Зміни в світі після цієї війни будуть разючі. Про міжнародні я напишу окремо — там є дуже цікаві тенденції. Як і про нове місце України в міжнародному розподілі функцій. І про те, що відновлення української інфраструктури та будівництво нової економіки стане одним із драйверів світової.
Але сьогодні хотів би звернути увагу на інше. Головним питанням, яке розділяло донедавна країну, було, фактично, ставлення до Росії, адіннародівського та совкового наративів як його модифікацій. Сьогодні такого питання, де-факто, немає. Путін вилікував українців від тяжкої хронічної хвороби малоросійства. Вкупі з куражем, відчуттям вінерства та єднання з цивілізованим світом це створює абсолютно нову політичну реальність. Водорозділ далі буде між правими й лівими, риночниками та «соціальниками», але з ментальною залежністю від «рускава міра», здається, покінчено назавжди — не залежно від мови особистого спілкування в різних регіонах (хоча й тут помітні приємні зсуви).
Ми стали нормальною європейською країною. Залишилося лише добити гадину
Karl Volokh
Перед передислокацією на Слобожанський напрямок заїхав додому і якийсь час стояв, тупо дивлячись на поличку зі взуттям.
Порожня квартира. Книги. Фотографії. Дитячі іграшки в пилюці. І елегантні шмотки з минулого життя. Костюми, краватки, туфлі, запонки.
Я не відчував абсолютно нічого. Наче це речі якоїсь іншої людини. Просто порожнеча.
Я радію, коли берці просохли за ніч. Я підйобую всіх навколо, що справжні стратеги підписали контракт ще у грудні і отримали від ЗСУ нормальну форму. Я віддав комусь свій ніж, а мені підігнали новий. Я не пам‘ятаю, коли останнього разу тримав у руках гроші і гадки не маю, який зараз день тижня, але точно пам‘ятаю, коли голився.
І я відчуваю себе живим.
Мої політичні навички ідуть на те, щоб шляхом перемовин і бартеру нарішати підрозділу побільше роботи, бо «я пришёл на перестрелку». Я інакше говорю, інакше думаю і сплю кожного разу, коли є така можливість. Мої жарти стали простими і пласкими, зате над ними регочуть люди, яких я поважаю за справи, а не за посади.
І я відчуваю себе справжнім.
Я не дохуя штурмовик, і робота у саперному підрозділі недохуя геройська.
Я не зможу показати сто тищ фотографій у звільненому Ірпені, тому що коли ми працювали там, він ще ніхуя не був звільненим, а коли його звільнили, наказу висуватись туди не було. Я не зможу сказати, що саме цього росіянина вбив особисто я, тому що ми працюємо групами, і зазвичай тільки потім можемо дізнатись, що спрацювало, а що ні.
І я не можу сказати, що це мене не муляє. Тому що так сталося, що з перших годин війни я вирішив підбадьорювати населення, яке перебувало в шоковому стані. І мені здається, що це щось змінило. А якщо не змінило, то мені похуй, бо я робив те, що вважав потрібним, і зробив би це знову. Але я не герой, і навіть не вчусь ним бути. Я роблю те, що можу, як і всі навколо. Всі ви.
І ми дорого за це заплатимо.
Номерами, по яким вже ніхто не відповість. Криком уночі, коли насниться той пацан, що тоді не встиг. Поглядами в небо. Зтертими кістками.
Життям.
Все має свою ціну. Таку ціну матиме наша перемога. Не тільки кров‘ю, не тільки залізом. Не тільки тим, як зникають посмішки при назвах населених пунктів і згадках позивних.
Ми заплатимо. І ми переможемо.
Навіть коли буде страшно – а буває страшно. Навіть коли руки падають вниз. Навіть коли не розумієш, хто ти зараз і що маєш робити.
Просто роби. Роби щось. Подолай себе.
І перемога буде.
Їбашимо, котики. Треба ще поїбашити.
Ви ж хочете побачити нову Україну, Україну болі і крові, помсти та ненависті, Україну краси, Україну перемоги. Я знаю, що хочете. Значить, треба їбашити.
