Сьогоднішнім ранком росія вчинила черговий воєнний злочин, провівши напевно наймасованіше бомбардування України за весь час війни. Відверто терористичне. По найбільших містах України було випущено десятки ракет та безпілотників. Станом на середину дня встановлено загибель 20 людей і 116 поранених. Представники Збройних сил України кажуть, що такої кількості ворожих цілей на моніторах вони ще не бачили.
Марно розбиратися, що це – помста цивільним за останні воєнні успіхи ЗСУ, чи просто черговий виток терору з боку росіян. Це війна, яку ведуть проти нас воєнні злочинці, і цим все сказано. Страшне передноворічне нагадування про сувору дійсність. Про яку, судячи з останніх обговорень в мережах, дехто з українців почав забувати.
Причому не лише обговорень щодо скандального законопроекту про мобілізацію. Є й інша тема для дискусій, яку настирливо закидають в інформаційний простір російські загарбники – можливість переговорів та територіальних поступок заради припинення війни, і, як наслідок, тієї самої мобілізації.
В авангарді цієї інформаційної атаки впевнено крокує колишній радник всєя офісу президента Олексій Арестович.
Нещодавно в інтерв’ю росіянці Юлії Латиніній він договорився до того, що Україна начебто має запропонувати путіну мир та разом подати якийсь позов до Заходу. Арестович тепер вважає, що українці та росіяни — це «мавпенятки», які один одного б’ють ножами на радість «вашингтонського та брюссельського обкомів». Коли Арестович розродився цим пасажем, випала в осад навіть такий досвідчений боєць інформаційного фронту, як Латиніна. В очах якої було німе питання «а що, так можна було?».
Звісно, Арестович негайно отримав свою порцію хейту у соціальних мережах від адекватних громадян України. Але хейту суто персонального, зумовленого загальним ставленням до цього персонажа. Можна бути впевненими, що є й ті, кому це марення лягає бальзамом на душу.
Втім, чомусь ніхто не задається іншим питанням.
З самим Арестовичем все зрозуміло. Як би це банально не звучало, консерва вскрилася остаточно. І якщо раніше ще було модно підозрювати Арестовича у створенні політичного проекту-спойлера, покликаного підібрати електорат покійної «ОПЗЖ», то тепер це просто відверта робота на ворога. Яка цілком вартує такого ж розслідування за державну зраду, як у випадку екс-посадовця СБУ Олега Кулініча.
Однак, за дивним збігом обставин, цього розслідування досі немає. Арестович спокійно живе десь на Заході, ніхто його не розшукує, він продовжує нести російську пропаганду в маси і не має жодних проблем. А чому?
Чи не тому, що таке розслідування може поставити питання іншого гатунку? Наприклад, якщо вже по-чесному вести слідство, то починати треба від контактів Арестовича з ідеологом російського фашизму Олександром Дугіним, з яким він та Дмитро Корчинський давали спільні прес-конференції ще на початку 2000-х.
Яким чином людина з таким бекграундом, і тепер очевидно російським завданням, опинилася поряд із тристоронньою контактною групою? І, найголовніше, яким чином він був допущений до перших осіб та формування інформаційної політики держави у часи великої війни?
Арестович був не просто «говорящою головою» ОП (хоча, схоже, насправді – путіна або патрушева), а мав безпосередній вплив на розробку антикризових меседжів, які виходили від влади, починаючи з перших днів війни. Було б непогано задатися питанням: оці всі історії про «два-три тижні», «ракети закінчилися» – чи не було це черговою спецоперацією росіян?
Спецоперацією «в довгу», з метою ввести в оману українське суспільство. Можливо, це була не «психотерапія», як це пояснювалося більш мислячій аудиторії, а «гіпноз» з метою викликати тяжкі розлади у суспільній свідомості. Які, як наслідок, мали привести до зневіри, злому опору окупантам та масової відмови громадян захищати власну країну.
Зважаючи на весь розвиток ситуації в цілому і з Арестовичем зокрема, схоже, так воно і було. Якби з першого дня війни комунікація із суспільством була відвертою та чесною, можливо, зараз би не мали тих суспільних проблем, які вже стукають у двері.
Виходячи з цього, слідство мало б поставити і питання про те, як Арестович взагалі з’явився у державному апараті? Хто його привів, дав йому доступи (до речі, ми досі не знаємо, до якої інформації мав доступ і на якій підставі екс-радник ОП)? Чому Арестовича окремо виводили в якості радника всього офісу президента, а не конкретного функціонера? Чи не було це розмиванням відповідальності на майбутнє?
Всі ці питання потребують відповідей. З боку правоохоронних органів, звісно. І є таке враження, що ці відповіді нікому не сподобаються.
