- Клавдія Володимирівна Ситник народилася 25.02.1986 року у селищі міського типу Зачепилівка Харківської області.
Після закінчення 9 класів Зачепилівської середньої школи вона вступила до Красноградського медичного коледжу, у якому отримала фах фельдшера та працювала у бригаді швидкої допомоги у рідному селі.
14.02.2017 року Клавдія Володимирівна добровільно пішла до військкомату та підписала із ЗСУ контракт на три роки. Після проходження навчань була доправлена на проходження військової служби до 54-ї окремої механізованої бригади, у якій служила сержантом, старшим бойовим медиком 1-ї самохідної артилерійської батареї 1-го самохідного артилерійського дивізіону бригадної артилерійської групи.
З перших днів служби Клавдія проявила себе дуже відповідальною людиною у ставленні що до своїх обов’язків медика, що до інших справ у підрозділі. У неї ніколи не було розподілу на «твоє-моє», вона бралася за вирішення будь-якої проблеми, якщо бачила, що має змогу її вирішити. Могла зателефонувати до фінансової служби та довго розбиратись стосовно питань недоплат комусь із побратимів, її доволі часто залучали до усіляких ревізійних комісій, до службових розслідувань щодо втрат майна тощо.
Вона мала величезний авторитет серед бійців, до її думки завжди прислухались, їй виливали душу, адже знали, що Клавдія вислухає, порадить та допоможе. Коли була гостра нестача бійців і на ротацію їздили на 10 днів, то вона була на одному рівні з солдатами, хоча фактично була медиком. Але не звертала уваги на те, хто вона на папері, заступала на бойові чергування, готувала їжу, та ще й виконувала свої прямі обов’язки, як лікаря. Вона мала добрі організаторські здібності, займалася облаштуванням солдатського побуту, командувала побратимами – що куди перенести, що куди переставити. І побратими слухняно переносили та переставляли до того часу, поки Клавдія Володимирівна не залишалася задоволеною результатом.
Якось у липні 2017 року до них прийшла нова жінка, яка всі свої речі здала у попередньому підрозділі, тому так вийшло, що напередодні вихідних, коли служба забезпечення підрозділу вже не працювала, ця людина з’явилася у розташуванні дивізіону ні з чим. Так от, Клавдія Володимирівна прийняла її, мов рідну, поділилася усім, що мала сама. Вона взагалі завжди віддавала все: чи то подушку, чи то пиріжок, будь що, аби тільки людям було добре. Напрочуд гарно готувала, увесь час намагаючись побалувати бійців чимось домашнім. Клавдія була жінкою-затишком, без перебільшень, і це стосувалося усього, до чого торкалися її руки. Якщо то був стіл – то обов’язково серветка або якась вазочка, якщо приміщення, у якому тимчасово мешкали – то якісь прикраси, щоб було присутнє відчуття домашнього тепла.
Вона дуже любила тварин. Коли підрозділ стояв у Бахмуті, Клавдія придбала на тваринному ринку двох цуценят такси та дбала про них, мов про рідних дітей, а цуценята бігали за нею увесь час двома хвостиками. І якщо виникала потреба кудись поїхати та залишити малих, то вона віддавала побратимам суворий наказ дивитись за цуценятами, і ті виконували це її доручення, бо знали, що якщо раптом хтось забуде нагодувати цуценят, то Клавдія Володимирівна «знесе голову» за таке, коли повернеться. В неї було дуже багато рішучих, чоловічих рис характеру, можливо через те, що найближчою людиною для неї був її батько, якого вона дуже любила та часто згадувала у своїх розповідях.
За час перебування у лавах 54-ї ОМБр вона брала участь у бойових діях на Світлодарській дузі та на Луганському напрямку (Золоте, Первомайськ). І бійці, яким пощастило бути із нею знайомими, перебували від цієї жінки у повному захваті. Відважна, тверда, рішуча, але у той самий час добра та чуйна, солдати чітко виконували її накази, а офіцери уважно прислуховувалися до її думки чи поради. Вона завжди брала участь у бойових стрільбах, безпосередньо наводилася на ціль та робила постріл, на маршах завжди їздила на САУ, хоче це не надто безпечно, її не лякали багнюка, пил та бруд, Відстоюючи правду, ця жінка могла поставити на місце що солдата, що полковника, за це її безмежно поважали інші.
Якось у командира взводу виник невеликий конфлікт із сержантами. Клавдія Володимирівна послухала, як зростає напруга, а потім тихенько попрохала комвзводу вийти на декілька хвилин. І коли той вийшов, він одразу зрозумів, хто у цьому підрозділі головний бойовий воїн: вона так вичитала бідних сержантів, що ті й слова боялися сказати у відповідь. Після того конфлікт одразу було вичерпано. Такою була ця неймовірна жінка, такий ефект вона справляла на оточуючих. Нагодує завжди, заповнить журнали, наведе лад у медикаментах, проінспектує їдальню (сам командир дивізіону прохав Клавдію Володимирівну це робити), а працівники їдальні боялися тих інспекцій більше вогню, адже знали, що краще провалитись крізь землю, ніж відповідати Клавдії за свої можливі недопрацювання.
