А страшно втомитись, еге ж?
Як втомлюються люди в тюрмі. В них згасає енергія і воля до змін. Бо реальність сильніша за цю жагу. І за цю волю. Хоча там ти, мабуть, можеш почати писати книгу, якщо тобі дадуть на чому писати. Або перечитати всю тюремну бібліотеку. Або робити віджимання в камері чи качати прес.
Зараз наше життя дає нам набагато більше, але під обстрілами. До щоденних дій додається ракетний терор — куди б ти не пішов. Де би не знаходився. На ринку, в магазині, біля якогось підприємства, у себе вдома. Прилетіти може скрізь. Осколки ракети можуть впасти тобі на голову, коли її збивають. Росіяни можуть промазати і влучити на твоє подвір’я. Або взагалі зробити тебе запланованою цивільною жертвою, просто так, бо хочуть залякати всіх абсолютно.
І ось ти живеш, цивільний, в цій шаленій напрузі, і розумієш, що повинен щось робити зі своїм життям. Зі своїм сьогоденням, зі своїми звичками. Бо поїдеш дахом.
Бо вчора ти не спав, бо вибухало, і ти чекав відбою. Не можеш заснути, поки не зрозумієш, що нелюди відбомбились, можна поспати. А сьогодні ти споживаєш новини і пропускаєш це через себе, бо когось за цю ніч вбили. З усім цим ти якось намагаєшся працювати, готувати їжу, робити домашнє завдання з дітьми, заробляти якісь гроші. Навіть якісь фільми дивишся та музику слухаєш, під час чого трохи забуваєшся. Трохи відпочиваєш мозком.
Іноді настрій такий, що вити хочеться. Тікати не хочеться, програвати росіянам не хочеться, пробачати не хочеться, опускати руки зовсім не хочеться — а вити хочеться.
Коли нас почали бомбити тим лютневим ранком, я бачила напрочуд багатенько нетверезих людей в переповнених магазинах. Вибухи почалися після четвертої ранку (вже точно не пам’ятаю), а о дев’ятій-десятій ми все ще стояли в чергах за бензином та продуктами. Потім ні того, ні іншого не було. Аптеки були зачинені.Паніка накрила всіх, і хтось ховався за алкоголем. Хтось приймав необдумані рішення — як то одна знайома родина «евакуювалася» з Харкова в Маріуполь. Досі не знаю, чи живі вони. Хтось з Харкова в село, але на схід, до російського кордону, бо там чи дача, чи родичі. Наївно сподівались, що росіяни чіпатимуть тільки велике місто…
Але я чітко розумію, що всі ці відчуття — вони на короткий час. Вони пройдуть, бо це лише організм вимагає відпочинку. Кожного дня я нагадую собі, що жити сьогодні в Україні — це вимога вчитися керувати собою. Вчитися керувати своїм відношенням до того, що є. Бо багато хлопців та дівчат поклали свої життя, а ми залишаємося живі. Мабуть, ми щось повинні ще зробити в цьому житті, для чогось ми залишаємося жити.
Вигорання цивільних — це ніщо, це лайт версія, яка мусить бути нами керована та вирішена. Бо вигорання Армії — це була би найбільша катастрофа. Я сподіваюсь, що саме це відбуватиметься з російською армією, бо битися місяцями за клаптики землі, втрачати раніше окуповані території — це пряма дорога до вигорання та демотивації. Чого я їм і бажаю.
А я якось переживу. Та й кожен з нас.
Завтра буде новий день, нові сили, і новий настрій.
———————
Сьогодні вранці в нашій області стався теракт.
В одному з харківських селищ працював ринок, люди відкривали крамниці та приймали м’ясо на продаж, від постачальника. Російська ракета влучила прямо по ринку, зробивши величезну вирву. В цій вирві поранено за офіційними даними 7 людей, жінка-власниця магазину загинула. Поранена її 10-річна онука. Ще одна дівчинка 13 років отримала поранення в шию, біля сонної артерії. Її швидка помчала на операцію в Харків.
