У Польщі зросла кількість тих, хто виступає проти приєднання України до Європейського Союзу та НАТО — таких наразі більше, ніж прихильників.
Про це повідомляє “Європейська правда” з посиланням на результати опитування, проведеного соціологічною компанією IBRiS на замовлення порталу Defence24 та ініціативи Stand With Ukraine.
Згідно з даними дослідження, підтримка євроатлантичного курсу України серед поляків вже не є беззаперечною. Членство України в ЄС схвалюють 35% респондентів, а вступ до НАТО підтримують 37%. Водночас проти виступили по 42% опитаних у кожному з питань.
Серед основних причин негативного ставлення — занепокоєння щодо потенційної економічної конкуренції з боку України, високий рівень корупції, а також страх, що приєднання України до НАТО може спровокувати подальше загострення війни.
Ще як були ми козаками,
А унії не чуть було,
Отам-то весело жилось!
Братались з вольними ляхами,
Пишались вольними степами,
В садах кохалися, цвіли,
Неначе лілії, дівчата.
Пишалася синами мати,
Синами вольними… Росли,
Росли сини і веселили
Старії скорбнії літа…
Аж поки іменем Христа
Прийшли ксьондзи і запалили
Наш тихий рай. І розлили
Широке море сльоз і крові,
А сирот іменем Христовим
Замордували, розп’яли…
Поникли голови козачі,
Неначе стоптана трава,
Украйна плаче, стогне-плаче!
За головою голова
Додолу пада. Кат лютує,
А ксьондз скаженим язиком
Кричить: «Te Deum! Алілуя!..»
Сейм Польщі ухвалив закон, яким встановив 11 липня як День пам’яті «жертв геноциду, вчиненого ОУН і УПА на східних кресах.
Тобто, на територіях Другої Речі Посполитої – Другої Польської Республіки», яка існувала у 1918 – 1939 роках.
За відповідне рішення депутати проголосували у середу, 4 червня 2025 року.
У документі, оприлюдненому польським парламентом, йдеться, що в період з 1939 по 1946 рік представники ОУН, УПА та інші українські націоналістичні угруповання, які діяли на східних прикордонних територіях, нібито «вчинили геноцид польського населення».
Польська сторона вважає, що внаслідок цих подій було вбито понад 100 тисяч поляків, переважно селян, а також знищено їхнє майно і змушено сотні тисяч людей покинути свої домівки.
У пояснювальній частині до закону наголошується, що ці жертви мають бути вшановані на державному рівні – щороку.
Як символ національної пам’яті.
Волинська трагедія залишається надзвичайною чутливою темою українсько-польських взаємин.
У 1943 році етнічним конфліктом були охоплені Галичина, Волинь та території на захід від Бугу і Сяну.
У ньому загинули десятки тисяч поляків та українців.
Історики обох країни досі суттєво розходяться в оцінках кількості жертв.
Називаються цифри у 35-100 тисяч загиблих поляків.
Та 15-25 тисяч загиблих українців.
Кульмінацією вважають «Криваву неділю» 11 липня 1943 року, коли під напад українських націоналістів, як вказує польська сторона, потрапило 99 польських сіл.
Сучасні українські історики, не оскаржуючи масштабності подій, наводять дещо меншу кількість населених пунктів.
Хай там як, але саме цю дату у Польщі обрано офіційним днем вшанування пам’яті жертв Волині.
Відносини між українцями і поляками завжди були складними.
Я навмисне наголошую на тому, що це були відносини не між Україною і Польщею, як державами.
А саме відносини між українцями і поляками.
Тому що Україна, як незалежна держава, існувала значно менший історичний проміжок часу, ніж Польща.
Але при цьому вона ніколи не окуповувала етнічні польські землі.
А ось українські етнічні землі не раз опинялися у складі Польщі.
Внаслідок окупації.
Початком польської експансії на українські землі можна вважати 1349 рік.
Коли польський король Казимир Великий окупувала Галичину зі Львовом і приєднав її до Польщі.
З того часу місто Львів, засноване королем Данилом Галицьким у 1256 році і назване на честь його сина – Лева, поляки стали вважати своїм.
Далі – більше.
У 1569 році внаслідок Люблінської унії практично всі українські етнічні землі опинилися у складі Першої Речі Посполитої.
Тобто, Польщі.
Яким був окупаційний режим Першої Речі Посполитої на українських землях?
Тут думки істориків різняться.
Позицію Тараса Григоровича Шевченка я навів на початку цього тексту.
Проте незаперечним фактом є те, що закінчився цей режим погано.
У 1648 році українці на чолі з Богданом Хмельницьким повстали і створили власну незалежну державу – Військо Запорізьке на чолі з гетьманом.
Небажання Польщі визнавати новопосталу Українську державу призвело до кривавого протистояння між українцями і поляками.
Наслідком чого стало втручання Московії в українсько-польську війну.
Результат: спочатку Польща і Московія у 1667 році розділили Україну по Дніпру.
А потім у 1764 році Українська держава – Гетьманщина взагалі була ліквідована Катериною ІІ.
