Володимир Зеленський поїде на Світовий форум Голокосту в Ізраїлі 22-23 січня. Попри те, що йому там навіть слова не дадуть, хоча, як зауважує сам Зеленський, «кожен четвертий з євреїв, що загинули під час Голокосту, був українцем».
Зате дадуть слово Путіну, керівнику держави-агресора, яка вбиває українців і окупувала наші території. Керівнику держави-правонаступниці СРСР і шанувальнику Сталіна, який разом з Гітлером розпочав Другу світову війну. Президенту України відвели роль мовчазної масовки під час пропагандистської промови Путіна, і він на цю роль погодився.
Такий формат запрошення президента України ізраїльською стороною, яка дедалі більше заграє з Москвою – приниження нашої держави, зневага до пам’яті мільйонів українських євреїв – жертв Голокосту і внеску українського народу в перемогу над нацизмом.
Поведінка Зеленського разюче відрізняється від дій президента сусідньої Польщі Анджея Дуди, який публічно відмовився їхати до Єрусалиму саме через такий формат запрошення. Тому що для Дуди важливо не тільки, «щоб вулиця була заасфальтована», для нього є різниця, коли йдеться про національну гідність і національні інтереси Польщі.
Мені соромно за президента України, який, з одного боку, проігнорував жалобні заходи в Бабиному Яру, а з іншого – в День Соборності України їде побути в масовці у Путіна в Ізраїль. Що далі? Поїде до Москви 9 травня, щоб постояти поруч із Путіним і привітати з трибуни мавзолея Леніна російську армію?
Народжений у 1934 р в Києві, я мав достатньо довгу можливість спостерігати за історичними особливостями різних епох життя (або вмирання) України. Я називав ці періоди «окупаціями», бо здебільшого, мою рідну землю терзала якась зла зовнішня сила.
До сьогодні я нарахував вісім таких окупацій – починаючи з довоєнної, сталінської, вершиною якої став Голодомор-Геноцид українського народу; потім прийшла гітлерівська, з її безжальним винищенням українців і голокостом євреїв, за нею повернулася повоєнна, рідна сталінська окупація – з масовими репресіями МГБ супроти повстанців ОУН-УПА та українців, запідозрених у «буржуазному» націоналізмі; за нею – хрущовська кукурудзяно-антихристиянська, брежнєвсько-щербицька русифікаторська – і так далі, аж до останньої – восьмої окупації України гумористами, веселими сміхунцями, безтурботними миролюбами, що нагадують більшовиків 1914-1918 рр. які браталися з тевтонськими ворогами і вважали за злочин боронити власну землю. Щоправда, робили це ленінські ідеалісти за гроші германського генштабу.
Щоправда, існує припущення, що не обійшлося без глобальної конспіративної змови фінансово-ліберальної плутократії і спеціальних інституцій, які поставили собі за мету знищити непокірливу українську державу, завдати смертельного удару українським націоналістам з їхніми постулатами «армія-мова-віра» й повернути зачищену територію до складу Євразійської Імперії Путіна – Дугіна – Проханова.
Це – наші сусіди, родичі, колишні друзі.
Впереваж ці люди жили, не чуючи під собою України, не знаючи її історії та мови. Вони обожнювали Булгакова і вважали Пушкіна єдиним і головним поетом земної кулі, принісши у доросле життя дитсадкове гасло «мир і дружба». Ніколи не сприймаючи Україну, як окрему державу, за яку треба боротися й обстоювати її інтереси, вони розглядали її лише як формальну географічну назву: могла бути й Мало – Світлоново – Рязаноросія, Степостан чи Південна-Північ. Яка ж бо різниця!
На місцевий український народ, що купчився на базарах, в електричках, кріпакував у селах чи на будівництві у містах, ці милі люди, що сьогодні окупували Україну, дивилися зверхньо, як на відсталих селюків, на безперспективне плем’я – а коли ці чужі їм люди вийшли на масові протести, взяли до рук зброю й почали вмирати в боях з окупантами – замовники, виконавці й клієнти 95-го кварталу (згадайте їхні спотворені від реготу пики, навіки зафіксовані в телехроніках) злякалися, стирлувалися в особливий окремий загін посеред великого народу українського.
Плем’я комедіантів і миротворців могло народитися тільки в «незалежній» Україні, керованій посткомуністами і бандитсько-олігархичними безнаціональними угрупуваннями, в країні, в якій десятки тисяч функціонерів СБУ і МВС, військовослужбовців і чиновників, прокурорів, депутатів і суддів стали зрадниками, перейшли на бік окупантів у Криму і на Донбасі, й готові були вчинити так само у Харкові, Одесі і всюди, де проросла зелена пліснява національного безпам’ятства, продажності й зневіри в призначення України.
Описуваний нами контингент й численні корисні ідіоти, що примкнули до нього, оголосив себе «Слугою народу», правда, не уточнивши – якого саме? Пакистанського, нігерійського а чи рідного і близького московського.
Безмежно наївними видаються мені наші політичні базікали, які на телевізійних ток-шоу продовжують котрий уже місяць поспіль сумніватися, чи в слуг народу дійсно є програма капітуляції України: вода вже підступає до горла, а вони все ще не бачать ознак зловісної, заздалегідь запланованої повені – реваншу. Повені, яка має поглинути українську історію, мову, українські боріння.
Очолити цю всепроникну повінь доручено найвпливішому в світі лідеру слуг, неперевершеному знавцеві державного управління, геополітики, економіки, фінансів, науки і культури спілкування з підлеглими, претенденту на роль новітнього Чарлі Чаплина: тільки, якщо Чарлі Спенсер Чаплін, патріот США і Великобританії, кинув виклик світовому агресору Адольфу Гітлеру, самому втіленню Сатани на Землі, наш лідер заграє з міжнародним злочинцем, учнем Гітлера-Сталіна, самодержцем Московії Путіним.
Про що думає новий лідер нещасної, вкотре окупованої України, про що мріє, дивлячись з печерського пагорбу на вічну Ріку, що плине велично з варяг у греки? Про цифрову революцію? Про об’єднання і нове роз’єднання міністерств? Про вічну дружбу з Путіним? Про застарілі слова Тараса Шевченка «реве та стогне» і новітні хохми великого українця Жванецького? Про київські запахи шаурми, чесно кажучи, більш притаманні Баку, Тель-Авіву, Тегерану? Про нові, всесвітні ролі в серіалах, де перевершить він Клінта Іствуда, Гарісона Форда, Бреда Піта, Сильвестра Сталлоне і Тома Круза?
А може згадує він долю Еміля Константінеску, президента Румунії, інтелігентного прозахідного професора, що оточив себе дилетантами, зазнав провалу й змушений був добровільно відмовитись від посади очільника країни. Може згадує покаянні слова Константінеску: «Я скоїв помилки, я довіряв людям, яким не мав довіряти».
Але, скоріше за все, Верховний Слуга ні про що подібне не знає й не чув імені Константінеску.
«Королівський блазень потрібен; блазень, який стає королем – це апокаліпсис».
Містечкові сценаристи і провінційні виконавці головних ролей на світовій сцені не знають, що прийшли 2020-ті буремні роки – час могутніх тектонічних глобальних змін; вони не розуміють, що сили української національно-визвольної революції, які народилися підчас Помаранчевої, а згодом Революції Гідності – непереможні, бо такою є логіка історії, яка повільно, але невблаганно вершить свою справу.
Хотілося, аби цей процес відбувався швидше – бо кожен день окупації наближає нас до руїни української державності.
Все залежить від нас самих.
Юрій Щербак
