Часто доводиться чути: «Війна — це математика». Особи, здебільшого далекі від воєнної теорії, а тим більше від практики, люблять сентенції штибу класиків рубежу ХІХ-ХХст.
Бо якби війна була б лише математикою, Україна просто не мала би шансів.
Війна — набагато складніша. І її результат залежить від дуже багатьох факторів.
А найбільше —
як керівництво воюючої країни може залучати союзників,
організовувати власні ресурси
і знаходити «змінювачі гри».
Україна у 2014 вистояла через волю суспільства до спротиву і спроможність тодішньої влади відродити з нічого армію і спертись на союзників у примушенні російського агресора до (при)зупинки вторгнення.
У 2022 воля суспільства і майстерність та завзяття армії спрацювали знов — і це переконало союзників надавати допомогу.
Однак нині ситуація в точці непевності. І тут знову для оцінки потрібна не математика (яка веде до похмурих висновків), а наука про управління.
Будь-яка війна закінчується загалом одним з трьох варіантів:
1. Той, хто напав, виграв.
Це — сценарій путіна. Він (і його оточення) вірують, що можуть це досягнути. Агресори думають, що у 2014-15 їх надурили, отримали час для «озброєння України» — тож на «зупинку по лінії як є» вони погоджуватись не готові.
Вони вимагають капітуляції. Що це означає — показали Буча, Бородянка, Тростянець та інші тимчасово окуповані території. Геноцид. Варіант неприйнятний для України — однак єдиний прийнятний для росії.
Саме під нього вона проводить внутрішні зміни і заручається підтримкою союзників, насамперед Китаю.
2. Той, на кого напали, виграв і знешкодив нападаючого.
Це — не просто «кордони 1991 року».
Це — сценарій розвалу росії, створення на її місці сонму неагресивних держав тощо.
На це в України немає ресурсів, а у союзників — бажання і бачення.
Бо тут і страхи ядерної війни, і небажання втягуватись у бойові дії, і загальна інерція…
Sic semper in nostro mundo.
… ці сценарії відлунюють ІІ Світовою, коли війна йшла до беззастережної капітуляції ворога. Але в цій парадигмі нині перебувають хіба що безпосередньо воюючі сторони: Україна і росія. Світ намагається будувати навколо інші сценарії, старанно уникаючи фрази «ІІІ Світова війна».
Це якби, в альтернативній історії, Чехословаччина таки вирішила чинити опір Гітлеру попри позицію союзників — і ті, зв’язані угодами але не бажаючи війни з Німеччиною, почали б допомагати зброєю і боєприпасами.
Або, як у нашій історії, Фінляндія чинила опір срср — а їй допомагали, як могли і встигали.
Тому в затишних кабінетах світу виробляються інші сценарії, які описуються одним словосполученням —
3. «Проміжний тимчасовий результат».
Він передбачає обмеження апетитів агресора — але втрату територій Україною.
Поки що цей результат має мало спільного з реальністю — головним чином через позицію росії.
Вона хоче все. «Нам нужен мір — желатєльно, вєсь»,- як жартували в радянській армії.
Сподівання, що росію якось утихомирить Китай (у обмін на торговельно-економічні преференції Заходу) — схоже, тануть, не встигнувши навіть сформуватись.
Піднебесна також рахує вигоди і витрати у відмінний від Заходу спосіб — і накопичила немалий запас міцності.
З чим це лишає нас?
З перспективою війни на виснаження.
Якщо ми програємо — живі позаздрять мертвим, хоч дуже швидко до тих приєднаються.
Або в ході зачисток «укрАінского елємєнта» — або як співучасники війни проти Заходу.
Щоб виграти — нам треба не впасти доти, доки не впаде росія (а їхні можливості, навіть з китайськими підпірками, не безмежні — і сильно поступаються західним).
Тут знову згадуємо три складові перемоги: союзники, власні ресурси і «змінювачі гри».
Щодо союзників — говорено-переговорено про необхідність зміни підходу з яскравої роботи на враження громадян (яка дедалі більше вражає хіба своїх громадян, а чужих просто дратує) — на повноцінну і повсюдну присутність у колах обговорення і прийняття рішень.
Всі політики і громадські експерти мають бути скоординовані і задіяні. Жодних обмежень на виїзд тим, хто може працювати, має контакти і вплив. Не до ревнощів — стоїть питання виживання. «В Сибіру холодно буде всім». Навіть Єрмаку.
Щодо внутрішніх ресурсів — завдання одночасно забезпечити фортифікацію, мобілізацію і виробництво — потребує ресурсу, який влада втрачає. Здатність до МОТИВАЦІЇ.
Це більше, ніж формальна «довіра». Це — здатність переконати зробити неможливе. Для цього потрібен підсилювач сприйняття — яким могла б стати готовність влади пожертвувати монополією на ресурси і погодитись на створення професійного уряду національної єдності і порятунку.
Що ж до забезпечення прориву — напрямок також зрозумілий. Наприкінці цієї війни роботи воюватимуть з роботами під управлінням штучного інтелекту і лише загальною координацією людьми.
Але до цього шлях лежить через дуже конкретні відповіді.
Як забезпечуватиметься робота і координація безпілотних систем. Як вестиметься радіоелектронна розвідка і боротьба, протидія засобам ворога. Загалом — хто виграє перегони ідей.
Україна робить тут чимало — часто всупереч державним органам, а не завдяки їм.
Власне, перемога буде можлива в разі якісної, технологічної переваги ЗСУ, коли кількісна перевага ворога буде зведена нанівець.
Перед українськими науковцями і інженерами цей факт ставить дуже амбітне завдання. Але вони з ним впоратись здатні.
Набагато серйозніше завдання стоїть перед українськими управлінцями.
Держава має припинити гальмувати будь-які розробки — а, навпаки навчитись підтримувати і масштабувати будь-які.
Ось це має зрозуміти чи то Банкова, чи 230-240 депутатів парламенту, які за Конституцією мають право сформувати новий уряд…
Війна — це не математика. Війна — це управління.В цьому Україна рідко могла похвалитись відмінними результатами.Час змінювати тенденцію.
