115 діячів культури звернулись до ЮНЕСКО, щоб не дати знести пам’ятник Пушкіну в Одесі.
Серед них: донька Ісаака Бабеля Лідія, його онук Андрій Маляєв-Бабель, диригент Гобарт Ерл, скульптор Михайло Рева, письменниця Юлія Верба, співачка Леся Верба, піаніст Олексій Ботвінов, актор Борис Барський, краєзнавець (а нині військовий) Олександр Бабіч, диригентка Оксана Линів та інші.
Чудовий змістовний список із 115 «діячів культури» сформувався.
Список захисників імперської окупаційної культури в Україні, за домопогою якої російські окупанти і досі мають на меті знищити все українське.
Oksana Bailo
Що ж, я не полінилася прочитати дуже уважно «Терміновий заклик до ЮНЕСКО» від так званих діячів культури, що відстоюють пам’ятник Пушкіну в Одесі.
І не просто прочитала, зробила його детальний розбір.
Спойлер: звернення до ЮНЕСКО з приводу захисту Пушкіна в Україні є абсолютно брехливим і маніпулятивним, тож варто звернути увагу і на його зміст, і на підписантів, і на їхнє місцезнаходження під час війни на знищення.
Далі — детально, за пунктами.
1. У зверненні «діячі» називають Одесу світовим, космополітичним містом із різноманітною, багатоетнічною, багатокультурною, космополітичною ідентичністю.
Тобто, яким завгодно містом, лише не українським, і з якою хочете ідентичністю, тільки не українською (або на стільки ж українською, на скільки й італійською, грецькою, молдавською, єврейською, російською тощо).
2. Далі у зверненні йдеться про «Смертоносні неоколоніальні атаки Росії на Одесу», що пошкодили щонайменше 106 пам’яток архітектури. І тут же «діячі» пишуть: «Над міською спадщиною нависла нова загроза. Цього літа обласна адміністрація виділила 19 пам’ятників для знесення, інші позбавивши статусу охоронюваних.»
Тобто, російські атаки на Одесу балістикою, шахедами тощо «культурні діячі» цілком однозначно прирівнюють до «загрози знесення пам’ятників» — нагадаю, що йдеться про пам’ятники російським імперським діячам — тим, які свого часу здійснювали колоніальні атаки на Одесу, а їхні нащадки та послідовники зараз здійснюють «смертоносні неоколоніальні атаки» на Одесу та на всю Україну.
3. Далі пишуть щодо Закону про деколонізацію: «Багато чого можна сказати про деколонізацію України, але стосовно Одеси, більшу частину історичного центру якої було побудовано за правління Російської імперії, ця програма «ліквідації» є небезпечно слизьким схилом.»
По-перше: знову відділення Одеси від України, оця вічна балалайка про «Одєсса — ето отдєльноє государство со своім (але завжди русскім) язиком» тощо.
По-друге: «правління Російської імперії» — це маніпуляція історичними фактами. Окупація Російською Імперією — ось правильне, коректне визначення, якого ці «діячі культури» бояться, як чекісти Тризуба.
По-третє: оце про «небезпечно слизький схил» — дуже смішне.)) Очевидно, що текст писався російською (цей варіант теж є у зверненні), де в оригіналі це звучить як «опасний скользкій склон». В перекладі на українську воно звучить недолуго й неприродньо в такому контексті (чисто луб’янківська лексика), не кажучи вже про те, що беззмістовно і неаргументовано.
4. «Пушкін був засланий до Одеси за антицарську діяльність» — пишуть «діячі культури».
Так, стосунки Пушкіна з Російською імперією не були безтурботними, але він був (і залишається!) головним співцем російського царату, імперії, колоніалізму та поневолення народів. У заслання Пушкін був відправлений за підлітковий вірш проти царя, а повернувшись до Петербурга, він перестав критикувати царську владу і почав писати великодержавні оди, прославляючи імперські загарбницькі дії російського царського уряду проти сусідніх народів, і робив це до кінця свого недовгого життя.
