Дочекалися нового великого допису Тома Купера, який він робить у співавторстві зі своїм колегою Дональдом Гіллом – американським офіцером часів холодної війни, а нині військовим оглядачем. Вони аналізують нововведення, яке очікує на сухопутні війська ЗСУ, – впровадження корпусної системи. На основі доступних даних і власних інсайдів описують, які організаційні зміни чекають на українські сухопутні сили і якими можуть бути головні результати цих змін. А також розмірковують, чи вдасться у новій структурі вирішити старі проблеми.
Вітаю всіх!
Декілька днів тому «Головком» (тобто, генерал Сирський) з гордістю оголосив про «велику реорганізацію» сухопутних військ ЗСУ (читай – української армії). Не дивно, що у соціальних мережах купа коментарів з цього приводу. От і нас попросили додати свої 5 копійок.
Власне, офіційне повідомлення Головкома не дає відповідей на багато речей, тому більшість деталей поки незрозумілі. Тож уся ця купа коментарів є радше здогадками, аніж висновками.
Найбільше запитань викликає потенційна ефективність майбутніх корпусів ЗСУ. Теоретично, у кожного корпусу має бути власний командний склад для планування, координації/інтеграції та проведення операцій. Такої практики в Україні нині майже не існує. Отже, звідки Головком планує її взяти?
Із цим питанням пов’язаний той факт, що корпуси є найвищою формою організації тактичного рівня: із їх появою ЗСУ мають отримати «зв’язок» між своїми нинішніми бригадами, оперативними групами та українським Генштабом. При цьому незрозуміло, як Головком збирається зупинити власний мікроменеджмент у керуванні боєм, дозволити таким «зв’язкам» виникнути… а потім дати їм функціонувати самостійно.
Далі. Корпуси мають складатися з підрозділів корпусного рівня: РЕБ, саперів, підрозділів вогневої підтримки, тилового забезпечення, БПЛА. А коли вони поступлять у розпорядження, їх слід розгорнути, сформувавши простір бою, визначити основні напрямки зусиль, закріпити успіх, підготувати резерви, закрити прогалини на лінії фронту тощо. Наразі у ЗСУ таких підрозділів немає: сам Головком не перестає скаржитися, що військ (і підрозділів) не вистачає. Отже, одна лише ця зміна є вже дуже серйозною.
Але, незважаючи на це, ми (для початку) вважаємо, що те, що Головком, схоже, дійсно втілює у життя заяву Зеленського, зроблену близько двох місяців тому, – вже є своєрідним «маленьким дивом».
Щодо питання «чи є в України необхідні офіцери» (тобто «таланти») для командування корпусами (ми не сумніваємося, що є) – вважаємо, що справжньою метою створення корпусів у ЗСУ буде задоволення певних основоположних потреб. Перш за все таких, як комунікація та координація суміжних підрозділів (те, що теоретично було завданням оперативних командувань, але не працювало взагалі), зміцнення стійкості і гнучкості у тактичних відповідях та логістиці (ще одна функція, яка зрештою не працює; при тому, що наразі командування бригад, навпаки, мають опікуватися обидвома питаннями), а також стандартизація культури – сподіваємося – успіху (чи треба казати більше?).
Але давайте трохи поглибимо ці питання.
Боєздатність ЗСУ погіршена великою кількістю організаційних проблем від моменту першого російського вторгнення у 2014 році. Тоді в ЗСУ реально не було нічого, окрім дезорганізації – і це не дивно, адже у 2014 році вони перебували у такому стані напівруйнації, що навіть формування одного механізованого батальйону для реагування на проблеми на Донбасі вважалося «великим досягненням». Так, справи почали йти краще вже у тому ж році, але у дійсності із часом проблеми тільки наростали. У кінці лютого 2022 року вони були цілком очевидні. Однак тоді командний склад бригадного рівня мав стільки енергії, а ЗСУ настільки перевершували росіян у маневровій війні, що ті проблеми не сильно то й відчувалися. Аж до останніх тижнів битви за Сєвєродонецьк у червні 2022 року.
Зазначимо, що усі ці труднощі були відомі, навіть якщо винести за дужки те, що відбувалося із ЗСУ до 2014 року. Військо мусило швидко перебудуватися та захистити себе й Україну від російської навали. Складність у тому, що сталося потім: починаючи з 2015 року, замість того, щоб усі ці відомі проблеми усувати, їх просто не чіпали. Одна з них – поганий зв’язок і координація між суміжними підрозділами; інша – практика виділення батальйонів з бригад та відправлення їх як підкріплення в інший сектор. Особливо «яскраво» продемонструвала цю проблему битва за Бахмут.
Останнім часом ці організаційні проблеми безпосередньо сприяли дестабілізації на ділянці Авдіївка-Покровськ (квітень 2024 року) та на ділянці Вугледар-Курахове (серпень-жовтень 2024 року). Власне, дестабілізацію в деяких інших секторах можна було також спостерігати у червні 2024 року, у вересні вона прискорилася.
