Сьогодні, 4 квітня, у 1915 році у селі Солова (25 км від Львова) народився український політичний діяч, член ОУН Микола Лемик, який відомий тим, що вчинив атентат (політичне вбивство) проти Олексія Майлова (чекіста і секретаря консульства СРСР у Львові) у 1933 році
Галичанин, який помстився радянській владі за вчинений нею Голодомор. Ця історія, варта не однієї екранізації на великому екрані.
Народився в бідній селянській сім’ї
Микола Семенович Лемик народився у селі Солова Перемишлянського повіту в Галичині у бідній багатодітній селянській сім’ї. Це був час Першої світової війни, коли великі імперії доживали свої останні роки. Зрілість Миколи Лемика припала на період відновлення польської держави, яка захопила Західну Україну.
Попри складну матеріальну ситуацію батько Миколи, як пише Український інститут національної пам’яті, зробив усе, щоб дати дітям добру освіту. Микола після сільської чотирирічки перейшов навчатися до гімназії, де склав на відмінно іспит зрілості і вступив до Львівського університету. У Львові він навчався на математично-природничому факультеті.
На цей час Микола вже був знайомий з ідеологією ОУН. В університеті Лемик вступив до юнацтва ОУН, а згодом перейшов до бойового відділу, навчився володіти револьвером, хоч і був шульгою. У бойовій референтурі перебував під особистим керівництвом Романа Шухевича – тодішнього бойового референта Крайової екзекутиви ОУН, та його заступника Богдана Підгайного.
«Він мав дуже специфічні як для бойовика риси. По-перше, вирізнявся ефектною зовнішністю, був високим красивим блондином, по-друге, був лівшею, однак ліворукість не завадила йому досконало оволодіти вогнепальною зброєю, а особливо револьвером», — відзначає Історична правда.
Підготовка до вбивства консула
Коли Сталін розпочав Голодомор в Українській РСР, Організація українських націоналістів постановила змусити звернути на це увагу світової громадськості. На нараді ОУН вирішили вчинити атентат на чиновника Москви – радянського консула у Львові. Зголосилося здійснити вирок з десяток молодих членів ОУН, які знали, що мають не просто вбити московського чиновника, а й не потрапити в руки охоронців консульства, здатися польській владі та пройти гідно весь судовий процес, який на них чекав. Тобто виконавець свідомо знав, що може не повернутися з завдавання.
Охочих було багато, але вибрали саме Миколу Лемика. Адже крім уміння володіти зброєю, привабливої зовнішності та гострого розуму, в нього була ще одна перевага – хлопцеві тоді було лише 18 років. За польськими законами засудити до розстрілу могли тільки з 21 року. Як поводитися в консульстві й на суді, Миколу консультував сам Степан Бандера. Перед акцією Лемик лише попросив купити йому нові туфлі, щоб, якщо загине, не було соромно за діряве взуття.
«Черевики в нього були зовсім подерті, і він, почервонівши, запитав несміло, чи не міг би десь позичити кращі, бо коли згине, буде сором для Організації, що йому пальці вилазять. Ми купили йому черевики і шкарпетки, а він, перевзувшись, попросив іще, щоб ті черевики його, хоч і подерті, відіслати до його дому, бо батько, як направить, зможе ще ходити», – згадував у своїх спогадах заступник Шухевича Богдан Підгайний.
Операцію, що мала відбутися в радянському консульстві, ретельно готувала бойова референтура Крайової екзекутиви ОУН. За дорученням референта художник Роман Сеньків відвідував консульство на вулиці Набиляка, 22 (тепер вул. І. Котляревського, 27) і склав точний план будинку, розклад роботи установи та намалював портрет консула Голубова.
Паралельно підготовкою займався й оунівець Роман Мигаль, який разом з іншими членами Організації орендували квартиру навпроти консульства та відстежували робочий графік Голубова.
Замість консула вбив чекіста, представника Сталіна
Фото: Вікіпедія
Атентат було здійснено 21 жовтня 1933 року. Микола Лемик записався під прізвищем Дубенко на прийом до консула, начебто для консультації щодо виїзду в радянську Україну, на навчання в Київ. Після реєстрації в книзі відвідувачів Лемика провели до кабінету, де прийом замість консула здійснював так званий секретар. Це був високопоставлений агент радянської спецслужби Олексій Майлов – професійний чекіст, спеціальний представник Сталіна, який контролював дипломатичні й консульські радянські представництва в Польщі.
