Поспілкувався з хлопцями, що перебувають безпосередньо на фронті. Розповіли вельми цікаві штуки.
Коли наші громадяни починають бухтіти, мовляв наш наступ триває повільно, вони просто не розуміють що саме штурмують зараз бригади ЗСУ. А звучало це приблизно так. «Окупанти часу не марнували. У них там зараз все залите бетоном. Траншеї в бетоні. Бетонні перекриття згори. Бетонні ДОТи. Бетонні командні пункти. Позиції арти з повним захистом. Вузькі траншеї, де розміщуватися важко, а помічати їх з неба – ще важче. І отаке – на велику глибину. Мін там просто безліч».
Іншими словами, коли наші співгромадяни ниють, чому, мовляв, ЗСУ ніяк не прорвуть російську оборону – ЗСУ штурмують повноцінну «Лінію Маннергейма». З усіма похідними. З тою різницею, що ЗСУ не можуть собі дозволити штурмувати «Лінії Маннергейма» так як це робила Червона армія у 1940 році, тобто завалювати трупами. Командування ЗСУ вирішує надскладну задачу. Поправка – вирішує воно її практично без авіаційної підтримки. Бо наш преЗЕдент, який «по всьому світу вибиває зброю» — добикувався. Літаки нам дадуть невідомо коли. Таке буває, коли тобі допомагають, а ти замість подяки та ввічливих прохань починаєш заявляти: «Ти чого, зараза, мені те і те не даєш?!»
ЗСУ не можуть зупинятися. Бо якщо ми зупинимося, Москва використає свій час аби мобілізувати ще більше живої сили і аби ще дужче залитися бетоном. Звісно, Арестовичі, Буданови та Подоляки нам обіцяли не це. Та для тих, хто слухає Залужного і його оточення (на кшталт радника главкома, генерала Назарова) це не відкриття. Військові ще зимою казали – воювати будемо і на Новий рік, і в наступному році. Чому?
А тому, що Москва, як бачимо, за півроку створила на фронті свою «Лінію Маннергейма». Нам доводиться таранити довготривалу оборону ворога, забезпечену за всіма правилами воєнної інженерії. А в той самий час у нас, своїх «Ліній Маннергейма» не було. І нема. Російські воєнкори пишуть інколи про «Лінію Зеленського» в районі Соледару та Бахмуту. Я був у тих місцях, і як живий свідок заявляю – вся наша оборона там спиралася на земляні споруди. Довготривалих укріплень, я принаймні, там не бачив. Я бачив тільки земляні укріплення – траншеї, землянки, ДзОТи.
А що було на 24 лютого? Були у нас тоді на кордоні довготривалі оборонні укріплення? Їх бодай будували? Ми створювали оборонні позиції? Ми обладнували бетонні командно-спостережні пункти? Ми ставили біля доріг і переправ ДОТи? Ми тримали на цих укріпленнях бодай мінімальну кількість військ? Ні, ні і ні. Ми нічого цього не робили. Ми мали безліч часу на оборону, але ми до обороні не готувалися. І тому наш кордон біля Києва ворог проїхав не помітивши, і зупиняти його довелося в міській забудові Бородянки, Бучі та Ірпеня, повній мирних мешканців. Тому від кордону до Харкова окупанти доїхали за кілька годин, а назад їх довелося відкидати п’ять місяців. І навпаки. Біля Авдієвки, де укріпленні лінії оборони існували, ворог їх взяти не може досі.
До речі. Як будувати подібні захисні споруди, офіцерів навчають у військових училищах. В академії Генштабу – й поготів. Скажете, ворог знав би де наші укріплення? Ворог і біля Херсону знав де наші украплення – йому це сильно допомогло? Ви між бетоном і деревиною засипаною землею, різницю розумієте?
Росіяни оборону залили в бетон протягом півроку. Робили вони це тому, що зайшли вони на ці наші території, не зустрівши протидії. Бо у нас навіть за КІЛЬКА днів до вторгнення влада просторікувала про «травневі шашлики» і «якщо збільшити ЗСУ не можна буде будувати дороги».
До речі про дороги. Ще торік я писав, що дороги – слабке місце нашої оборони. У нас дофіга сполучень зав’язані на ґрунтовки, а вони стають непрохідні після перших же дощів. Асфальт за рік катання військової техніки вже перетворений на труху. А фронт потребує повноцінних доріг – навіть там де їх не було раніше. Питання – скільки доріг було відновлено і збудовано з нуля в зоні бойових дій протягом останніх півроку? Далі зрозуміло?
