З виступу Віталія Портникова у Львові на зустрічі «Дорожня карта для українського політикуму»
Багато хто розповідає про реванш. А я взагалі ніякого реваншу не вбачаю.
Реванш – дуже помилкова теза і дуже помилкове визначення. Якби це був реванш, нам було би дуже легко впоратися з цією ситуацією. Реванш – абсолютно простий інструментарій для нас, людей, які є прихильниками української державності.
Ми всі ці роки – 1991-2014-й – жили в класичному політичному просторі постколоніальної країни. Були ми – ті, хто хотів, щоб Україна була незалежною, демократичною, європейською державою. Базове, від чого ми відштовхувалися, – Україна не мала бути Росією по суті. Вона має свою душу, своє серце, свою історію, свою цивілізацію. Вона ближча до Європи. Тощо.
І були наші опоненти, в яких теж була абсолютно чітка програма дій. І вони теж були нам завжди абсолютно зрозумілі. Вони вважали, що та територія, на якій вони живуть, – це є все Росія, велика Росія, Російська імперія. Та сама Росія, про яку писали в підручниках ще дорадянської історії: «Русскій народ состоіт із вєлікоросов, малоросов і бєлорусов». Ось і малороси – найкраща частина «русского народа». Звичайно, вони мають бути якщо не в складі Росії, то в союзі з Росією.
Це дуже проста політична програма. Цю програму ми чули ще 1994 року від Леоніда Даниловича Кучми, і за неї проголосувала більшість виборців сходу і південного сходу України. Це політична програма Віктора Федоровича Януковича, яку він щиро поділяв.
Нам із цими людьми було легко, тому що в нас була фактично спільна система цінностей, тільки полярна. Ми бачили Україну – вони бачили Росію.
Ця країна була розділена таким чином до 2014 року.
У 2014 році ми могли би вважати, що кількість людей, які вважають, що Україна – це Україна, збільшилась внаслідок російського нападу на Україну. А кількість людей, які вважають, що Україна – це Росія, зменшилась. Зокрема й тому, що Росія окупувала велику частину територій, на яких проживало населення, яке вірило в те, що Україна – це Росія або принаймні частина російської цивілізації.
Можна сказати, що після 2014 року ми всі якось заспокоїлися, що надалі йтиметься про внутрішньоукраїнську боротьбу. І вони – це буде політична меншість, яку ми просто будемо поважати.
У принципі, наші прогнози виправдалися – вони стали меншістю. Ми бачимо, скільки людей голосує за Бойка і Вілкула. Але і ми, бачите, стали меншістю. Майже такою ж, як вони. А хто став більшістю? Ніхто. Просто з’явилося якесь «ніхто».
Ми вже бачили, як у 1917-1920 роках перемагають «ніхто» і «ніщо». Я просто згадав собі фабулу із Булгакова. Ви подивіться, там є дві групи героїв. Є такі інтелігентні росіяни, які грають на роялях, співають якихось там красивих пісень, люблять Росію всією душею, по операх ходять. І є українці, петлюрівці, з таким чубом. Вони розмовляють українською мовою і хочуть, щоб була Україна. Вони прийшли собі до Києва, щоб Україну захищати. І, звичайно, наші росіяни їх не люблять.
Ясно, що вони, в принципі, на ці території однаково претендують, і бачать у цій території батьківщину. Одні – Росію, другі – Україну. Але виграють не вони, а виграє щось незрозуміле, яке на цій території бачить просто миску з супом.
Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) на чолі з Владіміром Леніним і Львом Троцкім – вона розуміла, що потрібно населенню, яке втомилося від війни. Три роки йде велика війна, люди хочуть, щоб вона закінчилася будь-якою ціною. Зрада, капітуляція – немає значення. «Просто нужно пєрєстать стрєлять».