Під час короткої розмови Микола вихопив із внутрішньої кишені пістолет зі словами:
«Це тобі від Організації Українських Націоналістів — за муки і смерть наших братів та сестер, за голод в Україні, за всі знущання…»
Двома пострілами в голову і серце здійснив акт помсти. Після цього поранив одного з охоронців і дочекався польської поліції. Тоді спокійно здався в її руки.
Суд над Лемиком став сенсацією для ЗМІ багатьох країн
Після арешту Лемика поліція відразу заарештувала всіх його гімназійних друзів, які мешкали у Львові. Того ж дня батько Лемика звернувся до відомого українського адвоката Степана Шухевича (дядька Романа Шухевича) з проханням узяти на себе захист сина. Той погодився.
Процес і справді отримав широкий резонанс. Біля будинку львівського суду відбулася демонстрація української молоді на знак солідарності з атентатом як виявом протесту проти більшовицького терору над українським народом. Про це писали газети в Галичині та за кордоном. Вчинок юного Миколи Лемика призвів до широкого розголосу серед світової громадськості інформації про Голодомор 1932-1933 років.
Прокуратура висунула Лемику обвинувачення в умисному вбивстві співробітника радянського консульства Олексія Майлова і спробі навмисного вбивства кур’єра консульства. Обтяжливою обставиною був нібито злочинний намір Лемика порушити взаємну мирну консолідацію між СРСР та Польщею, яка виникла щойно після підписання договору про ненапад.
Фото: Вікіпедія
Натомість захист наполягав на версії, що Лемик мав ліквідувати лише Майлова, наміру вбивати кур’єра не було. Микола Лемик підтвердив версію адвокатів і суд на неї пристав. Водночас адвокатам довелося інтерпретувати політичну заяву підсудного про мотиви свого вчинку як форму протесту із закликом до цивілізованого світу звернути увагу на долю українських вчених у СРСР, а також ситуацію винищення українців шляхом голоду на підконтрольних Москві територіях.
Захист узяв лінію, що політичне вбивство співробітника радянського консульства є справою ОУН, а участь Лемика визначена жеребом, мовляв, сам він цнотливий сільський хлопець з гарячою головою, що начитався часописів. Як стверджував захист, проступок Лемика, як і його особа не настільки значні, щоб зіпсувати польсько-радянські стосунки, тому на цьому факті увагу загострювати не слід.
Тюрма у Варшаві, втеча та життя у часи Другої світової
Як і передбачалося, враховуючи неповноліття підсудного його засудили не до смертної кари, а оголосили про довічне ув’язнення і відправили під Варшаву, в політичну в’язницю «Святий Хрест». Пів року Лемик був чи не єдиним у в’язниці, кого утримували в кайданках. Але не було б щастя, та нещастя допомогло – навчився їх знімати.
У вересні 1939 року, коли нацисти напали на Польщу й ув’язнених переганяли на інше місце, Лемик примудрився зняти кайданки й утекти. Був поранений, лікувався в українській родині в одному із сіл Закерзоння, там же лишився вчителювати.
У 1940 році організаційним наказом ОУН Лемика повернули до Кракова, де він почав роботу при Українському центральному комітеті. 4 серпня 1940 року Лемик одружився із Любов’ю Возняк – рідною сестрою дружини Василя Бандери, брата лідера ОУН, який загинув у нацистському концтаборі Аушвіц.
Після проголошення у Львові 30 червня 1941 року Акта відновлення Української держави ОУН прийняла рішення відправити на схід три похідні оунівські групи – Північну, Центральну (або ж Середню) і Південну, щоб поширювати ідеї незалежності по всій Україні. Середню очолив Микола Лемик.
Та до Харкова він так і не добрався – у жовтні 1941 року співробітники німецької спецслужби СД заарештували Лемика та розстріляли в Миргороді.
Його місце поховання досі лишається невідомим.
Після смерті чоловіка Любов Лемик певний час ще перебувала на Наддніпрянщині, а потім повернулася в рідні краї. У 1943-1945 роках працювала на дислокованій у Карпатах підпільній радіостанції «Вільна Україна», яка передавала в ефір інформацію про діяльність ОУН та УПА українською, російською, французькою та англійською мовами.
У 1947 році була засуджена до 25 років ув’язнення. За колючим дротом радянських таборів вона перебувала майже 9 років, поки не настала «хрущовська відлига». В Івано-Франківськ жінка переїхала аж 1967 року з племінницею Дарією. Працювала прибиральницею на залізничній станції. Брала участь у русі шістдесятників. Дожила до незалежності України, була політично реабілітована та померла у 2008-му, проживши 93 роки.
espreso.tv
