Як росіяни більшовики захоплювали Київ

– У січні 1918-го почалося повстання на заводі «Арсенал». У цей же час із Півночі наступали більшовицькі війська. Одразу після придушення повстання почалися нові бої за місто, що супроводжувалися артилерійськими обстрілами. Як усі ці події сприймали кияни?

– Все, що відбулося в січні, а тим більше в лютому 1918 року, для киян прийшло під словом «вперше»: перші вуличні бої, перші артилерійські обстріли, фактично перша облога міста, перші жертви серед мирного населення і перше завоювання.

Із літа 1914 року, коли почалася Перша світова, кияни привчилися до того, що вони живуть у стані війни. У місті було багато шпиталів, багато поранених на вулицях, біженців. Але кияни бачили ось такий образ війни. І тут раптом настільки концентровані події: вуличні бої, перші обстріли – все й відразу. Маса чуток, інформаційний колапс. Під час робітничого страйку з великими перебоями працював водогін, електростанція, практично не працювали пекарні.

​– Тобто, сприймали як катастрофу?

– Якщо читати мемуари, хоча це вже пізніші осмислення, дійсно, описи дуже апокаліптичні. Особливо, якщо хтось був свідком жертв. Письменник Василь Королів-Старий описував, як він визирнув у вікно, побачив своїх сусідок, що вийшли по воду – і перед ними впав снаряд. Зрозуміло, що він побачив далі.

– А як сприймали кияни учасників подій: арсенальців, українські чи більшовицькі війська?

– Люди, які були якось політично заангажовані, мали певні симпатії. Але для переважної більшості на перший план виходило поняття особистої безпеки, що краще перечекати. Багато свідчень, як люди ховалися по підвалах.

– Як виглядали симпатії киян до ворогуючих сторін?

– Велика частина населення була антиукраїнськи налаштована. Про це свідчать дані виборів до Українських установчих зборів, які відбулися в січні 1918-го. Понад 20% київських виборців підтримали Російський блок, за більшовиків – близько 9%. Але досі стоїть питання, як люди в тій масі агітації орієнтувалися, наскільки вони могли це все перетравити.

– Українська влада залишила Київ – прийшла радянська. Як у лютому 1918 року кияни сприйняли зміну влади?

– Коли ми говоримо про перебування більшовиків у місті, то перше, що спадає на думку, – тотальний терор. Але дуже важливо розуміти, що вступ більшовиків до Києва означав припинення страшних обстрілів.

У ці перші дні дуже багато категорій населення, які потрапили в групу ризику, зокрема українці та офіцери, поводилися дуже необережно. Люди вийшли на вулиці подивитися, що відбувається і нарешті вдихнути повітря під нібито мирним небом.

– Спочатку сприйняли владу з полегшенням, а потім?

– Так, на дуже короткий період. Потім почалися арешти, масові розстріли, насилля, грабунки.

– Наскільки я розумію, розстрілювали просто на вулицях після не дуже прискіпливого допиту. Український більшовицький діяч Володимир Затонський згадував, як його тоді ледь не розстріляли, бо він мав посвідчення українською мовою. Його врятувала інше посвідчення, підписане Леніним у Петрограді.

– Насправді, ми не знаємо детально, як це відбувалося. Лише зі спогадів. Центром цього терору став Маріїнський палац, де розміщувався Ревком. У Маріїнському парку ніби ці розстріли здебільшого й відбувалися. Хоча є свідчення, що ходили й по домах.

– Маріїнський палац – це одразу праворуч від будівлі Верховної Ради, якої тоді ще не було.

– Хочу наголосити на особливостях того, як кияни сприймали те, що відбувається. Важливий чинник – географія. Терор охопив центральні райони міста, заможні. В умовах, коли більшовики закрили більшість популярних видань, до окраїн міста інформація доходила далеко не в повному обсязі.

Павло Скоропадський, який у ті дні переховувався в родині шевця в одному з віддалених від центру районів, згадував, що єдиним джерелом інформації була дочка господаря – вона ходила за продуктами й приносила новини, що ходять чутки про арешти й убивства офіцерів. ​

– Невже офіцери не розуміли, що більшовики до них налаштовані вороже? Вони ж уже мали досвід, то ж чому навіть не ховали погонів?

– Важливо розуміти інформаційне тло, на якому вступили більшовики. Що кияни могли знати? Вони читали про дискусії щодо проголошення незалежності, про мирні переговори у Бресті. Вони читали, що на Київ з усіх сторін сунуть війська – нібито російські. Але про те, що відбувалося в уже захоплених більшовиками містах – про терор в Одесі, в Полтаві – інформації не було. Тому більшовики були якоюсь міфологізованою альтернативою українській владі, яку багато офіцерів не підтримувало.

​– До речі, німці, які невдовзі прийшли до Києва, дивувалися, що півмільйонне місто тероризувала купка якихось бандитів. Адже більшовиків було менше десяти тисяч.