Хто такі Ленін і Троцький, до жовтня 1917 року в Російській імперії знало з півсотні божевільних. Кіно не було – не було «Слуги народу». А в жовтні 1917 року вони вже при владі. А через кілька місяців вони розстрілюють робочу демонстрацію, і всі кажуть, що так і треба. Тому що робоча демонстрація захищала якісь-там Установчі збори. «А який рейтинг довіри в Установчих зборів? Хіба вони мають народне довір’я?». Якщо би ви почули промову члена політбюро Ніколая Бухаріна, любимця партії, слуги народу, виголошену під час розпуску Установчих зборів, ви би побачили, наскільки вона перегукується з промовою Президента України Володимира Зеленського [у момент оголошення розпуску парламенту під час церемонії інавгурації].
Розумієте, реванш проросійських сил – це той історичний момент, який надається до припинення нами. Але питання хаосу, на яке виявляється здатною відповісти група пройдисвітів, – це вже набагато складніше.
Наші опоненти – проросійські сили: Янукович, Бойко, Вілкули – завжди хотіли зберегти ті самі інституції, як і ми. Просто наповнити їх антиукраїнським змістом. Ми з ними воювали за те, щоб ці інституції забрати і переформатувати. А люди, які прийшли до влади сьогодні, мають на меті зруйнування інституцій, щоб правити у хаосі. Вони ще самі не знають навіщо. Але вони не вміють інакше.
З цієї точки зору завдання збереження інституцій набуває для нас першочергового значення. Нам треба захистити і відвоювати наші громадські політичні державні інституції. Ось яке історичне завдання стоїть перед нами як перед прихильниками української державності.
Я думаю, що Віктор Медведчук все робить абсолютно правильно. Я на його місці робив би те саме.
Медведчук використовує слабкість Української держави, слабкість інституцій. Наші інституції дуже сильно послабилися. Абсолютно чітко видно, що в центрі влади нікого немає. Там нема людей, які здатні ухвалювати якісь серйозні рішення і які взагалі розуміють, що відбувається.
Захід в умовах слабкого українського Президента, очевидно, не здатного керувати країною, починає усвідомлювати: те, що росіяни розповідали про Україну із 2014 року, виправдовуючи свої дії, не було аж таким брехливим. А що росіяни говорили Заходові про Україну? Вони ж не просто повторювали слова Путіна на адресу Буша: «Нема такої країни, нема такої мови». Вони також говорили, що в Україні немає державності. Якісь люди бігають по вулиці, і все вирішує вулиця. Нічого не працює. Суд? Судам дають гроші. Міністерства? Міністерствами керують олігархи…
Медведчук це розуміє рівно так само, як це розуміє Путін. Він бачить, що держава не працює. І нарощує в цьому хаосі анархії власний політичний вплив.
І навіть немає ніякого значення, хто й за кого проголосував. Коли ти контролюєш цілі ланки державного життя – телеканали, суди, певні міністерства, певних людей у парламенті – то вже байдуже, хто там Президент, хто не Президент. Це, фактично, ситуація Середньовіччя зі слабким монархом і феодалами, які контролюють по пів країни.
Путін сам вирішує, через кого він хоче розмовляти із Україною.
У попередні роки Медведчук мав напівофіційний статус людини, яка є співрозмовником Путіна. Все це, звичайно, завжди дуже гостро критикувалося. Втім, Петро Олексійович з притаманною йому впевненістю був переконаний у правильності своєї думки, і ця лінія тривала до самого завершення його каденції. Володимир Зеленський, прекрасно знаючи, що ця лінія не подобається суспільству, її немовби припинив, і сказав, що Медведчука там не буде. Ха! Та це сам Путін вирішує, з ким і через кого розмовляти. «Хто ти такий взагалі? Чого ти вирішуєш, хто буде, хто не буде?».
Люди, які прийшли до влади в Україні, не знають російського політичного світу. Вони приїздили до Росії тільки на корпоративні вечірки, їх запускали в коридор і виганяли. Він (Зеленський) не може навіть увійти в це коло. Він соціально далекий від цього. «Якийсь актор… Хто ти взагалі такий?».