Так сталося історично, що хтось мусить жити на сході України. Тут нас кілька мільйонів. Так сталося, що у когось тут домівки, поховані батьки, діти в школах (які, звісно, зараз зачинені або зруйновані). Так сталося, що саме тут величезний кордон з Росією. І, нарешті, так сталося, що саме Росія, а не Польща, Білорусь (до повномасштабного нападу), Румунія, Молдова, — втручалася багато-багато років в наше тут існування.
Так сталося, що сюди росіянам ближче втручатися. Сюди їх ракетам ближче летіти. Коли арестовичі й подоляки розповідають про дві-три атаки, на які у росіян ще вистачить калібрів — то це не про схід країни мова. Бо позавчора над моїм будинком пролетіло кілька ракет. Позавчора лікарі не змогли врятувати поранену людину, яка померла. А сьогодні — ось цей теракт. Не кажу вже про те, що кількість повітряних тривог в моїй Харківській області зашкалює. А на Донбасі вони не припиняються весь останній рік. А Херсонщина в окупації. Запорізька область в окупації. Тому що Росії СЮДИ ЗРУЧНІШЕ ТА БЛИЖЧЕ.
Ще раз: ближче та зручніше.
Це для фаріон, у якої часу втекти закордон при нагоді набагато більше, ніж в мене. До Тернополя я в лютому їхала 5 (!) днів з Харкова. І я через цю тему дуже зла та ображена. Сюди би цю фаріон, на кордон з Росією. До якого мені особисто лише 40 км. А ракети С-300 повністю покривають всю мою область. І життя наше тут було спотворене ще з часів СРСР, бо ми — на кордоні з убивцями, чорт забирай. Ми, а не фаріон. Я, мої батьки, мої діти. Тут захоронені мої дідусі й бабусі. Тут нам доводилося обирати дитсадки й школи, подальше навчання й роботу — обирати з того, що є. З того, яке створилося внаслідок втручання Росії в наш устрій. Внаслідок виморення голодомором саме наших східних територій. Тут ближче — тому тут вимерло більше. Хліба у нас не було, Європи поряд не було, школи російською, телебачення монополізоване російською пропагандою. Інтернет з’явився самі пам’ятаєте, коли. Товари у нас скоріше китайські, а не польські — з них все починалось. Родини змішані з росіянами, а не поляками. Повномасштабне вторгнення 24-го зустріли МИ, вмирали МИ тисячами — я про цивільних зокрема. Бо віддаю шану всім бійцям, які приїхали з різних куточків України на цьому сході воювати. Якби напала Польща, то східняки воювали би там, і захищали би Львів. Сьогодні в армії є представники ВСІХ областей. ВСІХ.
Але бити в дитсадочках треба саме наших дітей, як вважають хворі на голову тітки.
Я живу й боюся стати такою, як фаріон. Я боюся почати мислити, як фаріон. Боюся з’їдати себе зсередини, як фаріон. Хоча я теж знаю, що таке ненависть — вона у мене до наших східних сусідів. До них, а не до власного населення. Яким би воно не було — ми всі повинні розуміти наслідки окупації радянщиною. Когось ця окупація вдарила набагато сильніше. Ці вдарені, вбиті, спотворені — ми, східняки. Змушені не тільки жити, але й попросту виживати на цьому кордоні. Зберігаючи хоча би той висміяний фаріоншами суржик — а Харківщина ВСЯ розмовляє лагідним українським суржиком. Це як доказ того, як ми тут чіплялися за Україну всі роки нашої історії, як було важко зберегти своє, коли до тебе їдуть і їдуть росіяни.
Вірогідність того, що я загину швидше, ніж фаріон — величезна. Бо С-300 долітають, повторюю.
Чому я не юрист у правовій державі? Бо засудила би.
P.s. Задля запобігання перекручування сенсу мого допису — моя величезна шана людям, які живуть на нашому заході. Величезна подяка кожному, кого зустріла особисто. Це люди величезної доброти та розуміння.
Просто в кожному регіоні не без потвор.
