неї витягнути навіть бонуси. Отримати нові якості.
І чим довше ми будемо воювати — тим сильнішою стане частина нашого суспільства. Їй ще бути новим лідером в цій частині Європи, то ж справ попереду багато. Бази для відродження чи утримання сили Росією якось не вбачається.
***
Це взагалі якщо вірити, що війна буде довгою.
Я в це не вірю. Або не хочу вірити. Бо життя в прифронтовому місті змушує ставати іншими. Суворішими до себе, вибагливішими до своїх планів та можливостей, чи щось таке. Ми чомусь не мріємо про те, щоб втекти з країни — ми повертаємось попри все додому. На кордон. Бо як книги, відчуваємо лише свою, споріднену з нами полицю.
Харківщина, 14 серпня
