Стріляли в Фаріон. Цілили – в Україну. Атентат на Ірину Фаріон об’єднав у жалобі і її прихильників, і її ненависників. У цій реакції – суть України. Бо вбили одну з нас. Ми можемо не погоджуватися чи навіть вважати шкідливими чиїсь думки й дії, але ми шануємо право людини на свою позицію. Це про демократію, про свободу й повагу. Тож без жодних “але” я схиляю голову перед пам’яттю про пані Ірину і висловлюю щирі співчуття її родині.
А тепер спробуймо разом поміркувати над мотивами смертельного замаху. Не володіючи деталями слідства, розглянемо реалістичні версії.
Чи міг це бути замах з особистих мотивів? Як на мене, ні. По-перше, складно уявити якусь таку смертельну образу, яка могла спровокувати когось на вбивство літньої жінки, що мала впізнаваність, але аж ніяк не впливовість. Зазвичай особисті мотиви й помста передбачають якісь вступні етапи – шантаж, залякування, погрози. Але якби щось таке й відбувалося супроти пані Фаріон, то – з огляду на її темперамент – про це давно знала б уся країна.
Як щодо замаху з політичних мотивів? Частині суспільства ця версія видається найбільш реалістичною, але, як на мене, це хибне припущення. По-перше, після вбивства з політичних/терористичних мотивів замаховці, як правило, одразу ж беруть на себе публічну відповідальність і хизуються результативним політичним актом. По-друге, коло її політичних ненависників – рускомірівці і какаяразніцавці сичать ненавистю і зневагою до всього українського, але переважно аморфні. Це гомосовєтікуси, які не здатні на організований протест і вважають, що хтось має зробити все за них.
Тож мені видається, що за них і зробили. Моя основна версія атентату – замовлене росіянами вбивство. Саме замовлене, а не скоєне, бо навряд чи росіянам довелося висилати свого агента через кордон – у нас і на місці корисних ідіотів вистачає.
Найпростіша опція – просто найманий підготовлений вбивця, який за гроші скоює злочин і зникає.
Складніша і правдоподібніша опція – вбивця з цікавим «бекґраундом», якого в разі схоплення можна медійно “розкручувати”. Наприклад, (російськомовний) ветеран війни, який опинився в скрутній життєвій ситуації і йому потрібні гроші. Родич полоненого, якого шантажують катуваннями близької людини в Росії. Особа з психологічними хворобами, яку куратори можуть «накрутити» і всунути в руки зброю. На забуваймо, що не існує меж російській підлості й ницості.
А тепер основне. Для чого це Росії?
Відповідь очевидна – щоб поглиблювати тріщини в українському суспільстві, сіяти недовіру, провокувати конфлікти і навіть громадянську війну.
Ірина Фаріон була медійною і дуже впізнаваною постаттю, тож її вбивство цілком прогнозовано сколихнуло українське суспільство, а на болотах спровоковало шквал радості. Російський обиватель бачить цей атентат як успіх Росії.
Як на мене, російські спецслужби вкотре прорахувалися, бо замість поділів і конфліктів українці об’єдналися в жалобі. Голоси про те, що після цього вбивства треба якось мститися російськомовним українцям, закручувати гайки – на щастя, маргінальні. Навіть ті, хто не сприймав, не любив чи висміював Ірину Фаріон – сьогодні в скорботі, адже вбито одну з нас. Геноцид українців триває.
І цей зухвалий атентат – ще один крок у інформаційно-психологічній спецоперації, що має на меті залякати нас, змусити до миру (читай – капітуляції). Так, після знищення енергетичної системи, бомбардування Охматдиту і погрози підірвати греблі водосховищ – вбивство Ірини Фаріон є лише наступним щаблем ескалації й залякування.
Вбивство у тиловому Львові має продемонструвати, що хижі щупальця Росії дотягнуться до всіх і всюди. Немає в Україні безпечного місця. Розстрільні списки ніхто не відміняв: якщо ти публічно підтримуєш Україну, допомагаєш війську, працюєш на зміцнення держави – завтра тебе можуть розстріляти на вулиці.
Крім того, насильство й кров на вулицях – ще один тривожний дзвіночок, який має змусити задуматися мільйони людей: може, краще виїхати, втекти, перечекати? Бо куди ж це годиться, якщо в нас стріляють на вулицях? Скільки нелегальної зброї на руках у людей – що буде далі?!
Зрозуміло, що це ще й удар по українській владі. Якщо вона не здатна забезпечити порядок, прибрати насильство з вулиць, захистити своїх громадян – то для чого така влада, мають подумати громадяни. Якщо владі не вдасться схопити вбивцю, то для чого нам такі правоохоронні органи – невже тільки для поборів і корупції? Атентат на вулиці Масарика – це ще одна спроба переконати нас самих, що Україна поволі перетворюється на failed state.
У підсумку – поширення вірусу про необхідність мирних переговорів і капітуляції вже, бо далі буде тільки гірше. Нема електрики, гривня в піке, люди гинуть щодня, влада не здатна нас захистити і подальший опір не має сенсу, скоро прийде Трамп і ми взагалі опинимося на самоті з війною – саме таку архітектуру має інформаційно-психологічна спецоперація Росії, яка саме в цей момент набуває розмаху в Україні. Це треба усвідомлювати!
Ми вийшли на Євромайдан, бо не хотіли жити в країні, в якій на вулицях б’ють дітей, та ще й за наші ж податки. Сьогодні ми воюємо за те, щоб не жити в окупаційному союзі з країною, яка вбиває людей на вулицях, вчиняє геноцид і основну мету свого жалюгідного існування бачить у смерті інших.
Якою може бути наша відповідь на це вбивство? Холодна голова, критичне мислення, вияв поваги до небіжчиці. Замість поділів – єдність. Усвідомлення того, хто розв’язав цю спіраль насильства і сіє смерті сотнями тисяч. Розуміння, де сидить наш ворог. Знання, що найтемніша ніч – перед світанком. Тож нам треба триматися свого, не здати Україну на поталу окупанту, не вестися на його ігри й залякування.
Незалежна й українська за духом Україна, в якій опоненти погоджуються на ключовій цінності свободи й демократії – це буде найкраща пам’ять про Ірину Фаріон та справу її життя.
P.S. Наостанок поділюся дрібкою особистих спогадів.
Я в загальних рисах погоджувався з тим, ЩО говорить Ірина Фаріон, але майже ніколи не сприймав те, ЯК вона це робить. Надмета – підтримка української мови й українізація України як шлях до становлення повноцінної держави і єдиної політичної нації – мені близька й зрозуміла. Методи, стилістика й риторика – категорично ні.
Та одного разу, кільканадцять років тому, коли я ще був студентом і активістом патріотичних організацій на Закарпатті, мені випала нагода познайомитися ближче і провести цілий день у товаристві пані Ірини.
Того разу вона приїхала на Закарпаття як одна з лідерок “Свободи” і мені випав обов’язок супроводжувати її в поїздці на Красне Поле, щоб ушанувати героїв Карпатської України. Ті кілька годин в автівці, спільний обід і розмови переконали мене в тому, що в житті пані Ірина геть не така, як “у телевізорі”.
Мій особистий спогад про неї – як про чуйну, надзвичайно інтелігентну, делікатну особу, яка вміла причарувати своєю простотою й широтою знань, була людяною й турботливою про інших.
Світла пам’ять, пані Ірино!
Andriy Lyubka