І зовсім невипадково пам’ятниками Пушкіну обісрано всі території колишньої Російської Імперії — саме так встановлюються маркери колоніалізму та затираються справжні культурні символи поневолених народів.
5. Смішно також читати, як далі у зверненні до ЮНЕСКО «діячі» жаліються на знесення пам’ятнику Єкатєріни II, яка була, за їхніми словами, вилучена разом із «культовим пам’ятником засновникам Одеси», а «разом з нею були видалені й постаті неаполітанського, голландського та російських засновників Одеси». Як бачимо, і тут ніяких українців серед засновників Одеси не було, тобто на думку «діячів» (яка повністю співпадає с російською пропагандою), на місці Одеси до приходу туди Російської Імперії та Єкатєріни II, було дике поле.
6. Також «діячі» жаліються на те, що ЮНЕСКО, бачте, «може втратити пам’ятник Бабелю», разом із видаленням з міста імен «єврейських письменників»: Едуарда Багрицького, Михайла Жванецького та Іллі Ільфа.
Цікаво, з якого такого переляку ці російські письменники єврейського походження, які народилися в Україні (а померли і похоронені в Москві!) та все життя писали російською мовою, стали «єврейськими письменниками»??? Здається, наші любі «діячі» вирішили дійти у своїй брехливих маніпуляціях аж до звинувачення українців у антисемітизмі, чим точно стали, якщо говорити їхніми словами, на «скользкій склон».
«Ці митці уособлюють космополітичні цінності» — пишуть «діячі» у зверненні до ЮНЕСКО.
Ніт, не космополітичні цінності вони уособлюють, а цілком і повністю — російські колоніальні так звані цінності. А деякі з них (як Жванєцкій) ще й брали нагороди й ордени з рук воєнного злочинця Путіна — до і після того, як його диктаторський режим (схвалений і підтримуваний більшістю російського населення) залив Україну кров’ю та віджав Крим.
7. «Гостро усвідомлюючи травму війни, ми вважаємо, що будь-які рішення щодо культурної спадщини Одеси мають бути ретельно розглянуті…» — пишуть «діячі», переважна кількість яких мешкають в Європі та США, а саме (я порахувала!) 70 зі 123 (на сьогодні) тих, хто підписали звернення!
Мабуть, бачити в російській колоніальній культурі «космополітизм» та «поліфонічність», а також захищати пам’ятники діячам цієї так званої культури набагато простіше, коли тобі щоденно на голову не летять російські балістичні ракети і шахеди, що в народі (в Україні!) ми називаємо «пушкіними», «толстимі» і «достоєвскімі». І, мабуть, легко продовжувати захоплюватися творами російських письменників, коли тебе не катують цією мовою по підвалах, а твоїх дітей не викрадають до російських сімей, де їм читають на ніч сказкі Пушкіна.
Підсумовуючи: якщо відверто, від цього «термінового заклику» хочеться проблюватися.
Дуже сподіваюся, що навіть якщо реакція ЮНЕСКО буде позитивною щодо нього, президент України не піддасться на ці дешеві й примітивні маніпуляції, і всі пам’ятники, що за Законом підлягають демонтажу, зникнуть з української землі так само, як «сказкі Пушкіна» зникли з полиць наших книгарень.
Чомусь так у світі повелося, що Пушкіна не можна просто шанувати як культурного діяча, особливо коли ти сам культурний діяч.
Коли вже приймаєш його – то з уздром, як предтечу російської культури на своїй землі, як всепереможне переознакування простору під потреби імперії, не як людину, а як великий бронзовий фалос із підписом «Тут єсть Росія». Український автор не може любити Пушкіна як колегу чи літературного предка, бо колег забувають, а предків переосмислюють. Український автор любить Пушкіна як символ імперської величі, коли й література була співрозмірною. Як спомин про час, коли сам він, український автор, був лише брудом під нігтями колоса (але бачили б ви ті нігті!)
Як бачимо за підписом Херсонського, між Пушкіном та інтересами держави, котра українського автора захищає, автор однак обере Пушкіна. Бо письменник має знати свої пріоритети, з яких головний – нице служіння останкам здохлого левіатана.