Втім, Польща не надовго пережила Гетьманщину.
І її доля була не кращою.
Вона теж зникла з політичної карти світу.
Бо її просто розділили сусіди.
Тричі.
У 1772, 1793 і 1795 роках.
У 1918 році на руїнах Російської, Німецької та Австро-Угорської імперій виникли незалежна Польща – Друга Річ Посполита і Україна в особі Української Народної Республіки.
Але з перших днів свого існування відновлена Польща вела війну із Західно-Українською народною республікою.
Яка врешті-решт впала під ударами польської армії.
Західним українцям не допомогла навіть Злука із УНР.
Занадто важко було нашим предкам боротися на два фронти:
З Польщею і Радянською росією.
Петлюрі довелося робити важкий вибір між цими двома сусідами.
І він його зробив на користь союзу із Польщею.
Проти Радянської росії.
Але, як пізніше писав Симон Васильович, поляки тоді зрадили.
Вийшли із війни і разом із Радянською росією у 1921 і розділили Україну.
Так етнічні українські землі – греко-католицька Галичина і православна Волинь опинилися у складі Другої Речі Посполитої,
А решта України – у складі СРСР.
Коли сьогодні польський сейм оголосив Волинь «східними кресами Другої Речі Посполитої», то чомусь ніхто в Польщі не задає собі питання:
А звідки там взялися 99 сіл, які за словами польських політиків, знищили українські націоналісти?
Чи не тоді, коли Волинь потрапила під польську окупацію і туди масово переселяли польських осадників, забираючи землі українських селян?
А їхній спротив придушувала польська поліція і польська армія?
Все це тоді називалося гарним словом – «пацифікацією».
Тобто – умиротворенням.
Про яке чомусь не люблять згадувати праві польські політики.
Чому не люблять – зрозуміло.
Бо якщо згадати, то тоді зовсім інакше потрібно буде розглядати збройний спротив пацифікації, який вчинили молоді українські націоналісти на чолі зі Степаном Бандерою.
Кульмінацією спротиву стало вбивство у 1936 році міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького.
Відповідального за «пацифікацію».
Тобто, за розправи над українськими селянами.
І тоді доведеться визнати, що Бандера і його соратники, яких польський суд засудив до смертної кари.
Були не бандитами і вбивцями.
А захисниками українських селян.
Втім Бог є він все бачить.
Під час суду над Бандерою і його товаришами несподівано помер начальник Польської держави Юзеф Пілсудський.
У зв’язку з такою трагічною подією у Польщі була оголошена амністія.
І смертну кару Бандері і його товаришам було замінено на довічне ув’язнення.
Яке вони відбували у польському концентраційному таборі Береза-Картузька, що знаходився у окупованій Польщею частині Білорусі.
Але вже за 3 роки потому Польська держава – Друга Річ Посполита припинила своє існування.
Знову, як і за 150 років до того, її розділили сусіди: СРСР і нацистська Німеччина.
Згідно секретного протоколу до пакту Молотова – Ріббентропа, укладеного в серпні 1939 року.
Ну справжній День сурка, погодьтеся!
Я навмисне опускаю війну між українськими і польськими партизанами на Волині під час нацистської окупації.
Польська Армія Крайова, яка представляла емігрантський уряд в Лондоні.
Діяла на Волині, спираючись на польських осадників.
І часто збиткувалася над українцями.
Українська Повстанська Армія, підпорядкована Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери.
Також діяла на Волині, спираючись на українців, які тут жили споконвіку.
І, захищаючи українців, не менше кривд завдала полякам.
Війна взагалі дуже брудна і кривава справа.
Білих і пухнастих в тій війні точно не було.
Ні серед українців, ні серед поляків.
І напевно найбільш неправильним було б мірятися хто постраждав більше.
Це питання потрібно було б залишити історикам.
А політикам варто було б перегорнути трагічні сторінки минулого.
І будувати відносини між українцями і поляками з чистого аркуша.
Бо історія свідчить: коли поляки та українці починають чубитися.
То це погано закінчується для обох.
Спочатку гине Україна.
А потім гарантовано гине і Польща.
Так вже не раз бувало в нашій спільній історії.
І про це варто пам’ятати політикам по обох берегах прикордонного Сяну.
То може вже пора зробити висновки з минулого?
Власне, так і було до недавніх часів.
Але сьогодні, схоже, все знову повертається на круги своя.
То чому ж сьогодні, попри широкомасштабну агресію російської федерації, яка загрожує обом країнам, знову загострилися українсько-польські відносини?
І яка в цьому «заслуга» зеленої влади?
Про все це – у новому відео на моєму YouTube каналі:
Дивіться.
ДумайТЕ.
І ПІДПИСУЙТЕСЬ НА МІЙ YOUTUBE КАНАЛ!
P.S. Отак-то, ляше, друже, брате!
Неситії ксьондзи, магнати
Нас порізнили, розвели,
А ми б і досі так жили.
Подай же руку козакові
І серце чистеє подай!
