У Булгакова є маловідомі твори, що значно краще виявляють його погляди на українців, ніж романи письменника зі шкільної програми. Та тільки не всі про них хочуть згадувати
У водіїв є таке поняття, як “сліпа зона”. Це ділянка дороги, якої з певних причин не можна побачити. Так само й в українських прихильників Булгакова є своя “сліпа зона”. Коли вони гаряче обговорюють українськість письменника, захоплюються його “Майстром і Маргаритою”, переконуючи всіх і себе, що «Біла гвардія» насамперед україноцентричний (так, і таке доводилося чути) твір, вони чомусь здебільшого забувають про одне невелике, але дуже красномовне оповідання Булгакова — “Я вбив”.
Якщо ви запитаєте їх, прямо дивлячись у вічі, чи знають вони це оповідання, то вам, найімовірніше, скажуть, що так, читали, але достоту не пам’ятають, про що воно. Коротко кажучи, «Я вбив» — суцільна «сліпа зона». І коли починаєш читати, одразу розумієш чому.
Оповідь письменник веде від нейтрального оповідача. На перший погляд, його герой абсолютно неупереджена людина, яка одразу викликає довіру. І ось цей оповідач у компанії московських лікарів слухає розповідь лікаря Яшвіна про його пригоди в Києві під час російсько-української війни.
Оповідач коротко описує цього Яшвіна, і з його слів одразу стає зрозуміло, що перед нами — справжній професіонал, майже ідеальна людина. “Выбрит он был очень гладко, одевался очень аккуратно, чрезвычайно любил ходить в театр и о театре если рассказывал, то с большим вкусом и знанием. <…> и врач он был, надо отдать ему справедливость, очень хороший.”
Тут же Булгаков чомусь згадує і про “білу шкіру” лікаря, яка, вочевидь, йому дуже подобається. “Темноволосый, он в то же время обладал очень белой кожей, и это его красило и как-то выделяло из ряда лиц.”
Яшвін починає розповідати про своє перебування в Києві якраз перед відступом української армії та окупацією міста більшовиками. І одразу не скупиться на епітети: “Потому что то, что творили петлюровские войска (українські війська Української народної республіки — ред.) в Киеве в этот последний месяц их пребывания, — уму непостижимо. Погромы закипали поминутно, убивали кого-то ежедневно, отдавая предпочтение евреям, понятное дело.”
Оце його “понятное дело” в кінці звинувачення про погроми — також промовисте. Цією фразою він наче викреслює всіх, хто намагатиметься засумніватись у звинуваченнях у погромах. Один з улюблених прийомів, до речі, як і в сучасних російських пропагандистів, які заявляють про щось безапеляційно. Скабєєва чи Соловйов точно оцінили б.
Яшвіна як лікаря мобілізовують до однієї з українських частин, де він зустрічається зі своїм антагоністом — українським полковником Лещенком. Пам’ятаєте опис прекрасного “білошкірого” лікаря Яшвіна? А ось опис зовнішності українця Лещенка: “Раскосые глаза смотрели с лица недобро, болезненно, странно, словно прыгали в них черные мячики. Лицо его было усеяно рябинами, а черные подстриженные усы дергались нервно.”
Звісно, полковник виявляється махровим антисемітом, але це вже не дивує. Схоже, Булгаков чітко дотримується такої парадигми: якщо українець — отже, антисеміт. Усі до одного українці в цьому оповіданні — антисеміти, кожну свою розмову вони починають саме з цієї теми.
Що цікаво й на що, схоже, поки що ніхто не звернув уваги, — це на те, що оповідання, у якому Булгаков дуже чітко й системно акцентує на антисемітизмі українців, було опубліковано в журналі “Медицинский работник” у 1926 році. І саме цього року в травні Симона Петлюру в Парижі застрелив Симон Шварцбард, процес над яким дав волю російській радянській пропаганді дуже міцно приклеїти до українського визвольного руху ярлик антисемітизму. Тобто оповідання Булгакова класно лягає в контекст заданого радянською владою тренду щодо дискредитації українців.