У жовтні минулого року її перевели до лав 93-ї ОМБр. Автор не володіє інформацією, чому так сталося, відомо лише, що вона не бажала залишати рідний підрозділ, проте в армії доволі часто тебе не питають, а ставлять перед фактом.
Сержант, старший бойовий медик механізованої роти 93-ї окремої механізованої бригади.
Загинула 1 лютого в районі селища міського типу НовотошківськеПопаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ під час доставки медикаментів на позиції. Клавдія Володимирівна потрапила під обстріл та зазнала множинних осколкових поранень, але вбила її саме снайперська куля калібру 7,62, що влучила у серце.
Похована 4 лютого у Зачепилівці біля могили дідуся. У неї залишилися батьки, сестра та донька.
- Максим Євгенійович Хітайлов (позивні Хітмен, Хітач) народився 07.10.1997 року у селі Велика Знам’янка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області. 2005 року переїхав до села Вирішальне Лохвицького району Полтавської області.
Максим закінчив 9 класів Вирішальненської загальноосвітньої школи, після чого вступив до Миргородського художньо-промислового коледжу за спеціальністю «виготовлення тугоплавких неметалевих і силікатних матеріалів і виробів», який закінчив 2017 року та вступив до Національного університету «Полтавська політехніка» на спеціальність «будівництво та цивільна інженерія», де вчився на бюджеті через те, що гарно вчився раніше та отриманих знань йому вистачило для вступу на безкоштовну форму навчання.
Це був талановитий та обдарований чоловік, гарний, спокійний та врівноважений, він любив вчитися, читати та займатися спортом, залишивши по собі в односельців та вчителів вкрай гарні та теплі спогади.
У квітні 2019 року він підписав із ЗСУ контракт та після проходження навчання у липні був доправлений до свого підрозділу.
Солдат, гранатометник 1-ї роти мотопіхотного батальйону 72-ї окремої механізованої бригади.
Він одразу потоваришував з усіма, був легким у спілкуванні, не скаржився ні на що, навіть, якщо було важко. По воду хлопці їздили до медичного пункту підрозділу, де набирали її у бочки та тягали до автівки, то Максим ніколи не лінився та не пробував уникати цієї важкої роботи, з більш дорослими чоловіками поводив себе на рівних, відчувалося, що він має неабиякий авторитет серед своїх. Водночас він був ще дитиною, дорослою не по роках, хоча з нього по-доброму кепкували через молодий вік, Макс не ображався, він світився, мов те сонечко, та й поводився інколи зовсім щиро по-дитячому.
Але, насамперед, це був воїн, який у моменти небезпеки не роздумував, а кидався у бій. І це варто пам’ятати, це є найголовнішим.
Загинув Максим Євгенійович 18 лютого вранці в районі хутора Вільний Попаснянського району Луганської області, під час атаки найманців РФ на спостережний пункт «Баня». Близько 5 години ранку ворог розпочав масований артилерійський та мінометний обстріл наших позицій, після чого почав атакувати живою силою. Хітмен вступив до бою, працюючи по російсько-терористичних військах з кулемета, та був убитий кулею снайпера. Оскільки наші сили залишили СП задля того, щоб по ньому змогла почати працювати наша артилерія, тіло загиблого забрати не встигли, і воно було вивезене на окуповану територію й повернуте українській стороні 20 лютого.
Поховали Максима Хітайлова 22 лютого у Вирішальному. У нього залишилися мати, батько (мешкає у Запорізькій області), дві бабусі та брат.
- Дмитро Володимирович Гринь народився 15.07.1992 року у місті Шостка Сумської області.
Закінчивши 9 класів школи №5, продовжив навчання у вищому професійному училищі №19, у вересні 2014 року чоловіка було призвано за мобілізацією, а з січня 2019-го він перебував на контрактній службі у ЗСУ.
Солдат, старший водій мотопіхотного відділення 58-ї окремої мотопіхотної бригади.
Загинув 26 лютого в районі міста Майорськ Донецької області від смертельних поранень, що зазнав під час підриву на невстановленому вибуховому пристрої.
Похований 28 лютого у Шостці. У нього залишилися батьки.
4. Володимир Миколайович Федченко(позивний Фед) народився 05.05.1973 року у селі Нещеретове Білокуракинського району Луганської області.
У грудні 2016 року він долучився до лав свого підрозділу, вже маючи перед цим досвід у бойових діях. Відповідно до допису холодноярців у Фейсбуці, Фед боронив Старогнатівку, Авдіївку та Луганський напрямок.
Молодший сержант, головний сержант взводу 93-ї окремої механізованої бригади.
У автора не було багато часу, щоб зібрати докупи більш детальну інформацію та спогади про Володимира Миколайовича від рідних та знайомих, але читаючи рядки безмежної поваги та шани у коментарях, можна зробити висновок, що Фед був людиною, на яку можна було без остраху покластися, сміливим та надійним бійцем, гарним другом та люблячим батьком. Патріотом своєї рідної землі, яку він захищав від ворога, для Володимира слово «Луганськ» безумовно було синонімом слова «Україна».
Загинув 27 лютого вдень на околицях селища міського типу НовотошківськеПопаснянського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.
Похований 29 лютого у рідному селі. У нього залишилися дружина та четверо дітей.
censor.net.ua
