А давайте поговоримо про «бєднєнько но чістєнько».
Побувавши на своєму віку у різних станах, від бідненьких до багатеньких, і все життя спостерігаючи за різними людьми, я можу твердо сказати одне.
Після «бєднєнько» не буває «но». Ніякого «чістєнько», ніякого «чесно», ніякого «у бєдних своя гордость.» Бідність – це бідність. Все, без світлих і позитивних сторін.
Кожен, хто романтизує недоїдання, аварійне житло, відсутність базових зручностей та фінансової подушки, — бреше в очі. Бреше собі, бреше людям, і переважно людям, а не собі, бо не треба бути великим Цицероном, щоб зрозуміти, що ти сидиш у гімні, але треба бути великим гімнюком, щоб затягувати людей у свою калюжу, нахвалюючи її так, ніби це шоколад.
Не буває благородної бідності.
Щоразу, коли вам намагаються продати злидні у позитивному ключі, бийте на голос і тікайте.
Голодний студент – нещасний студент. Немає нічого хорошого у тому, що у тебе одні джинси і кросівки всю зиму, і ти спиш на парах, бо ночами підробляєш у кол-центрі.
Там де нічого їсти, не «лунає життєрадісний сміх», а родина із запалими від голоду очима не збирається вечорами біля однісінької свічки, щоб пограти у монополію. Все інше – то від лукавого, то вже кіно, а не життя.
Це совок міг обібрати власне населення до нитки, і потім вливати їм у вуха про переваги духовного над матеріальним, і що «скромнєє надо бить».
Потрапивши у ситуацію, коли нічого поставити на стіл, ми з усіх сил вигрібаємо з цього кошмару. І тут уже не до скромності, ми рекордними темпами вчимося продавати себе, свої руки, свої мозги, свої ідеї, свій час.
Безумовно шкодуючи і співчуваючи своїм батькам, які не отримали спадку від розкулаченої баби з дідом, і все життя відпрацювали за копійки у тюремній тоталітарній країні, не заробивши достойної пенсії.
Все нами зароблене і побудоване насправді дуже крихке. Фактично, це все здобуток одного покоління, і ми все життя розриваємося, намагаючись одночасно підтримати батьків і заробити на дітей, на їхню освіту, на їхні стартові можливості, щоб їм було трошки легше, щоб вони мали мінімальну платформу, на яку можна обпертися.
Нас можна зруйнувати одним пальцем. Раз – у твій дім приходить руський мір, і у тебе вже нема дому. Два – у тебе локдаун і Вова, і ти банкрот, у тебе вже немає бізнесу. Три – у тебе хвороба, просто хвороба, щось таке, що вибиває тебе з робочого процесу на пару місяців, і ти вже їси або картоплю з капустою, або капусту з картоплею.
Нічого у цьому нема хорошого. Цього можна боятися, від цього можна тікати з усіх сил, працюючи без вихідних і відпусток, не виходячи з робочих проблем навіть уві сні.
Це можна і треба ненавидіти. Але у жодному разі не вихваляти. І тим більше не косплеїти бідність, коли насправді ти доларовий мільйонер і – так уже сталося – президент цілої України.
Вся лента в натюрморте «Вова и родители». Холст, масло, майонез. Не иначе снова происки Подоляка с Мендель под брауни?! К бабке не ходить. Попытка отвлечь наше внимание информационным раздражителем.
Ок… Давайте пораздражаемся. Знаете друзья… Наверное неправильно будет обсуждать цепь на шее отца и жаренные куриные бёдра на столе. Это вполне нормально. Я серьезно. Может эту цепочку Вова подарил папе с первого гонорара и она дорога как память. А вот то, что на столе, это самые любимые блюда, которые готовит мама.
Проблема в другом… Почему родители долларового миллионера Володи Зеленского до сих пор живут фактически в совке? Обратите внимание на антураж кухни. Мебель, дешевый уголок и немножко кафеля на стене. Именно о долларовом миллионере Володи мы говорим. (элитная недвижимость в Украине и Европе), а не о президенте Украины. Тот конечно да, беспокоится о всех сразу и о каждом по отдельности. А вот миллионер Вова судя по всему «жлоб обыкновенный».