– У дуже короткий період більшовики захопили всі основні комунікаційні центри. Тут також зіграла свою роль різниця політичних режимів. Київська дума й міська управа звикли функціонувати в умовах демократичного режиму. Вони займалися господарськими справами та іншими сферами життя міста, а паралельно існувала політична влада. Після повалення монархії це були представники Тимчасового уряду, потім це стала Центральна Рада та її Генеральний секретаріат. Були сподівання, що й при більшовиках буде так само. Ще під час вуличних боїв та обстрілів у міській думі велися дискусії про роботу міліції.

У перші дні вступу більшовиків міська дума звернулася до них з пропозицією про реорганізацію міліції, про посилення охорони міста і про озброєння домових комітетів.

– Домові комітети – це як теперішні ОСББ?

– Десь так приблизно. У той непростий час вони займалися також і охороною будинків і відомі випадки, коли вони відбивали напади грабіжників.

Але більшовики цього не дозволили. Фактично, функції міліції віддали червоній гвардії. Діяльність домових комітетів їх також не влаштовувала і озброювати їх не стали.

– Тоді за короткий термін у місті розстріляли від двох до п’яти тисяч людей. Як на Вашу думку, яка цифра більше відповідає дійсності? І як Київська міська дума реагувала на цей терор?

– На питання про кількість жертв наразі не можна відповісти вичерпно. Інформацію про п’ять тисяч маємо з мемуарів, її варто перевірити.

Міська дума протестувала і вимагала від більшовицької влади припинити насилля.

– Як реагувала більшовицька влада?

– Вона прийняла цю декларацію до відома і значно обмежила повноваження думи. До думи приставили комісара з господарських питань.

Єдина вимога, яку більшовики поставили перед думою, – прибрати трупи з вулиць міста за одну добу. Причому, була альтернатива: або вони це роблять, або на всіх членів думи накладається штраф у сто тисяч рублів. Доволі велика сума на той час. Дума виступила із заявою, що за одну добу це зробити неможливо. Немає даних, чи цей штраф заплатили, але відомо, що похорони жертв відбулися вже в березні, коли змінилася влада.

​– Більшовики пробули у Києві близько двох тижнів. Відтак до міста увійшли українські та німецькі війська. Після укладення Берестейського миру німці стали союзниками УНР. Але до цього з німцями воювали понад три роки. Читав, що на багатьох справило сильне враження те, що німці насамперед найняли двадцять жінок, які вимили київський залізничний вокзал. До того там півроку ніхто не прибирав. Чим іще німці вразили киян?

– Коли відбувалася зміна влади – більшовики вже пішли, а українці ще не дійшли – була також паніка серед людей, що знову почнуться обстріли. До того ж, в останній день відступу більшовиків на вокзалі вибухнули два вагони зі снарядами. Люди боялися нового штурму міста з обстрілами.

Прихід німців сприймали так, що, з одного боку, це вороги, а з іншого – запорука порядку. Хоча дехто реагував дуже хворобливо. Зокрема, редактор консервативної російської газети «Кієвлянін» Василь Шульгін принципово не відновив вихід цього видання, яке закрили більшовики, після приходу німців.

​ — Який відсоток на той момент серед киян становили українці? І скільки разів тоді змінювалася влада у Києві?

– Тут важко відповісти однозначно. Говорячи про облік населення у революційний час, треба розуміти приблизність таких цифр, бо є питання політичної кон’юнктури та якості опрацювання даних. Перепис, проведений більшовиками у березні 1919 року, зафіксував серед киян 24% українців. Крім того, 1,5% назвали себе малоросами. До речі, у 1917 році малоросів було значно більше, ніж у 1919-му. Тому виникає питання: чи люди самі називали свою національність, чи це більше залежало від чиновників? Однак, зафіксовано навіть шлюби між малоросами та українцями чи росіянами, тому припускаю, що хтось принципово називав себе малоросом.

Від 1917 року Київ пережив одинадцять змін влади.

І це я не рахую випадки, коли влада у місті змінювалася на кілька днів. Скажімо, 30-31 серпня 1919 року до міста одночасно увійшли війська УНР і білогвардійці, або в жовтні того ж року місто на три дні захопили більшовики…

​– Ви згадали про київську міліцію. У деяких спогадах є свідчення, що вона була з вірменів, інші пишуть – із грузинів. То з кого вона була і чому саме з кавказців?

– Справді, є свідчення, що були окремі загони вірменської та грузинської міліції. І нібито грузинська міліція була дуже дієвою. Окремі люди знали номер телефону, за яким їх викликати, хоча тоді телефон був предметом розкоші. Проте сумніваюся, що кавказців у київській міліції було найбільше.

В архіві за вересень 1917 року є дуже цікава справа про міліцію Подільського району міста. Начальник подільської міліції відмічав, що рядові міліціянти були абсолютно не зацікавлені у тому, щоб добре працювати: вони не знали, як складати протоколи; були випадки, коли міліціонер лишав свій пост. Тож міська дума порушила питання про реорганізацію міліції й підняття зарплати її працівникам.