Ми проходимо через села і містечка. Ми бачимо руйнування та безлад залишені війною. І що найгірше – ми часто бачимо багато ознак того, хто жив у цих хатах. Тоді. До цього жаху. До того як сюди прийшла війна.
Мати Божа, якби на війні можна було повністю вимкнути уяву та емоції! Я маю багато сільських родичів і не з чуток знаю сільське життя. Тому коли я бачу чергову хату, уява сама собою нагадує. Тут жили люди.
Хата велика, міцна. Подвір’я продумане. Явно хазяїн був роботящий і тямущий. А в оздоблені хати відчувається турботлива рука. Дрібнички, що мають створювати якийсь комфорт. Трохи наївні прикраси. Значить господиня була турботлива. А ще бува, хатка ніби занедбана, старенька. А підвал такий, що падіння метеориту здатний витримати. Певно, у хаті жили пенсіонери. Колись хазяїн збудував капітальний підвал, а хати тоді будували невеличкі. От і жили хазяї в такій…
Ці стіни ніби гукають: «Господарі! Ми сумуємо! Поверніться!» Дурно стає від думки, як люди збиралися та їхали з цих хат. Певно, казали одне одному, що кілька тижнів, максимум – пара місяців. Не знаю як передати, що стискається всередині коли бачиш покинуті дитячі іграшки.
Тут жили люди. Тут будували своє життя. Тут мріяли і створювали плани. Тут залицялися, кохалися, народжували дітей. Тут у людей було життя, розтрощене одного дня артилерійським вогнем. Уламки цього життя ми бачимо кругом. Розвалені дахи. Пробиті та обвалені стіни. Автівка, на яку колись довго збирали – і раділи всією сім’єю… Тепер вона стоїть край дороги, подірявлена і обгоріла. Біля дерев, чиї гілки зламали осколки ракет. Нагадування про життя, якого більше тут нема. Бо люди уїхали. Люди які тут жили.
Уїхали?
На жаль уїхали не всі. Я регулярно це бачу. Розтрощене село, гарматні двобої, вибухи, на дорогах сліди прильотів. І тут же – тітонька риється на городі. Дядько жене корову. Жіночка несе воду з криниці.
Це дико і незбагненно. Ми – солдати. Ми знаємо що і для чого ми робимо. Нас годують, озброюють. А ці люди – як вони тут живуть? Вони так само як ми ховаються від мін і снарядів. Але ми все ж таки звідси виїжджаємо відпочити і набратися сил. Вони не виїжджають нікуди. Вони тут живуть. Вітаються з нами. Пригощають сливами і виноградом. Скаржаться на проблеми. Розповідають прикмети – коли обстріли бувають особливо часті.
А бувають і трагедії. Голос на вулиці: «Солдати! Мою сестру поранило!» І перев’язана жінка, яку військові вантажать аби завести в тил. До лікарні. Плаче: «На кого ж я хату покину? Я ж іще картоплю всю не викопала…»
Люди продовжують триматися за своє попереднє життя. У них тут – все. Без цих хат, балок, степів та лісосмуг вони себе просто не уявляють. Вони сподіваються що все скоро завершиться, і вони знову житимуть звичним життям. Багато хто сподівається. Не треба от цього гидотного «вони чекають Росію». Це надто примітивне пояснення трагедії цих людей. Цих місцин.
Війна ламає й найбільш стійких. Люди, що жили тут завжди, підходять до солдат і запитують, як їм виїхати? Їх вивозять. І для людей це… Це дуже боляче.
А ми-солдати, проходячи повз осиротілі хати, знову з сумом будемо усвідомлювати.
Тут жили люди.