Ми почали досліджувати ці проблеми на початку листопада, а наприкінці того ж місяця офіційний Київ оголосив про запровадження системи «батальйон-бригада-корпус». Було заявлено, що структуру «батальйон-бригада-дивізія-корпус» робити не будуть, оскільки такий рівень організації «потребує значних ресурсів». Наприкінці листопада Драпатого призначили командувачем сухопутних військ. Ми сподіваємося, що цей вчинок сприятиме реформам. Минулого тижня від розмов перейшли до дії й оголосили, що перехід до корпусної структури розпочато. Кожен корпус має складатися з 4-5 бригад, розвідувального батальйону/полку та інших підрозділів…
За іронією, це дуже схоже на те, як мала б бути організована дивізія, просто нова організаційна структура офіційно названа інакше.
Але, зауважимо: не так важливо, як назвати структуру – «дивізія» чи «корпус», набагато важливіша її фактична функція.
Декілька днів тому добре поінформований український журналіст Юрій Бутусов додав деякі деталі, які не мали офіційного підтвердження. Навіть з його поясненнями майбутня організаційна структура не була цілком зрозумілою. На першому етапі можуть бути ліквідовані оперативно-стратегічні групи (ОСГ), оперативно-тактичні групи (ОТГ) і тактичні групи (ТГ); інший варіант – будуть скорочені лише ОТГ, а ОСГ залишаться сполучною ланкою між командуванням корпусного рівня та українським Генштабом; нарешті, йшлося навіть про те, що усі ОСГ, ОТГ й ТГ будуть розформовані…
Ми чули дещо інше. Згідно з почутою нами версією, ОТГ залишаються на своїх місцях і виступатимуть «інтерфейсом» для різних підрозділів. Окрім того, із близько 160 окремих бригад, полків та батальйонів ЗСУ – 80-100 планують приписати до 20 новостворених корпусів, а ще понад 60 – перейдуть під командування безпосередньо Генштабу України через ОТГ.
Наприклад, Національна гвардія (НГ) буде реорганізована у два корпуси. Один планують зробити на базі 12-тої бригади спеціального призначення НГУ «Азов» (командир – Денис Прокопенко, який у 2022 році командував полком «Азов» у Маріуполі), другий – на базі 13-тої бригади оперативного призначення НГУ «Хартія».
У складі Сухопутних військ ЗСУ один корпус планують створити на базі 3-тьої окремої штурмової бригади (командир – Андрій Білецький, туди увійде загалом п’ять бригад), ще один – на базі 92-гої окремої штурмової бригади імені кошового отамана Івана Сірка. Повітряно-десантні війська також зазнають реорганізації (мабуть, у два корпуси).
Слід зазначити, що, особливо протягом останнього року, командні склади усіх цих бригад довели свою спроможність виконувати ширші задачі, такі як командування корпусами (фактично, деякі бригади, про які йдеться, уже зараз діють як «міні-корпуси»). Дійсно, «створення корпусів навколо базових підрозділів» було однією з концепцій, яку, як ми сподівалися, реалізують у ЗСУ. Така реорганізація позиціонувала б «базовий підрозділ» як ядро корпусу, його перевірені частини «автоматично» були б прикладом виконання усіх процедур в усіх інших підпорядкованих корпусу підрозділах. Інакше кажучи, командир базового підрозділу – а ЗСУ мають не лише низку таких командирів, а й створені ними чудові командні штаби, тобто «команди», – якщо його підвищити до командира корпусу, зможе змінити культуру інших підрозділів шляхом впровадження перевірених практик, процедур і тренувань.
З інших подробиць, які ми чули, – десять підрозділів 7-го корпусу швидкого реагування (поки це суто «адміністративна» одиниця, без оперативного командування) збираються розділити на два корпуси (бойовий та операційний). 30-тий корпус морської піхоти – який ще не оговтався від усього пережитого на плацдармі у Кринках, а його підрозділи розосереджені по всій лінії фронту – теж збираються перетворити на бойовий корпус. Очевидно, що цей та інші – «адміністративні» – корпуси будуть повністю реорганізовані (порівняно з їх поточною структурою).
Відповідно, з’явиться (близько) 20 корпусів по 4-5 бригад кожен – тобто, корпусними з’єднаннями мають стати 80-100 бригад. Основна ідея була, є і залишатиметься в тому, що підрозділи, приписані до одного корпусу, будуть краще скоординовані та воюватимуть у взаємодії один з одним.
З причин, пояснених мною раніше, набагато важливішим був би той факт, що створення таких корпусів «на базі» перевірених підрозділів/командирів/штабів значно зменшило б (некомпетентний та хаотичний) мікроменеджмент Головкома. Реально, це було б головним покращенням (було б навіть краще, якби існував проміжний командний рівень над цими 20 корпусами… але, ну, не будемо видавати бажане за дійсне).
