Навіщо синод УПЦ (Московського патріархату) звернувся до Константинопольського патріарха Варфоломія із закликом «визнати помилку» у визнанні автокефалії Православної церкви України (ПЦУ) і відкликати томос?
Адже синод УПЦ, як і синод РПЦ, звідки, як правило і виходять зовнішньополітичні ініціативи Української православної церкви (Московського патріархату), може користуватися послугами досвідчених церковних юристів. Та й без цих юристів будь-який церковник прекрасно знає, що насправді томос про автокефалію не може бути відкликаний – тому що це створило б прецедент, який зруйнував би основи світового православ’я і поставив би під сумнів статус практично всіх нових автокефальних церков, у тому числі і самої Російської православної церкви.
Тим більше, із закликами та порадами до Вселенського патріарха з точки зору церковного права може звертатися ієрархія іншої помісної православної церкви, але аж ніяк не синод організації, яка є невід’ємною частиною цієї самої іншої православної церкви. До того ж сам статус УПЦ (Московського патріархату) в світовому православ’ї залишався нез’ясованим і до появи в Україні помісної церкви. Для багатьох православних церков УПЦ (МП) як була, так і залишалася просто Київською митрополією. А для Константинополя після повернення ним права опіки своєї канонічної території вона і такою більше не є. Для Варфоломія митрополит Онуфрій – колишній київський митрополит, який не послухався свого справжнього ієрарха і присвоїв собі чужий титул. Так навіщо ж Константинопольському патріарху ця відозва з порожнечі?
А тому, що заклик до Варфоломія не має ніякого стосунку до церковних справ. Це політика, політика чистої води. Синод УПЦ (МП) таким чином просто хоче вплинути на настрої тих українських виборців, які одночасно залишаються його прихожанами. Переконати їх у тому, що рішення про надання томосу – це «тимчасове божевілля», пов’язане із політичними інтересами президента Петра Порошенка. А буде інший президент – вся історія з самостійною українською церквою завершиться, ніби її й не було ніколи. І патріарх Константинополя, звичайно ж, визнає свою «помилку» і зрозуміє, що був не правий.
І ця спроба змішати церковну реальність із політичною не робить честі її ініціаторам та учасникам. Тому що вони, на відміну від багатьох своїх парафіян, освічені люди і точно знають, що вводять в оману. Що томос про автокефалію – це назавжди і рішення про його видачу взагалі не залежить від подальших політичних реалій. Визнання незалежності Російської православної церкви від Константинополя домігся, між іншим, цар Борис Годунов, якому так і не вдалося створити своєї династії. Але ця церква залишилася самостійною і за царя Василя Шуйського, і за самозванців, і за Романових, і за більшовиків, і за Єльцина, і за Путіна. Саме тому рішення про автокефалію ПЦУ це історичний крок, який переживе і сучасних політиків, і сучасних церковників, і їхніх дітей з онуками. І настане день, коли люди можуть і забути, за якого президента відбувалася ця подія, як мало хто з росіян сьогодні пов’язує самостійність РПЦ із царем Борисом.
А сама Українська церква буде існувати. Це закономірність, яка не підкоряється ані президентам, ані єпископам, ані навіть виборцям країни, в якій така церква виникає й визнається. Тому що за допомогою виборчого бюлетеня не можна змінити час сходу сонця, зупинити дощ, запобігти землетрусу і змінити напрямок історичного процесу.
Віталій Портников