З точки зору Путіна, ви його піддані. Тому варіантів два. Або ви розмовляєте з Путіним. Або ви не розмовляєте з Путіним, але здійснюєте тиск на Путіна з метою послаблення його режиму, відтак маєте відповідні результати.
Якщо люди не здатні це усвідомити – то що на них очікує? І що чекає на нас? Поразка. І багато-багато Медведчука.
Ми багато чим можемо дорікнути Медведчуку. Але він живе в реальному світі. З точки зору заробляння грошей і можливостей у тому своєму соціальному колі він живе у значно реальнішому світі, ніж десятеро Зеленських, ніж ми з вами разом узяті. Тому що він багатіє, посилюється і підіймається до найвищих сходинок.
Наша з вами проблема – ми не використовуємо слабкості для того, щоб посилюватися. А ми могли би робити те саме: купувати канали, проводити перемовини в іншій частині світу. Це не жарти. Політики націонал-демократичного табору, на відміну від політиків російського табору, все життя вважають, що їм не потрібно нічого купувати. А можна просто домовитися з Ігорем Валерійовичем, Рінатом Леонідовичем або ще з кимось. Посидіти у телевізійному екрані, дати велике інтерв’ю – і золотий ключик в них у кишені. Медведчук, Ахметов, Бойко, Фірташ, Льовочкін – вони готові витрачати мільярди. Вони розуміють, що це означає. Якщо хтось із національно-демократичних політиків іде цим шляхом, то його свої ж і закопують.
Вони все купують і посилюються, розуміючи ситуацію хаосу. А ми плачемо, тому що ми український народ, ми талановито вміємо переживати.
Для Владіміра Путіна і для російських сил важлива не перемога Зеленського чи поразка Порошенка, а важливе творення хаосу в Україні. Для хаосу можна задіяти різні інструменти. Наприклад, судову систему, тому що вона не вичищена. Політичну систему, тому що вона непрофесійна. Всюди, де можна плодити хаос, де можна зіштовхувати лобами, це будуть обов’язково робити.
Яким може бути результат? Приклад ми бачили у Молдові. Там ситуацію довели до абсурду – в тому числі й російськими зусиллями. Цей абсурд дозволив створити систему влади, яка поєднала проросійські партії з прозахідними партіями, які насправді ненавидять одне одного, тому що вони діаметрально протилежні. Для того, щоб створити російсько-західне керівництво, потрібен хаос. Тоді можна сказати американцям і європейцям: «Бачите, це все вже просто…».
Якщо хаос буде посилюватися, ми мусимо навчитися в ньому виживати. Ми не йдемо, а пливемо. Отже, нам треба просто не потонути в цій ситуації – доплисти до берега.
Який наш шанс? Я завжди про це говорив: Україна може залишитися тільки там, де залишаться українці. Ми з вами не перестанемо бути українцями – як політична нація (а хтось і етнічно). Тому нам, українцям, треба захистити Україну, кожен на тому рівні, на якому може захистити. Великої кількості союзників у нас немає ані в цій країні, ані за її межами. Але українці – не маленький народ. Саме тому тут збереглася мова. Хоча в багатьох народів Європи її вже немає. Саме тому тут збереглися цивілізаційні уявлення. Саме тому тут збереглася готовність до опору.
Не треба думати, що президентські вибори 2019 року підводять риску під цим. Не підводять. Тому що народні настрої – тут Владімір Владімірович правий як ніколи – змінюються так швидко, як ніде. Наше з вами завдання – змінити їх на свою українську користь. А не на їхню, російську.
Ми маємо справу з дуже плинним матеріалом, з водою. Цю воду нам потрібно влити в український горщик.
Не можна розчаровуватися в Батьківщині. Не думайте про людей, про народ… Народи можуть проходити різні етапи існування. Народи можуть помилятися. Подумайте про саму Україну і про себе в ній.