Окрім цього, мабуть – усупереч Головкому та на відміну від неорганізованих, дисфункціональних, підпорядкованих усім навколо нинішніх ОСГ, ОТГ та інших – ці корпуси також будуть здатні створювати власні резерви, щоб мати локальні сили реагування, які могли б дати відповідь на будь-яку кризу.
Є інформація, яка трохи «псує» образ/враження: стверджують, що в реформованому війську кожен корпус буде відповідати за лінію фронту протяжністю 120-150 кілометрів. Це занадто багато. Звичайно, частина бригад і батальйонів зараз охороняє «спокійні» ділянки фронту (або кордони), і не виключено, що мова йде саме про них. Але розраховувати, що одного корпусу вистачить, наприклад, на всю ділянку Покровська… вибачте, це якась маячня.
Тому ми вважаємо такі заяви «суто теоретичними».
Після пояснення, що мають почути інші і що чуємо ми, поговоримо про деякі безпосередні результати реформ. «Попередимо» про них, бо хоча всі ці зміни тією чи іншою мірою «позитивні», існують і «приховані небезпеки». Особливо вони проявляться в період (приблизно 3-6 місяців), коли ця реорганізація буде впроваджуватися.
Річ у тім, реорганізація не відбудеться за одну ніч. Зараз маса бригад і батальйонів ЗСУ розкидана по всьому полю бою і перемішана: є щонайменше 4-5 бригад, командири яких навіть не можуть сказати, куди саме головнокомандувач відправив їхні батальйони, і в якому стані перебувають ці підрозділи. Ба більше, щоб сформувати цілісні командні корпуси, ЗСУ доведеться вивести з фронту одразу 4-5 бригад, а потім витратити щонайменше тиждень (а краще більше) на їх перепідготовку.
Коли стільки бригад виводять із дуже різних ділянок фронту, їх треба замінити. А після того, як нове командування корпусу візьме на себе відповідальність за певні сектори, має з’явитися можливість повернути всі відведені батальйони в цьому секторі назад до складу своїх бригад. В умовах хаосу, створеного мікроменеджментом керівництва за минулі два роки, це абсолютно неможливо зробити відразу, а лише поступово, і саме тому ми оцінюємо, що ця реорганізація, ймовірно, триватиме «місяцями» (як уже було сказано, ймовірно, від трьох до шести місяців).
Крім того, не можна забувати про численні випадки, коли російські розвідувальні підрозділи надзвичайно ефективно добували інформацію не лише про ротацію підрозділів, а й про «межі» відповідальності між двома основними українськими підрозділами — тому вишестоящим органам у Москві вдавалося атакувати саме в моменти ротації або вздовж цих «меж».
Крім того, реорганізація — це ще не свідчення, що ЗСУ «оперативно» вирішили всі свої проблеми комунікації та координації. У найгірших випадках буває так, що один підрозділ відступає без відома сусіднього, і той другий може потрапити під фланговий обстріл або в оточення. Цю критичну проблему (фактично, вона й стала основною причиною реорганізації) буде вирішено тільки після завершення процесу.
Усе це означає, що між підрозділами, особливо на початкових етапах реорганізації, буде багато переміщень, а росіяни вже експерти в питанні, як можна використати це на свою користь. Отже, кожне значне переміщення того чи іншого підрозділу ЗСУ буде дуже ризикованим. Варто очікувати, що в найближчі тижні й місяці (за умови, що реорганізація справді відбудеться) ЗСУ зазнають низки невдач і втратять деякі території (сподіваємось, що при цьому вони не втратять занадто багато людей). Так триватиме доти, доки різні бригади та батальйони воюватимуть «самостійно», навіть дислоковані поруч.
Та найважливіше, що після введення в дію нової системи управління корпусами ці недоліки зменшаться в чотири-пʼять разів — лише завдяки тому, що управління на полі бою спроститься. А враховуючи якість потенційних майбутніх командирів корпусів, можна очікувати, що вони зменшать більшу частину ризиків поганої координації зі своїми сусідніми підрозділами. Сьогодні в ЗСУ є відносно велике ядро не лише досвідчених у бойових діях командирів, але й цілих командних груп. Вони знають, із чим їм доводиться стикатися і як зменшити ризики: отже, існує велика ймовірність, що за допомогою належних процедур вони зможуть зменшити ці ризики.
Замість підсумку скажемо таке: щось сказати і щось зробити — це, як то кажуть, дві великі різниці. Ніде це не відчувається так, як у масштабній реорганізації командування в розпал війни.
Драпатий добре зарекомендував себе на всіх рівнях командування. За умови, що Головнокомандувач справді дозволить йому реалізувати реорганізацію, Драпатого підтримують багато командирів бригад і батальйонів. Це вже «добрий знак».
Звичайно, в ЗСУ залишається багато інших проблем (насамперед, навчання), але хай зміни почнуться з реорганізації способу управління бойовими формуваннями: якщо це буде реалізовано так, як пропонують, то боєздатність і міць української армії значно покращиться. Це дає підстави для (обережного) оптимізму.
