Спершу вони казали: «Он научіцца!»
Згодом: «Дайтє єму 100 днєй!»
Коли почало тхнути — «Державу грабували десятиліттями, він просто намагається все виправити!»
Тепер, уже на 7-му році каденції:
«Це політики минулого за 20+ років зацементували корупцію»(класика «прічьом тут Зєлєнскій?!»)
Тож давайте розберемося.
Жодна влада за всю новітню історію України не обиралася на настільки зухвалих, нахабних і безцеремонних обіцянках. Меседжі були прості та зрозумілі кожному:
Я посаджу державних обкрадачів (Весна прийде — саджати будемо).Я ніколи вас не надурю (Кінець епохи брехні).Ви станете заможними (Кінець епохи бідності).Я приведу до влади професіоналів.Моя команда буде чесною.Я принесу вам мир. Жодна політична сила не мала такої повноти влади й такої концентрації повноважень, як «зелені». У 2019 році система влади опинилася в руках однієї політичної групи:
президент,парламентська монобільшість (коаліція не потрібна),«свій» уряд,повний контроль над силовими структурами,одноосібно призначені голови обладміністрацій,свої керівники держпідприємств,кишенькові/хакнуті наглядові ради,контроль над більшістю ключових інституцій,підконтрольний медіапростір.Фактично зелені мали всі інструменти для структурних реформ і повного перезапуску держави. Єдине, чого могло забракнути, це 300 голосів для змін у Конституцію.
Усе інше було доступне.
Більше того — у Зеленського був унікальний ресурс, якого не мав ніхто: фантастична підтримка народу в перший рік вторгнення. Народ, який ціною власної крові стримував найлютішого ворога епохи. Народ і армія стали пліч-о-пліч з владою у спільній біді.
Цього було більш ніж достатньо, щоб переписати будь-які правила, перебрати державний механізм по гвинтику, впровадити найсміливіші новації.
Не вистачило тільки одного: політичної волі.
Він не зміг не тому, що не зумів — а тому, що не схотів.
Якщо за сім років не зроблено нічого для демонтажу корупційних практик, а навпаки — «нові обличчя» перетворилися на квартальських друзів, кумів і співкланівців, то це вже не про «спадок попередників», а про їхню власну жадібність, власні апетити й власну бездарність.
Поки на сході та півночі текла кров і заживо згорали міста — через західні та південні кордони витікав кеш, коштовності та корєші зеленої шобли — у теплі краї, на теплі посади, в безпечне безхмарне майбутнє.
У всіх президентів України були власні виклики й «непростi обставини»: розділене суспільство, важкі дотаційні регіони, недовіра Заходу, могутні олігархи, економічний спад, палаюча війна на Донбасі, світова фінансова криза — у кожного був свій тягар.
Зеленському дісталася країна з економічним зростанням, стабільністю, відновленою армією, замороженим конфліктом, непоганим кредитом міжнародної довіри і повною скарбницею.
Він отримав навіть бонуси: у півтора раза довшу тривалість каденції, колосальні західні кошти і безпрецедентну підтримку світу.
Маючи всі владні, фінансові та політичні можливості, маючи час, єдність народу, довіру Заходу, — він усе просрав.
Віддав Україну на розграбування дружбанам, кума́м та посіпакам.
Просрав ні за хер собачий.
Єдине, що зупинило повний демонтаж демократії — це маленький, але впертий кістяк громадянського суспільства, який не дав поховати антикорупційні органи.
І саме це так бісить зелену секту: вони програли не Порошенку і не примарним «старим політикам», а звичайним людям — із пам’яттю, обізнаністю та совістю.
Тож ви, смердороті зедовбні, заваліть свої харчоприймальні отвори.
Це історія не про «він хотів, але йому не дали».
Правда в тому, що Зеленський жодного дня не дбав ані про вас, ані про Україну.
Єдиний раз у житті він сказав вам чисту правду, але ви не почули:
«Я вам нічєво нє должєн».
