Все та же война

90

Уже говорил и повторюсь. Есть один старый анекдот.

Туристи знаходять в Карпатах старий схрон, з нього виповзає сторічний дід з машинґвером:
— Cлава Ісу. ну, які новини?
— Та війна, діду
— Із ким воюємо?
— З москвою
— А де саме воюємо?
— На Донбасі
— Ну що… нормально хлопці просунулися…

Считается, что анекдот становится смешным за счет неожиданного смыслового разрешения в конце. И если эта концовка кажется нам смешной, то у истории для нас плохие новости. Потому что «неожиданное смысловое разрешение» тут найдет тот, для кого 2014-й год стал неожиданностью.

Для носителя советской памяти война Украины с Россией нелогична и невозможна.

Для вынужденных переселенцев российское вторжение – это удар в спину и предательство.

Для столичного аполитичного жителя все происходящее – это вывих, которые должен быть исправлен.

А для деда из анекдота все закономерно. Все та же война. Все с тем же противником. По тем же самым мотивам. Только на другом конце страны.

Мы все – заложники своей памяти. Которая коротка и в лучшем случае рассчитана лет на семьдесят. События нашей реальности способны терять логику и обретать ее в зависимости от исторической оптики.

В 2015-м один польский коллега рассказывал мне о той разнице, что отличала его страну и мою. Он говорил о том, что в Польше воспринимали весь период с 1991 по 2014-й как внезапную историческую передышку. За время которой нужно успеть мобилизоваться, провести реформы и подготовить систему обороны. Потому что нормативная Россия для них – это империя, сосредоточенная на поглощениях и расширении. И нужно быть готовым к тому, что ее «оттепели» всегда бывают краткосрочными.

А Украина была уверена в обратном. Воспринимала ослабленную Россию как новую норму. Полагала, что эпоха империи ушла в небытие. И потому те два десятилетия, которые у нее были, – были потрачены впустую.

Хорошая иллюстрация того, как работает историческая память. Та самая, которая позволяет не впадать в иллюзии. Которая учит видеть окна возможностей и пользоваться ими. События последних шести лет могут стать для нас хорошей прививкой. Если мы, конечно, решимся вписать эти события в широкий контекст.

Который довольно прост. Столетия жизни в колониальном статусе. Два десятилетия буферного существования. Фантомные боли империи, спровоцировавшие вторжение и войну за независимость. Ничего нового. Ничего нелогичного.

Пока мы считаем все происходящее историческим вывихом – мы проигрываем. Пока мы полагаем, будто есть пространство для компромисса – мы проигрываем. Пока мы говорим, что в войне виновно «воинствующее меньшинство» — мы проигрываем.

Выигрывать мы начнем лишь в тот момент, когда увидим все происходящее глазами того самого деда из анекдота. Для которого новость о войне с Россией новостью не была. Для которого новая война – это всего лишь продолжение его собственной. Той самой, что началась задолго до 2014-го года.

И тогда мы сможем понять его оптимизм. Потому что если взглянуть на карту страны, то за шестьдесят лет хлопці справді гарно просунулися.

Павел Казарин

P.S.

Ін. 5:1-15
5 Після цього було юдейське свято, і прийшов Ісус до Єрусалима. 2 В Єрусалимі ж біля Овечих воріт є купальня, що по-єврейськи зветь­ся Вифезда, яка мала п’ять кри­тих входів. 3 У них лежало багато хворих, сліпих, кри­вих, сухих, що чекали руху води, 4 бо ангел Господній щороку сходив у купальню і збурював воду; і хто перший входив після збурення води, той одужував, хоч би яку недугу мав. 5 Тут був чоловік, який хворів тридцять вісім років. 6 Ісус, побачивши, що він лежить, і знаючи, що вже довго хворіє, говорить йому: чи хочеш бути здоровим? 7 Не дужий відповів Йому: так, Господи! Але людини не маю, щоб, коли збуриться вода, опустила мене в купальню; коли ж я приходжу, інший вже поперед ме­не входить. 8 Ісус говорить йому: встань, візьми постіль твою і ходи. 9 І він одразу одужав, взяв постіль свою і пішов. Була ж субота у той день. 10 Тому юдеї говорили зціленому: сьогодні субота, і не слід було тобі брати постіль свою. 11 Він відповів їм: Хто зцілив мене, Той сказав мені: візьми постіль твою і ходи. 12 Його спитали: Хто Той Чоловік, Який сказав тобі: візьми постіль твою і ходи? 13 А зцілений не знав, хто Він, бо Ісус зник у натовпі, що був на тому місці. 14 Потім Ісус зустрів його у храмі і сказав йому: ось ти одужав; не гріши більше, щоб з тобою не сталося чого гіршого. 15 Чоловік цей пішов і сказав юдеям, що Той, Хто зцілив його, є Ісус.

Цей паралітик лежав 38 років і чекав, що прийде добрий чоловік і опустить його в вируючу воду.
Але прийшов Ісус і не став цього робити, Ісус просто сказав взяти ліжко і йти геть.
І так часто ми бачимо рішення наших проблем в одному, як у розслабленого, наприклад — занурення, а насправді проблеми вирішуються абсолютно протилежним способом (встати і йти).
Що стосується Бога, то Він, як правило, завжди приходить несподівано і не з того боку, звідки нам здається має прийти вирішення проблем. Він приходить тоді, коли ми втомилися чекати Його та видивлятися не з того боку. Головне не померти, очікуючи Бога. Він приходить, простягає руку і каже: “Ну вставай же давай! Скільки можна лежати!”

Дехто скиглить, що Україна за десятиліття не змогла стати нормальною країною. Відповідь очевидна — не в ту сторону ми дивилися. Не по сторонам треба потрібно озиратися, а в небо та під ноги дивитися.
В небо — до Бога, а під ноги — на землю, яку Бог дав.
Царство Небесне — воно не за морями або лісом. Воно всередині нас починається.

Олександр Дедюхін

Поделиться:
Загрузка...