Мурал Міхаїлу Булгакову в Москві. Самі росіяни звернули увагу, що він тут дуже схожий на Владіміра Путіна. Вочевидь, російська пропаганда досі використовує письменника
Але повернімося до “Я вбив”. Лікаря Яшвіна примушують лікувати обморожених українських солдатів. Але йому це дуже не подобається й він постійно думає, як утекти. Паралельно автор описує, як “петлюрівці” знущаються з якогось затриманого. Звісно, центральною постаттю тут постає горезвісний полковник Лещенко, а всіх інших українських воїнів змальовано лише як сірих виконавців його волі, механізми для виконання злочинних наказів українського полковника.
Апофеоз настає тоді, коли лікаря приводять до пораненого полковника Лещенка й разом до дружини одного з розстріляних, яка плює полковнику в обличчя. Їй призначають “25 шомполів”, після чого лікар Яшвін не витримує й замість того, щоб лікувати рану полковника, розстрілює його з пістолета. Булгаков дуже смачно розписує вбивство Лещенка.
“Одну из пуль я, по-видимому, вогнал ему в рот, потому что помню, что он качался на табурете и кровь у него бежала изо рта, потом сразу выросли потеки на груди и животе, потом его глаза угасли и стали молочными из черных, затем он рухнул на пол.”
Опісля лікар утікає й повертається в уже червоний Київ.
Твір закінчуються дуже знаковим діалогом з червоноармійцями:
«Меня остановили, спросили документы.
Я сказал:
— Я лекарь Яшвин. Бегу от петлюровцев. Где они?
Мне сказали:
— Ночью ушли. В Киеве ревком.
И вижу, один из патрульных всматривается мне в глаза, потом как-то жалостливо махнул рукой и говорит:
— Идите, доктор, домой.
И я пошел».
Дуже промовистий фінал. Але щоб зрозуміти ідею Булгакова, варто повернутися до початку оповідання. Там лікарі сперечаються, чи має лікар право вбити людину. Саме на це й відповідає письменник своїм оповіданням. Ствердно.
Убити людину справді можна, але за єдиної умови: якщо ця людина — українець.
Булгаков тут дуже майстерно підміняє поняття, коли ставить знак рівності між українцем і злочинцем. Бо всі українці в цьому творі — без винятку! — садисти та злочинці або ті, хто виконує накази садистів і злочинців.
У «Я вбив» немає жодного позитивного чи нейтрального персонажа, який розмовляв би українською мовою чи принаймні тим набором слів, який вважав українською Булгаков. Сам лікар, жінка розстріляного, навіть якісь “простоволосые бабы”, які погрожували “петлюрівцям” карою від більшовиків, — усі вони послуговуються російською.
Водночас коли ми чуємо українську, то це означає, що хтось з “петлюрівців” розпитуватиме про євреїв чи погрожуватиме якимось черговим покаранням.
Фактично сама приналежність до українства є злочином, за який має бути кара. Майже як у нещодавніх статтях Путіна і Ко.
І ця кара є. Бо все оповідання підводить нас до єдиного висновку: навіть лікар — тобто людина, яка дала клятву не нашкодити, — має повне право вбивати українців. Бо українці — це хвороба, шкідливий вивих, який треба вправити. І саме тому перед нами постає такий образ принципового “білошкірого” лікаря, який здійснює своє правосуддя над “раскосыми”, як він характеризує полковника Лещенка, дикунами.
Уже буквально через кілька років схожа картина, але в реальності, повторилась в одній з європейських країн, — Німеччині. Там схожі на Яшвіна гладко поголені “с очень белой кожей” люди в білих халатах вбивали мільйони людей у концтаборах, єдиною провиною яких була їхня “неправильна” національність, що її прирівняли до злочину.
Тому коли Булгакова називають російським шовіністом, хочеться запитати: а ви впевнені, що він не еволюціонував у своїх поглядах трохи далі, ніж нам здається? Зрештою, сучасне нам російське суспільство таки пройшло цей шлях: від шовінізму до реального фашизму. То чому Булгаков як талановитий письменник і росіянин не міг пройти його трохи раніше?
Андрій Гарасим, texty.org.ua
