Мами військовослужбовців ви маєте повне право мене клясти. Бо я справді воюю не так…
Пояснюю.
Поставила два відео у фейсбук зі своїх робочих буднів протитанкіста. Давно нічого не знімала і не ставила. І вже давно помітила, якщо не поставиш — пропаде. Чому би не поставити на згадку? Нічого особливого в цих відео. Шматочок розвідки і укриття на одній позиції…
І тут стільки негативних коментарів отримала… Переважно про те що брешу, що воюю. Коли ставила відео мною підбитого танку, все-одно брешу, а якщо воюю, то не так.
Особливо стало якось образливо, бо останнім часом маю непоганий результат роботи.
Задумалася чому такий негатив на простенькі милі відео військового побуту? Подоляківські боти вже давно отримали команду фас? Це зрозуміло. Але були серед дописувачів з ненавистю матері військовослужбовців. От їх я спочатку зовсім не зрозуміла. Я воюю, у мене теж є мати, у мене є діти, я вдова. Чому така ненависть?
А потім я зрозуміла чому.
Вони праві.
Я справді воюю не так. Як не так?
Не так трагічно.
Я люблю війну….
Мені це нещодавно прямо сказали хлопці з мого взводу.
Я намагалася заперечити, ну якось це не морально любити війну.
Вони тільки посміялися. Мовляв, всі ми любимо результат роботи, але тільки, ти, командир, любиш також і процес, і значить любиш війну. Всі ці розвідки, облаштування позицій, укриття, боротьбу з брудом і холодом. Це правда, я люблю все це. А ще я люблю відчуття бою. Я люблю вести ракету в ціль і бачити ураження….Я люблю мою зброю, бо вона дає можливість відчувати бій….І взагалі, «протитанкіст», це звучить гордо. Я розумію, що я народилася воїном, у мене такі задатки. Шкода лише, що я народилася жінкою. Краще було би чоловіком, я була би ефективнішою.
Я не хочу смерті, бо я ще не навоювалася. Я боюся поранення, бо воно надовго виводить з війни.
Багато, хто мріє, як повернеться додому, а я мрію опанувати нову зброю, і мрію бити по новому і, ще краще і,ще більше. А ще я мрію, як буду йти на параді перемоги по Хрещатику вся в заслужених орденах.
Отож мами військовослужбовців мають повне моральне право писати мені про свою ненависть. Адже вони мучениці. А я з посмішкою від вуха до вуха…
Я люблю воювати…
І ще кілька штрихів.
Я напрацювала деякі принципи.
Я не стріляю в евакуацію поранених після моєї роботи. Хіба що ця евакуація на броні, тоді стріляю. У швидкі і медмашини — ні.
Моя головна настанова підлеглим: Війна це не коли ми гинемо, а коли ми вбиваємо!
Чи є краще нам, протитанкістам, ніж піхоті? До осені минулого року нам було зазвичай гірше. Завжди перед піхотою, гірші умови. Тепер набагато краще. Тепер піхота зазвичай ближче до ворога, у них контактні бої, командування Стугни береже і умови роботи комфортніші.
Чи є у мене особисто особливі умови служби? Інколи я стикаюся з поблажками, це правда. А інколи навпаки. Часто мене люблять. Це також правда. І це ще одна причина чому я люблю воювати Жінок командирів не багато, а я стараюся працювати добре і взагалі стараюся, щоб мене любили за мою роботу і завзяття, і за те, що я єдина квіточка))) Одним словом за все))))
Але коли нас треба послати в пекло, тому що треба, нас посилають, повірте без жалю і поблажок, як протитанкістів, і командуванню повірте не до того, хто командир цих протитанкістів.
