Виявляється, на iForum були українські спікери, які виступали на русском язикє.
Йшов десятий рік війни з росією.
Другий рік геноцидної війни на знищення та «защіти русскоязичного насєлєнія».
То, може всі ці «русскоговорящіє» спікери сигнали подають, що вони тут все ще є і чекають на освобождєніє?
Найсмішніше — це їхні відмазки, чому вони не говорять в Україні українською мовою: «я поки що не говорю, але я вчусь».
У мене є знайомі, які за ці півтора роки вивчили польську, німецьку, іспанську мови, а свої базові знання англійської підвищили у мовному середовищі до рівню, коли англійською виступають на івентах за кордоном.
А ці довбодятли (типу Корогодского) вже десятий рік приблизно розказують (насправді — сруть в очі) про те, що вони «вчать українську мову» в Україні. Вчать, вчать, і ніяк вивчити не можуть.
І я скажу, чому.
Тому що українофоби.
Oksana Bailo
У стрічці весь день фото і відео чудових, гарних, молодих українок із Запоіжжя, що співають свою останню пісню перед тим, як загинути від російських обстрілів.
Також у стрічці — фото українців з iForum, які посміхаються, діляться враженнями від форуму, від зустрічей одне з одним, розповідають про бізнеси, слухають спікерів.
Здавалося б: між цими фото і новинами — прірва. Але — ні.
Всі ці люди живуть в країні, де йде геноцидна війна: кожного дня вони вивозять це, живуть із цим, після нічних ракетних обстрілів, якщо вижили, встають і йдуть: співати, працювати, виступати на форумах, зустрічатися, фотографуватися, і не знають, яке з тих фото/відео може стати останнім…
Просто комусь пощастило більше, бо сьогодні російські ракети долетіли не до них.
Та ніхто не знає, куди вони долетять завтра і післязавтра, і скільки усміхнених людей з iForum, з парку, із зустрічей в зумі, з магазину на районі, з салону біля дому, з офісу, що переїхав з окупованого міста, з улюбленої кавʼярні — виживе до кінця тижня… місяця… року…
Кожного дня новини вибивають землю з-під ніг… Кожного дня пропускаєш через себе чиюсь загибель, зруйнування, знищення, біль, сльози, чорноту…
Кожного дня шукаєш в собі сили все це пережити і йти далі, поки можеш йти… Кожного дня намагаєшся працювати, посміхатися, зустрічатися, іноді навіть робити якісь фото, відео, писати якісь тексти, бути корисним родині, країні, силам оборони…
І кожного дня не знаєш, чи наступить для тебе і для інших українців наступний день. Але, на жаль, точно знаєш, що для когось — не наступить…
Я відверто не розумію вже, як ми все це вивозимо…
