Більшість буде жадати твоєї крові

Все життя моя — в чомусь мистецтво. У прямому і переносному сенсі. Творчість.

Вірші, там, музика, і навіть то, то що я «по роботі» робив. Інакше нудно жити було.

І коли я на війну прийшов, десь то в той час, коли ти розповідав про «відсунення кордонів» — я зберіг прихильність до мистецтва. Інакше нудно було. І війна моя була в чомусь — творчістю. Ну, не дадуть збрехати мені ті, хто робив зі мною цю роботу.

Тобто. Наше мистецтво, всіх тих, хто воював — було направлено на творче зменшення кількості виродків, що прийшли на нашу землю зі зброєю. З різним ступенем ефективності, звичайно. Але за результат і загальний рахунок — не соромно.

Тобто. У принципі, те, чим ми займалися — в звичайному житті потрапляє під кримінальну статтю 115 «вбивство двох або більше осіб» (в складі організованої групи). Але насправді все навпаки. Все в рамках Закону і під покровом Конституції. В рамках обов’язку захисту України. Згідно бойовим розпорядженням або усним наказам.

Тому, що війна. І всі ми — молодці в своєї творчості. Тому, що мінусувати ворога в процесі захисту країни від конкретного ворога – це добре.

А тепер уяви, якщо, наприклад, ще до війни — я так само творчо організував, скажімо, пограбування банку. Красиво так. На рівні мистецтва. І в процесі застрелив двох охоронців.

Що зі мною має бути? Я ж правильно воював потім?

А ніяк. Майже. Пару років, за заслуги, від довічного може відмінусують. Ну, в кращому випадку — пятнашку замість нього дадуть.

Цілком справедливо. Війна не є індульгенцією. Ну, може шкода мене буде комусь — саме за цю саму війну. Але закон є закон. Правда? Так повинно бути.

А якщо я зроблю що-небудь після війни, так моя підготовка і бойовий досвід будуть обтяжливими обставинами. Пам’ятаєш невинного Антоненко, правда? І свій брифінг із значним собою і особистим контролем?

Так ось. Мені складно пояснювати відкосившему (що теж злочин). Але уяви, що твоє «президенство» — це теж війна. І будь-який твій злочин «до» — ніяк не відміняється тим, що «після». Навіть, якщо мільярд з хвостиком в національній валюті — не дуже значна сума, на тлі того, що вкрав той, хто підняв твою дупу на трон.

Коли слідчі будуть розбирати документи «великого будівництва» і ділитися цим на брифінгах — Віктор Федорович в Ростові буде плакати від заздрощів. Хоча ні. Ви ж все так недолуго робите, що все лежить на поверхні, і робота у слідчих буде — чиста лафа. Навіть «легітимний» був розумніший.

Правда, треба сказати, що до твого, цілком ймовірного терміну за державну зраду — це нічого не додасть. Як і всі твої інші злочини, що в сумі потягнуть років на триста. І якщо адміністрація колонії теж буде не чужа мистецтву і гумору — років сорок ти щодня у камері слухатимеш Вагнера.

І жаліти, що не зробив нічого, що відмінусовало б пару років від довічного.

Наприклад, пішов би хоч по одній з чотирьох повісток. Хоч на самий тиловий склад Зони. Навіть там би тебе навчили носити форму і бронежилет. Щоб ти не був схожий на клоуна в бронежилеті.

Але — ні. Інстинкти маленького закомплексованого жлоба, який ввібрав останні гнилі соки СРСР, не вчать віддавати. Тільки жерти все, що влізе в горло, і тягнути в нору все, що погано закріплено.

Зазвичай такі не виживають при природному відборі. З зжирають сміливіші, більш потужні, розумні і агресивні. Хижаки. Але у нас же ж — унікальний експеримент? По приколу?

І тебе занесло на вершину харчового ланцюжка. І інстинкти, і природна боязкість панічно змушують захищатися. Ось ці всі на сто відсотків свої контрольні, силові та судові органи — той самий унікальний експеримент.

При якому звичайний, всеїдний не сильно розумний мізерабль — може все. І отримавши ілюзію всесильності — бадьоро будує диктатурку мізерабля. Яка має всі шанси стати справжньою диктатурою. Треба тільки до кінця згвалтувати Закон, Конституцію і здоровий глузд. І все це породжує солодке почуття безкарності — і нові злочини. І навіть твої ляльководи розуміють, що сильно лоханулися.

Ось тільки ти потихеньку входиш в зону дії зростаючого букета кримінальних статей. Узурпація влади — така небезпечна річ.

З початку, тобі здавалося, що більшість тебе любить — тому проковтнуть все. Тепер тобі здається, що більшість тебе терпить, і це буде тривати нескінченно.

Ти помиляєшся. Улюблена тобою ілюзорна більшість не любить, коли один з них зжер більше ніж вони. І з радістю кидаються топтати того, хто впав. І терпіти не любить. Це складно і утомливо.

Тому, коли тебе будуть справедливо судити (чого цілком достатньо для нас) — більшість буде жадати твоєї крові. Ти ж сам привчив їх до шоу?

А ми, поки, просто чекаємо. Не тому, що погоджуємося терпіти. Тому, що ти — хороша субстанція для вироблення імунітету від власної дурості, ліні і необачних рішень. Слабкий штам страшної хвороби. Якою ми, сподіваюся, хворіємо в останній раз.

P.S. Інформаційні спонсори допису ст. 109, 110, 110-2, 111, 114-1, 135, 146, 159-1, 170, 171, 185, 209, 210, 211, 212, 238, 328, 336-1, 340, 343, 344, 351, 351-2, 356, 364, 367, 368-5, 369-2, 371, 372, 383, 396 ККУ.

Вибачте, кого забув.