Але, коли у нас виходить добре, командири люблять хвалитися, що підбила броню їхня Чорновол)))
P. S.
До речі, опишу відео. Воно давненьке. Тому можу розказати. Це яскравий приклад роботи, коли вкладено дуже дуже багато, а результату — нуль. І так у нас буває регулярно. Такі особливості роботи. То нічого, то купка)))
Все почалося з того, що під час розвідки позиції нас чудом не вбили. Арта сипала по мені і ще по трьом побратимам під корегуванням безпілотника. Це найбільший жах війни. Безпомічність. Коли посеред поля без жодного укриття, а попереду ще й наші міни тому просуватися можна було лише по стежці серед рапсу, яку ми пропустили… Снаряди падали все ближче…Останній розрив — осколоки пролетіли просто над шоломом і вгризлися в землю біля ніг. Потім все припинилося. Може у БПЛА батарея розрядилася?
На позицію заїзджали вночі в повній темноті без фар в щасливому проміжку між обстрілами. А потім знову, то зліва то справа, то попереду….Все навколо спалили, тільки біля нас острів зелені залишався. Укриття було хороше. Я якось так і думала, що наш шматочок балки буде ворогу не цікавий.
Труба під дорогою захищала добре. Але звукова хвиля заходила в трубу — резонувала. Спати доводилося в навушниках, щоб не тримати контузії.Але до сих пір згадується, як хотілося спати. І як солодко спалося. Від спеки в трубі рятував протяг. Пил і порох в трубі був такий м’який. Ми підгрібали під себе побільше, щоб бетонні стики труби не муляли хребет….
Стугну перетягували разів три. І все без толку, бо виявилося ворог їздить за дорогою на яку ми знайшли видимість і ми побачили тільки відкритий люк броні. А скільки гілок дерев довелося зламати, щоб Стугна більше бачила…Ми дуже старалися витиснути максимум…
Я вилізала на верхівку дерева повисала, гілка згиналася дугою, знизу мене ловили за ноги, тягнули до землі, хрясь і я падала в колючі кущі. Коли я втомилася продовжив Нарцис. Все це виглядало, як розваги. Аби не 40 градусів спеки і не тривогу, що побачить ворог.
А потім ми все одно Стугу зняли, перетягнули далі на 100 метрів на інший схил балки. Провід не доставав до труби. Тому викопали окопчик далі для одного оператора. Троє в трубі, а два оператори по черзі чергують в окопчику. Мінімізували так ризики, бо посипали касетами. Стало видно ще пару доріг, але броню побачили на дальності, що не достаємо… А потім Віталік побачив вертоліт. Він заходив зі сторони, де могли заходити наші. Я заборонила стріляти. Страх підстрелити свого, перевершив азарт.
Вертоліт виявився ворожим. До сих пір переживаю з цього приводу. Намагалася виправити помилку. Ми залишилися чекати його наступного прильоту . Спека, бруд, вся в колючках і царапках. Частина хлопців помінялася. Я залишилася. Мені не було важко. З літом, пилякою і спекою я дружу, ще з дитинства. Мені було комфортно… І треба було підстрелити вертоліт….
День за днем його все не було і не було.
І тут однієї ночі ворог став активно посипати нашу балку зі свого боку. Я раптом здогадалася, що це розміновування і ворог збирається заходити нашою балкою. Факти склалися до купи — недаремно цілий день над балкою висіли безпілотники. А коли вночі потужний вибух пролунав чотири рази поспіль недалеко попереду я зробила висновок що це здетонувало наше мінне загодження. По балці від ворога до нас було трохи більше кілометра. Найближче наше СП за нами через поле, а між нами і СП ще одне наше мінне загородження. Отже це була робота попереду передка)))Було зрозуміло, що ми піхоту ворога не зупинемо. У нас погана позиція, ми внизу в трубі. Нас лише четверо. Ворог просто зайде зверху і все що нам лишиться підірвати себе гранатою. Прийняла рішення зніматися…
До речі, як у воду гляділа, ворог тією балкою таки зайшов через пару днів атакував передній край. Проте хлопців там було багато, укріплення хороше — відбилися.
Отож ми нічого не збили, але нічого і не втратили. Але той вертоліт мене до сих пір муляє.
